Але й на те надії, аби справджуватися. На свято надій Євгена Сверстюка зійшлися Тарас Шевченко, Іван Котляревський, Павло Грабовський, Микола Зеров, Павло Тичина, Олександр Довженко, Борис Антоненко-Давидович, Василь Симоненко, Олесь Гончар, Борис Мозолевський, Василь Стус, Зіновій Красівський, Іван Світличний, Михайлина Коцюбинська, Іван Дзюба, Микола Руденко, а ще — Мігель Сервантес, Йоганн- Вольфганг Гете, Адельберт Шаміссо, Стендаль, Антуан де Сент-Екзюпері, Іван Тургенєв, Микола Гоголь... А ще патріарх Мстислав... У книжці чудового літературознавця й есеїста немає випадкових імен, як немає й випадкових фраз чи навіть слів: думки — тезисно насичені, сконденсовані часом до афористичності. А ще це саме той випадок, коли хочеться почати читати з кінця. Бо, здається, ніде й ніколи не зустрічав таких цікавих приміток, як у цій книзі. Читаючи, пригадуєш, що за своє право на свято Євген Сверстюк заплатив 12-річним ув'язненням та засланням, зокрема й за книжку «Собор у риштованні», яка вперше вийшла 1970 року спільним виданням Першої української друкарні у Франції та Українського видавництва «Смолоскип» ім. В. Симоненка (власне, без відома автора й фігурувала в судовому процесі). А проте, мабуть, і сьогодні багатьма не прочитане його епохальне есе «Іван Котляревський сміється», в якому Сверстюк наче патологоанатом через факт літературного буття зробив безжалісний і дуже точний розтин суспільства.
Не можна не відзначити, що всі, хто потрапив у поле зору дослідника, — це люди великої трагедії, свідомі свого високого покликання. Хоч би, здавалося, навіки застиглий у своїй хрестоматійності Павло Грабовський. Насправді — трагічний, ніким до кінця не зрозумілий, чи до відчаю іронічний Павло Тичина з його вічною тугою за Мадонною... Їхній вибір — між честю й безчестям, між служінням собі й служінням людям, для Євгена Сверстюка, споріднений із вибором Христа (цю тезу автор підкреслює повсякчас, шукаючи опертя в християнській традиції).
Есе про товаришів, з якими ділили «зону мовчання», — гранично чесні, максимально об'єктивні. Показуючи людину зусібіч — а найперше в екстремальних умовах, — автор робить спробу зрозуміти не тільки мотиви її поведінки і вчинків, а й відчути в них певну міру духовної та фізичної моці, яка в кожного — різна. Окрім того, що це глибокі літературознавчі студії, це ще й дуже вдумливий, розважливий і толерантний документ- роздум, аналіз психології людини в межовій ситуації, на грані вибору між волею і неволею, честю і зрадою... Їх залишилося так до болю мало: Іван Дзюба, Микола Руденко, Михайлина Коцюбинська... Тож спішімо сказати про кращих із кращих ще за життя, яке часто вривається на півкроці.
Є тут ще одна «галерея героїв» — слідчих, наглядачів, яка не могла залишитися поза увагою автора. Він згадує про них, сказати б, незлобливо, із властивою йому іронією. Тому наводяться в книжці й рецензії для слідчих: на есе «Іван Котляревський сміється», «Собор у риштованні», «На свято жінки», «Остання сльоза» з конкретними титулованими підписами — зразки вічно живого жанру — політичного доносу.
Книжка Євгена Сверстюка — це й попередження, і застереження, і великий біль за Україну, і вчасне нагадування в наш зневірений час: надія вмирає останньою. І, зpештою, від нас самих залежить: перетворимо ми свої сподівання на цвинтар укотре розбитих ілюзій чи ще раз зійдемося на свято надій.
