Кто расскажет, кто поверит
В горы трупов по утрам...
Чим ці «гори трупів» відрізняються від тих, які було закопано поблизу кожної радянської обласної в’язниці? Лише тим, що вони були розкриті і пред’явлені світу 1943 року, а тому на десятки років стали предметом не глухого мовчання, а глухої брехні. Про брехню передусім — цей фільм. І про пам’ять.
Дружини, мати, сестра — чекають (але не дочекаються) своїх живих, пам’ятають своїх загиблих. У цих кількох жінках немов би зосередилася вся національна пам’ять поляків про лиходійство. Очима однієї з них, дружини розстріляного в Катині генерала, ми двічі бачимо «гори трупів». Спочатку німецьку хроніку, яку їй показують німці, бажаючи, щоб вона виступила по радіо — виступити відмовилася. Потім на площі визволеного Кракова, у натовпі, вона дивиться радянську хроніку, яка має примусити поляків повірити, що це був злочин гітлерівців — повірити відмовилася. І тільки у фіналі Вайда показує нам розстріл і катинські рови засобами художнього кіно. І ось тут, як ніде протягом фільму, думаєш про наших загиблих — замордованих на слідстві, померлих у таборах від голоду і хвороб, загазованих, як тамбовські селянські повстанці (і про це встиг написати Хлєбніков), нарешті, розстріляних. Похованих усюди, у тому числі й в цьому ж Катинському лісі, ще до поляків. І не забуваймо, що масові розстріли розпочалися не 1937-го і не 1937-го закінчилися, тоді вони лише досягли свого піку.
Торік я вперше побувала в Мідному, де на одному меморіальному кладовищі лежать більше шести тисяч поляків iз табору в Осташкові, розстріляних у підвалах Калінінської обласної в’язниці весною 1940-го, і близько п’яти тисяч радянських громадян (необов’язково росіян — там, наприклад, багато карелів: у Тверській губернії здавна були карельські села), розстріляних там же 1937— 1938 рр. Молода співробітниця музею розповіла нам, як розстрілювали радянських громадян, зокрема згадала, що стріляли (в потилицю — це тепер кожному відомо) з німецьких пістолетів «Вальтер». «З «Вальтерів»? Тридцять сьомого?» — здивувалася я, пам’ятаючи, що вальтерівські кулі в черепах катинських убієнних до цього дня слугують деяким, щоб доводити, що здійснення катинського вбивства руками НКВС — «геббельсівська пропаганда». «Так, — відповіла дівчина, — розстрілювали по двісті чоловік вночі, і радянська зброя не витримувала».
Зброя — не витримувала. Як же нам, живим, усе це витримати? Як було це витримати — не кажу навіть: польським офіцерам на краю катинських ровів, у підвалах Калініна і Харкова, — але тим, хто їх чекав, хто залишався вірним їм і їх пам’яті?
Не всякий витримував.
Дві сестри Поручика-Пілота, Агнешка (Магдалена Селецька), що повернулася до Кракова після участі у Варшавському повстанні, і Ірена (Агнешка Глінська), директор школи в «новій Польщі». Антигона й Ісмена. Антигона поховати Ореста не може, але вирішує поставити йому надмогильну (без труни) плиту з написом: «... загинув у Катині 1940». Її сестра хоче врятувати в теперішньому житті те, що можна, твердо впевнена, що «вільної Польщі ніколи не буде». Польські гебешники («убеки») заарештують Агнешку прямо на кладовищі. Плита розбита — тріщина не дає побачити ані місце загибелі, ані дату.
Дата — ось що більше всього лякало і розлючувало комуністичну владу тієї, невільної Польщі. Вони б і погодилися на один-другий пам’ятник «жертвам німецько- фашистських окупантів» і з датою «1941» — такий довго стояв в Катинському лісі. Коли пам’ятники (камені або хрести) з правильною датою з’являлися на польських кладовищах (один був навіть поставлений відкрито — в період легальної «Солідарності»), їх під покровом ночі розбивали або відвозили.
Дружина Професора (Майя Коморовська) отримує з німецького концтабору урну з прахом чоловіка (порівняно з нашими — гуманісти. Але тут і згадуєш: «... ми потрапили в лапи гуманістів». Що той «гуманізм», що цей). Але син, Анджей, сподівається вона, живий: неможливо ж втратити обох. Його немає в оповіщених німцями списках. Але ось повертається — зі сходу, з маріонетковою польською армією, — його друг, Єжи, той, що в списках був: він віддав Анджею зв’язаний для нього матір’ю светр зі своїм ім’ям — так воно потрапило у списки. Виявляється, можна втратити і чоловіка, і сина. Одного забрало гестапо, іншого розстріляло НКВС.
Страшний, очевидний паралелізм двох тоталітарних режимів, але який багатьох досі все ще бентежить, з’являється в картині з першої сцени — на мосту. 17 жовтня 1939. Натовп біженців рухається на схід. І раптово навіжений крик: «Повертайтеся!» З того боку також починають притікати біженці, що врятовуються від східного союзника Третього Рейху. Німецькі офіцери дружньо розмовляють з червоноармійськими командирами, спостерігають за завантаженням полонених, яких повезуть на схід. Та й пропаганда — комуністична і націонал-соціалістична — вельми схожа, навіть якщо у випадку Катині «геббельсівська пропаганда» у своїх цілях використала безперечну трагічну правду.
З Анджеєм Вайдою і друзями з «Меморіалу» ми довго говорили про те, як «Катинь» буде сприйнято в Росії. Нічого й казати, що всі ми прагнемо, щоб вихід фільму на російські екрани відбувся. Але Арсеній Рогинський (голова правління товариства «Меморіал». — Прим. ред. ), наприклад, вважає, що ряд моментів російському глядачеві не буде зрозумілий: та ж урна з прахом, та ж дружня бесіда німецьких і радянських офіцерів (невже в Росії ніхто не бачив фото спільного німецько-радянського параду після остаточного розгрому Польщі двома союзниками? А це — сильніше за приватну бесіду), або чому ніхто не радіє, коли Єжи повертається живий, хоча і в мундирі комуністичної армії, і ніхто йому не довіряє. Я переказала цю розмову моєму польському другові Адаму Поморському. Він заперечив: «Росіяни допитливі, вони до всього дошукаються». Дійсно, у добу все ще діючого Гутенберга і післягутенбергівського інтернету, який не втомлюється діяти, правду виявити неважко — треба тільки захотіти.
ДОВІДКА «Дня»
Катинь: хроніка подій
Термін «катинський злочин» — збірний, він означає розстріл у квітні—травні 1940 року майже 22 тисяч польських громадян, які перебували в різних таборах і в’язницях НКВС СРСР:
— 14 552 польських офіцерів і поліцейських, що були взяті в полон Червоною армією у вересні 1939 року і перебували у трьох таборах НКВС для військовополонених, серед них:
— 4421 в’язень Козельського табору (розстріляні й поховані в Катинському лісі під Смоленськом, за 2 км від станції Гнездово),
— 6311 в’язнів Осташковського табору (розстріляні в Калініні й поховані в Мєдному),
— 3820 в’язнів Старобiльського табору (розстріляні й поховані у Харкові);
— 7305 арештованих, які перебували у в’язницях західних областей Української та Білоруської РСР (розстріляні, мабуть, у Києві, Харкові, Херсоні та Мінську, можливо, і в інших, не встановлених місцях на території БРСР та УРСР).
Катинь — лише одне з цілої низки місць розстрілів — стала символом страти всіх вище зазначених груп польських громадян, оскільки саме в Катині 1943 року було вперше виявлено поховання вбитих польських офіцерів. Протягом подальших 47 років Катинь залишалася єдиним достовірно відомим місцем поховання жертв цієї «операції».
ДО РЕЧІ
«Меморіал» просить розсекретити матеріали розслідування «Катинської справи»
Правозахисне товариство «Меморіал» звернулося до генпрокурора Росії Юрія Чайки з проханням розсекретити матеріали розслідування «Катинської справи», повідомляє агентство ПРИМА NEWS. «Міжнародне товариство «Меморіал» просить Вас зняти гриф секретності з постанови Головної військової прокуратури від 21 вересня 2004 року про припинення кримінальної справи, де містяться як імена винних, так і основні підсумки розслідування», — зазначається в листі, що підписаний головою правління «Меморіалу» Арсенієм Рогинським. У березні 2005 року Головна військова прокуратура оголосила, що з 183 томів «Катинської справи» 116 мають гриф «секретно» або «для службового користування». Гриф «секретно» має й постанова про припинення справи. «Єдине, що стало відомо громадськості про результати майже 15-річного розслідування вбивства багатьох тисяч польських громадян 1940 року, це те, що «дії низки конкретних високопоставлених посадових осіб СРСР кваліфіковані за пунктом «б» статті 193-17 КК РРФСР, як перевищення влади, що мало важкі наслідки за наявності особливо тяжких обставин», зазначається в листі. Імена тих, хто був визнаний прокуратурою винними, названі не були. Ніякі подробиці й невідомі раніше деталі Катинського злочину, виявлені внаслідок розслідування, також не були оприлюднені. «Засекречення документів «Катинської справи» представляється абсолютно недопустимим і з етичного, і з юридичного поглядів», — вважає Рогинський. Згідно зі статтею сьомою Закону «Про державну таємницю», відомості «про факти порушення законності органами державної влади і їхніми посадовими особами» не можуть бути віднесені до державної таємниці і, відповідно, бути секретними. grani.ru.
