Програма концерту вразила широчінню стильових пріоритетів. Почути упродовж одного вечора різну за мовою музику — сонати А. Скарлатті (видатного італійського композитора доби бароко), віртуозні етюди романтиків Ф. Шопена й Ф. Ліста, Прелюдії «пізнього» романтика С. Рахманінова, популярну п’єсу М. Равеля «Павана на смерть інфанти» (зразок фортепіанного імпресіонізму) й, нарешті, невідому українському слухачеві п’єсу японського автора Т. Сукегави «Реквієм»...
Ім’я нашої гості — такий собі своєрідний «купаж» із шведсько-японо-німецького (або ж англійського) коріння відразу викликало бажання ближче познайомитися з її творчою біографією. Фудзіко Хеммінг народилася в Берліні, в родині японської піаністки Тоако Оцукі та архітектора російсько-шведського походження Георгія Хеммінга. Проте визначальну роль у становленні її як музиканта відіграла Японія, куди родина переїхала, коли Фудзіко виповнилося п’ять років. Саме мама стала тут її першою вчителькою. А у десять років доля подбала про появу в біографії Фудзіко ключової постаті, яка відіграла знакову роль в її подальшій світовій кар’єрі (в цей час розпочалися її регулярні фортепіанні заняття із видатним на той час російсько-німецьким піаністом і педагогом Леонідом Крейцером). Варто зазначити, що Л. Крейцер свого часу здобув блискучу піаністичну школу від славетних педагогів Росії — Анни Єсипової та Олександра Глазунова. Отже, певним чином можна вважати Інгрід Фудзіко Хеммінг їхньою музичною хрещеницею й продовжувачем традицій однієї з найвідоміших на міжнародній арені російських піаністичних шкіл. Її стрімкий старт у 17-річному віці збігся з концертним дебютом і подальшими численними перемогами на великих вітчизняних конкурсах. Вона закінчила Токійський університет мистецтв.
Невдовзі активно співпрацювала з Японським філармонічним оркестром та іншими колективами. Саме в цей час її гру почув видатний французький піаніст, один із найпереконливіших інтерпретаторів музики Шопена та Шумана — Самсон Паскаль Франсуа, вихованець знаменитої Маргерит Лонг, який захоплено відгукнувся на винятково музикальне виконання Фудзіко творів Шопена й Ліста.
У 28 років Фудзіко вступила до Берлінського інституту музики. Потім переїхала до Відня, де вдосконалювала виконавську майстерність під керівництвом видатного австрійського піаніста Пауля Бадури-Шкоди. Її виступи завжди здобували високі оцінки з боку видатних музичних метрів. Активна підтримка молодої талановитої піаністки Леонардом Бернстайном (який, до речі, був родом із передмістя Рівного), композитором і диригентом Бруно Мадерною, британо-американським піаністом Шурою Черкаським (між іншим, уродженцем Одеси та учнем славнозвісного Йосифа Гофмана), Нікітою Магаловим — відомим швейцарським піаністом грузино-російського походження зробила свою справу: вона здійснила ряд резонансних концертних виступів.
1999 року сольний концерт і документальна стрічка про Фудзіко Хеммінг транслювалися по японському телебаченню й мали приголомшливий успіх у багатомільйонної аудиторії, після чого вона стала справжньою зіркою й буквально національною героїнею. Її дебютний альбом La campanella було продано накладом понад два мільйони примірників! Фудзіко Хеммінг здобула престижну японську премію Gold Disc Awards у номінації «Класичний альбом року». Цієї премії піаністка була удостоєна чотири рази — рекорд, досі не подоланий жодним із виконавців академічної музики.
Виступати в ансамблі з японською знаменитістю вважають за честь такі колективи, як Симфонічний оркестр Московської філармонії, Національний оркестр угорської філармонії, Лондонський Королівський філармонічний оркестр тощо. Втративши слух майже в 40 років піаністка збирає повні зали по всьому світові!
Дивує й вражає енергія цієї унікальної жінки, що має виконавський стаж понад шість десятиліть: щороку вона дає понад 40 концертів у різних країнах світу. Причому гонорари від своїх виступів щедро віддає на благодійні цілі. Так, при відвідинах Софії весь гонорар Фудзіко Хеммінг подарувала Софійському зоопаркові. Вона обожнює тварин і сама є власницею понад 40 котів (!), а в Німеччині функціонує центр із опіки над тваринами, що названо її ім’ям...
Виступ Інгрід Фудзіко Хеммінг, що відбувся в Національній філармонії України, наші меломани і численна японська аудиторія чекали з нетерпінням. Святкова атмосфера панувала перед початком концерту вже у фойє.
Сама поява тендітної, невеликої на зріст жінки, вбраної в квазі-японський стрій, що складався із різнокольорових, багатошарових шовкових тунік, викликав інтерес у публіки. Вона відразу вп’ялася руками в клавіатуру роялю, й ...простір залу наповнився трепетними трелями й граційними форшлагами сонат А. Скарлатті, що прозвучали напрочуд природно й прозоро, з тонким розумінням стилю цієї музики. Та коли залунали звуки Ноктюрна Ф. Шопена, стало зрозумілим, що саме стихія музичного романтизму — ось справжня «фішка» японської піаністки. Мабуть, саме так грали цю музику в паризьких салонах за життя самого композитора, а можливо, саме так звучав цей ноктюрн у виконанні самого Фридеріка Шопена — цього неперевершеного поета фортепіано. Ноктюрн сприймався як лірична сповідь, як інтимне освідчення в коханні, звучання роялю було насиченим, глибоким і пристрасним, що примушувало слухацьку аудиторію буквально затамовувати подих. Ефект ритмічно запізнілої партії лівої руки викликав в уяві традиції виконавства романтичної музики, що панували в піаністичному мистецтві ще до середини 1960-х, коли емоції ще не поступилися місцем фортепіанному техніцизму, який у наш час нерідко у піаністів перекриває кисень справжнім, щирим почуттям, закладеним у музичний текст композитором.
Яскраво й масштабно прозвучала знаменита Балада соль мінор Шопена, з її контрастними, драматичними й лірико-інтимними образами. І тут мимоволі пригадалися слова Антона Рубінштейна, сказані ним на адресу видатного польського композитора: «Шопен — це бард, рапсод, дух, душа». Саме таким постав перед слухачами того вечора образ Шопена, створений талантом Фудзіко Хеммінг. У своєму баченні музики Шопена, Інгрід Фудзіко Хеммінг донесла до присутніх той рідкісний сплав великої філософії духу з чарівною красою й благородством, справжнім аристократизмом образів і бездоганною досконалістю форми його творів. Увесь спектр складних душевних переживань композитора — від ліричної безпосередності, юнацької безтурботності, мрійливої елегійності й до драматизму, трагедійності, душевного опору — знайшов відображення у виконанні піаністкою п’яти етюдів Ф. Шопена.
Дві найвідоміші Прелюдії С. Рахманінова, якими розпочався другий відділ концерту, остаточно довів «генетичну» близькість поетичних образів цієї музики світосприйняттю солістки. Елегійно-стримана музика равелевської «Павани», а також невеликої п’єси Т. Сукегави «Реквієм» стали своєрідним емоційним відпочинком, розосередженням перед енергетично напруженими трьома заключними віртуозними етюдами Ф. Ліста — зразками «вищого пілотажу» серед фортепіанного репертуару концертуючих піаністів. І тут, власне, піаністка виступила як справжня «приборкувачка» рояля. Адже каскади акордів, віртуозні блискучі пасажі, перепади контрастної фортепіанної фактури, карколомні стрибки в різних регістрах — усі можливі й неможливі засоби фортепіанного віртуозного стилю Ференца Ліста — все це спокійно й без зайвої суєти підкорялося піаністці, яка по-чоловічому владно панувала на клавіатурі.
Особливо підкорило її виконання знаменитого етюду «Кампанелла», що став у творчій біографії Фудзіко Хеммінг її своєрідною візитівкою. Ніжне дзюрчання фортепіано у високому регістрі, неспішні переливи пасажів, легкі паузи між фразами, наче наповнені прозорим ранковим повітрям, — усе створювало настрій особливо ностальгійного смутку за минулим і сприймалося, наче крізь пелену легкої димки, своєрідного звукового сфумато. Здавалося б, програму концерту вичерпано, та шквал овацій, вигуки «браво!» не могли залишити піаністку без останнього широкого жесту. І її «бісом» стала не якась там фортепіанна мініатюрка, а частина Сонати № 17 Бетховена. Так-так, Аllegretto знаменитої сонати, що має неформальну назву «Буря», або Шекспірівська соната, стало, по суті, закодованим посланням для присутніх у залі фахівців, добре обізнаних із історією написання Бетховеном цього твору. Цей опус, що вважається свого роду психологічним портретом самого композитора, було створено в найдраматичніший період його життя, коли він опинився перед реальною загрозою повної втрати слуху. До того додалася ще й драма особистого плану. Музика сонати, сповнена пристрасних злетів почуттів, високої напруженості емоцій та романтичних поривань, сприймається як щира лірико-драматична сповідь митця. Образно-емоційний «код» цього твору Бетховена вочевидь є надзвичайно близьким Фудзіко Хеммінг, яка у своєму житті пережила аналогічну драматичну ситуацію й із честю вийшла з неї переможницею.
