Уперше я побачила його ще на початку літа. То була пора
випускних балів, і старшокласники шумними й веселими натовпами атакували
всі доступні види транспорту, а вже на чималій відстані від своїх чад слідували
втомлені батьки. Тому я анітрохи не здивувалася, коли милий пан середніх
років ввічливо і дуже збентежено попрохав у мене жетон метро або тридцять
копійок, мотивуючи своє прохання тим, що гроші залишилися у подружжя, котре
покинуло випускний бал дещо раніше.
Гроші я, природно, йому дала і того разу, і наступного
— місяця півтора потому — абсолютно не впізнавши, але з такої ж очевидної
та поважної причини. Зрештою, дрібні неприємності можуть трапитися з кожним
з нас, і співчуття — це те, на що тільки й залишається розраховувати.
Потім я почала впізнавати його. Знаєте це дивне почуття,
коли тягне привітатися з людиною, ім’я котрої тобі не відоме, але з ким
щодня зустрічаєшся в одному й тому ж місці: на зупинці, на станції метро,
в переході, в магазині? Зрештою ці люди стають деякою мірою близькими,
і страшенно переживаєш і хвилюєшся, якщо довго їх не бачиш. А при наступній
зустрічі обмінюєшся з ними поглядами і дивуєшся: що ж заважає заговорити?
Адже привітання фактично вже відбулося, просто не вимовлене вголос...
Вразило мене те, що, одержавши монетки, цей пан підходив
до розкладки з газетами і неквапом, ретельно і зі смаком вибирав собі частіше
дві, а іноді, вочевидь, коли бував при грошах, три-чотири газети. Потім
знову йшов просити. І на наступний внесок (якось не повертається язик назвати
ці гроші подаянням) купував кілька пиріжків, які продаються тут же, біля
входу в метро.
Здавалося б, що мені його витрати, яке я до цього маю відношення?
(Тим більше, що один раз оконфузилася, спробувавши дати йому цілу гривню
і тим примусивши його пекти раків; він заметався по станції, прорвався
до каси, розміняв гроші і все ж таки вручив мені здачу). Але, можливо,
я думаю про нього так часто саме тому, що він чимось схожий на мене і численних
моїх приятелів, коли ми цілий тиждень відмовляємо собі у всьому підряд,
відшукуючи масу причин для помірності в їжі, але зате... Зате наприкінці
тижня розбрідаємося по заповітних кутках міста. У травні — на Андріївський,
де все строкате, шумне й захоплює дух від неймовірної краси, створеної
людськими (повірити не можна!) руками; у всі пори року — на Петрівку, з
головою поринаючи в бурхливе море книг і захлинаючись від захоплення й
неможливості понести з собою все, чого душа щиро і давно бажає; на Кловський
узвіз — туди, де щонеділі в холодному, давно нетопленому приміщенні туляться
за незручними столами аматори колекційного (стендового) моделізму, всі
скромні свої доходи від продажу фарб і конструкторів витрачаючи тут же,
на ті ж моделі танків, вертольотів і залізниць; на Куренівку — по екзотичні
комахи, амфібії, рептилії та рибки...
Ми, безгрошові, не маючи за душею ані шеляга на чорний
день (до речі, про гроші на «чорний день»: здається, ми в нього просто
не віримо) тягнемо в дім «непотріб»: крихітні глиняні дзбанчики і декоративну
кераміку, отруйних сколопендр і примхливих рогатих жаб, вертольоти й солдатиків,
енциклопедії та листівки, фарбу і пензлі, одним словом, розкіш — те, без
чого прожити можна, але без чого, по суті, жити не можна.
У зв’язку з цим згадується мені стара моя знайома, колишня
графиня, племінниця кам’янець-подільського генерал-губернатора Ігнатьєва
і сестра знаменитого сходознавця Владимирцева, Ніна Яківна, котра тулилася
в 70-х роках у крихітній кімнатці, де ледве уміщався вузенький диванчик
і етажерка. У неї були три столові прибори, кілька тарілок і чашок і дві
потерті білосніжні скатертини. Але зі своєї квартирки виходила вона завжди
королевою: з шикарно укладеним волоссям, пахнучи нечувано дорогими «Коті»,
у вишуканому костюмі і з незмінною сліпучою усмішкою. Про її убогість знали
тільки ми — кілька найближчих людей, захоплювалися ж нею всі поголовно.
То що ж це за потреба, яка примушує так неоглядно і, на
перший погляд, бездумно розлучатися з грішми і взагалі не рахуватися з
реальністю? Здається мені, що це прагнення не просто розкоші, але розкоші
особливого роду — розкоші відчувати себе людиною всупереч тому, що з нами
відбувається. Не жалюгідною, втраченою, переляканою і безпорадною перед
обличчям проблем, які навалилися, але впевненою, гідною. Потреба жити власним
повноцінним життям схожа на ту, що примушувала людей у блокадному Ленінграді
відвідувати концерти та бібліотеки; ту, що спонукала Марселя Карне знімати
«Вечірніх відвідувачів» у окупованій гітлерівцями Франції; а полонених
англійців — із захопленням слухати неймовірно смішні і зворушливі оповідання
Вудхауза про ідилічне сільське життя.
«Непотріб», як ніщо інше, може нагадати нам про те, що
у нас є душа. Власне, він для неї й купується...
— Навіщо тобі це? — сердито запитує повний сивий чоловік
у своєї дружини, яка буквально відірватися не може від якогось химерної
форми горщика (очевидно, що в нього ані воду налити, ані квітку посадити).
— Для душі, — сором’язливо говорить вона...
Не вірю, що настав час бездуховності й жорстокості. І не
повірю, поки нуртує щовихідні Петрівка, і не проштовхнутися на Андріївському,
і сяючий пан років сімдесяти дбайливо ховає за пазуху набір крихітних солдатиків
і пластмасову фортецю.
І поки просить свої тридцять копійок на свіжу газету та
симпатична людина в метро; ні, зовсім не жебрак. Жебраки — геть інші.
