Виповнилося 90 років з дня народження видатного майстра українського слова. Олесь Гончар свій творчий шлях розпочав з новел і оповідань у 1938 році. А вже в 1947 вийшов його роман-трилогія «Прапороносці», який став знаковим в українській літературі. Навіть більше. Як написав у передмові до 7-томного видання творів письменника Іван Драч, «є поодинокі, навіть рідкісні книжки — події, які залишають слід не лише в душі читача, а й у серці цілого народу. До таких книжок належать «Прапороносці».
У 1974 р., до 30-річчя перемоги над фашизмом, головний режисер Львівського академічного драматичного театру ім. Марії Заньковецької Сергій Данченко звернувся до Олеся Терентійовича з проханням дозволити інсценізацію роману «Прапороносці». Як згадувала дружина письменника, Валентина Данилівна, Олесь Терентійович «був на відстані, не брав у цьому участі — це була справа театру, якому він повністю довіряв». Головним художником вистави був затверджений Мирон Кипріян, а от щодо музики, то у Данченка виникла мало не фантастична на той час ідея...
Ось як про це згадує львівський поет, нині головний редактор журналу «Дзвін» Роман Кудлик:
— Якось тодішній режисер Театру ім. М. Заньковецької Сергій Данченко поділився зі мною задумом: він планує створити виставу за романом «Прапороносці» Олеся Гончара.
— І потрібен мені композитор.
— Ну, по-моєму, у Львові їх вистачає — хороших і різних...
— А що б ти сказав, якби я запросив Івасюка?
Мене ця Сергієва ідея по-справжньому захопила. Я пообіцяв познайомити їх, розшукав Володю, він був трохи збентежений запрошенням, проте погодився ... Дехто насторожено зустрів його вибір композитора: все-таки писати музику до вистав — справа специфічна. Та як чудово справився з нею Володя!
Михайло Івасюк у повісті «Монолог перед обличчям сина» теж згадував про той період, зокрема, він пише, що «для Володі було справжнім святом те, що С.Данченко інсценізував роман «Прапороносці» і запропонував йому писати музику до вистави». Володимир писав батькові у двадцятих числах січня 1975 року (лист отримано 23 січня): «Я працюю над «Прапороносцями» і декілька днів тому уже дещо показував головному режисерові. Все було одностайно схвалено і за декілька днів я буду в Києві, де запишу фонограми цієї музики. На прем’єрі буде Гончар, будуть товариші з обкомів і т.д., так що міроприємство серйозне». А в одному з інтерв’ю Івасюк розповідав: «Це, звичайно, дуже відповідальна робота, адже твір став класикою і улюбленим твором нашого народу. Тим паче, що на сцені він буде ставитись вперше. Сам процес був дуже складним, довгі розмови з режисером, який багато в чому мені допоміг. Музика була написана, і я записав її в Києві разом iз симфонічним оркестром.
Ця робота цікава ще й тим, що в п’єсі є три пісні на тексти, які створені Гончаром ще до того, як був написаний роман. Наскільки пам’ятаю, говорив режисер, це були вірші, які лягли в основу майбутнього роману».
Сестра Володимира Галина Михайлівна Івасюк-Криса пригадувала, як це було непросто — записати фонограми для всієї вистави. У Львові це зробити було ніде, отож Володимир і поїхав до столиці...
Як пише Роман Кудлик, вистава ще тільки готувалась, а «пісню з неї про полкове знамено вже наспівували всі актори, зайняті й не зайняті у виставі. І то не на репетиціях, а так, для себе. Пісня була якась сонячно- чиста, неповторна своєю врочистістю та ліризмом, одразу запам’ятовувалась, і ми з нетерпінням чекали вистави».
Про ту виставу згадує відома актриса Лариса Кадирова, яка виконувала роль Шури Ясногорської: «Музика взагалі дивовижна у цій виставі. Володя Івасюк сидів у залі у нас на кожній репетиції. Він був і тоді, коли ми репетирували сцену приїзду Шури Ясногорської на фронт. Ще музики не було. Я читала монолог. І він підійшов до мене і питає, як можна плакати, коли тобі кажуть: «Заплач!». Ну, мені ніхто не казав плакати, просто по ролі — якщо ти їдеш щаслива, зараз твоя зустріч із тим, кого ти кохаєш, на яку ти чекала так довго, не помічаючи ран, бомб, вибухів, тієї страшної картини, яку несе війна. І коли раптом це обривається, і ти дізнаєшся, що цього не може бути (Шура дізнається, що Брянський загинув), тоді хочеш — не хочеш, а виникає співпереживання, включається твоє нутро».
Володя каже: «Це дивовижно!».
І я тоді питаю в нього: «Як ти пишеш музику? Такі дивовижні мелодії?»
— Я беру їх з повітря, зі звуків, з води. Вона мені нашіптує це все...
Пісня, яку він написав, — дивовижна пісня. Вона була як квінтесенція всієї вистави. Йому Бог дав музичний талант, і він був у ньому, як риба в воді».
Камертоном вистави я назвала б пісню «Полкове знамено». Тогочасна театральна критика дуже високо оцінила роботу львів’ян, а на Всесоюзному конкурсі театральних вистав «Прапороносці» отримали першу премію.
Епізод, про який згадує Лариса Кадирова, супроводжується прекрасною музикою, на якій є відблиск генія. Вона, як і майже всі інструментальні твори Володимира Івасюка, просто лежала в архіві композитора, що його зберігав батько Михайло Івасюк. І тільки в 1989 році він передав цей твір талановитим скрипалям Людмилі Шапко і Павлу Чоботову, які включили «Мелодію» до свого репертуару і відкрили шанувальникам творчості Івасюка ще одну грань його таланту. Нині на Українському радіо зберігся запис радіовистави «Прапороносці» — там звучить ця музика в виконанні симфонічного оркестру.
Пісня «Полкове знамено» також не забута — і сьогодні вона є в репертуарі відомого актора Анатолія Хостікоєва: «У творчому плані у мене був чудовий початок. Я отримав першокласну роль молодого лейтенанта Черниша в «Прапороносцях» Гончара. Письменник дозволив здійснити інсценізацію роману лише Сергієві Данченку. В Києві подібний спектакль не йшов. Олесь Гончар приїхав до нас на прем’єру і зі сльозами на очах сказав, що, подивившись мого Черниша, згадав себе в молодості».
Ось як це було у виставі. «Одразу по завершенню епічного зачину Воронцова, — пише театрознавець Ростислав Коломієць, — на сцені виникала пластична композиція: однополчани Черниш — Анатолій Хостікоєв з гітарою, Брянський — Богдан Козак і Сагайда — Федір Стригун, які й вплітали цю пісню у тканину вистави: «Я завтра їду на Вкраїну,// Яку покинув так давно.// Цілую, ставши на коліна,// Своє полкове знамено»...
Це не було музичним оформленням у звичному розумінні, але — способом домовленості театру з глядачем. Пропонувалися не постріли і вибухи, не патріотична декламація, а задушевна розмова про людину на війні. Вони співали ніби без розрахунку на публіку — для себе, про себе...»
Знову хочеться звернутися до спогаду Валентини Данилівни Гончар. Ось що вона сказала про той день 19 березня 1975 року, коли відбулася прем’єра «Прапороносців»:
— Враження в цілому було непогане, хоча Олесь Терентійович говорив, що трохи не вистачає виставі динаміки. Але найбільше Олесю Терентійовичу сподобалась музика.
Володимир Івасюк після першої прем’єри (друга мала бути наступного дня) схвильовано писав батькові, з яким успіхом пройшла вистава, а «Гончар тиснув мені руку»!
Про музику Івасюка до «Прапороносців» писали в усіх рецензіях, відзначаючи її органічність, напруженість, бурхливість, навіть детективність. Вистава пройшла з тріумфом, і, як згадує Лариса Кадирова, де б не гастролював Львівський театр з цією виставою , завжди вона супроводжувалась величезним успіхом у глядачів. На жаль, невдовзі після трагічної загибелі композитора згоріли декорації вистави. І нині вона існує тільки в радіоваріанті, а щодо музики, то тільки деякі її фрагменти збереглися в архіві композитора, і нині їх можна почути в Меморіальному музеї Володимира Івасюка в Чернівцях. Там зберігається і афіша з прем’єри. Це особлива афіша: на ній — автографи мало не всіх учасників тієї видатної прем’єри. Зокрема, Сергія Данченка, який написав Володимирові: «Володя! Вітаю! Хочу зустрітися ще не раз!», Кость Губенко написав так: «Хай музика Івасюкова завжди буде така ж чудова!». Побажали Володимиру успіхів актори Віталій Розстальний і Юрій Брилинський, Богдан Козак і Богдан Ступка, Лариса Кадирова і Наталія Міносян. А хтось висловив таке бажання, щоб Володимир взагалі був штатним композитором театру. Федір Стригун, напевно, ще під чарами пісні «Полкове знамено», написав: «Я завтра їду на Вкраїну!». У 2001 році Федір Миколайович відвідав Музей Івасюка, згадав виставу і записав у книзі відгуків: «Шануймо і любімо Володю Івасюка, бо за життя він нами був і недолюблений, і недоласканий, і недошанований. Ми не зовсім розуміли, поруч кого живемо»...
«Прапороносці» стали великим успіхом молодого композитора. Після нього Володимир Івасюк перейшов із рангу «автора», як його називали в офіційних колах, до рангу композитора. Але він був дуже скромний і шляхетний, щоб використовувати це. Приїхавши у рідне місто, він у інтерв’ю Чернівецькому обласному радіо сказав: «Цього року десь я розповідав про постановку «Прапороносців» у Львові, на сцені Театру ім. Марії Заньковецької. Про успіх, який мала ця вистава, про гарне відношення слухачів міста і республіки, тобто глядачів міста і республіки, і також про те, що цю виставу висунуто на здобуття премії ім. Т.Г.Шевченка. Це, власне, такий маленький підсумок роботи за цей рік». Навіть не згадавши себе!
Тому так дивно й боляче було слухати автора фільму «Володимир Івасюк. Життя — обірвана струна» , коли він говорив про Олеся Гончара як про молодого драматурга, а про роботу над музикою — що «Прапороносці» висмоктували його. Очевидно, автор мав на увазі зовсім іншу річ — замовлену Івасюкові у 1977 році Міністерством культури кантату «Чуття єдиної родини», яку Володимир так і не завершив. Коли справа стосується геніїв, треба бути обережним і точним.
Навесні 1979 року не стало Володимира Івасюка, а в вересні помер найстарший на той час композитор — йому виповнилося 100 років — Станіслав Людкевич, теж львів’янин. Олесь Терентійович Гончар записав у своєму щоденнику 10 вересня, що не стало двох великих композиторів — найстаршого Людкевича і наймолодшого Івасюка. «Велика Україна, багато талантів має, а замінити їх нікому». З того часу минуло майже 30 років, більш як 12 років немає з нами й Олеся Гончара, а замінити їх нікому.
«День» висловлює вдячність зав. відділом фондів Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка Наталії Мороз за допомогу в підготовці матеріалу.
