Це, проте, жодною мірою не применшує престижності титулу, про який досі мріє не один з англійських поетів. Тед Г’юз здобув це звання 1984 року, успадкувавши його від свого уславленого співвітчизника Джона Беджмена, і зберігав його до самої смерті, сумлінно виконуючи покладений на поета-лауреата обов’язок: «поєднувати образне відбиття публічних подій та здобутків монархії з енергією англійської поезії». 1992 року він навіть опублікував цілу збірку таких своїх «оказіональних» віршів, написаних за вісім років. Критики зустріли їх без особливого ентузіазму. «Як і в усякій державно спонсорованій поезії, — написав у ліберальній газеті «Індепендент» Бойд Тонкін, — намагання поета поєднати кітч британської монархії зі своїм образним світом дало доволі жалюгідні результати».
Але, крім цієї збірки, Г’юз опублікував ще дев’ять поетичних збірок, які, власне, і принесли йому визнання на батьківщині та за її межами. Уже перша книжка «Яструб на дощі» (1957) поставила Г’юза в ряд провідних англійських поетів, змусивши критиків заговорити про його творчість суперлятивами: «неймовірна сила мови й поетичної уяви», «він мовби пише вогнем», і, врешті, після збірки «Опудало» (1970): «своїми чотирма книжками Г’юз змінив британську поезію».
Але не меншу, хоч значно сумнівнішу славу Тедові Г’юзу принесло одруження 1956 року з американською поетесою Сільвією Плат, яке завершилося на початку 1963-го її самогубством. І якщо посмертна слава Сільвії Плат зростала — аж до розмірів справді культової постаті, слава Г’юза робилася дедалі демонічнішою. Багато хто схильний був звинувачувати його в самогубстві дружини: після народження двох дітей (у 1960-му та 1962 роках) їхні стосунки погіршуються, Тед закохується в дружину свого приятеля-поета Асю Вевіл, розлучається із Сільвією, котра, врешті, в стані глибокої депресії відкриває в домі всі газові конфорки...
Неприязнь до Г’юза посилювалась також тим, що він знищив останні щоденникові записи Сільвії (хоч і доклав чималих зусиль до публікації всіх її інших творів, а також протягом усього життя сумлінно опікувався дітьми). Феміністки неодноразово намагалися знищити на могильній плиті Сільвії Плат згадку про ненависного їм Г’юза — пошлюбне прізвище. Ситуація ж для поета стала ще трагічнішою після того, як аналогічно — відкривши конфорки газової плити — покінчила із собою Ася Вевіл, при тому загинула також їхня спільна з Тедом дочка Шура.
Г’юз замикається в собі, веде відлюдницьке життя, стараючись не бувати на публіці й не наражатися на зайві плітки та скандали. Він нічого не пояснює, не відповідає на жодні звинувачення, чим викликає ще більше роздратування своїх недоброзичливців. 1970 року він одружується з Керол Очард, з якою майже безвиїзно живе в провінційному Девоні до останніх своїх днів.
Переживаючи після всіх цих трагічних подій певну творчу кризу, Г’юз пробує писати прозу та драматургію, але особливої слави на цьому терені не здобуває. Проте несподівано для багатьох розкривається як блискучий дитячий поет, автор знаних сьогодні в усьому англомовному світі хрестоматійних віршів.
Можливо, цей досвід допоміг йому повернутися наприкінці 70-х до «дорослої» поезії. Пише мало, стримано, але напрочуд вагомо, сягаючи в двох останніх книжках — «Овідієві історії» (1997) та «Листи на день народження» (1998) — того щемного, пронизливого й водночас мудро-просвітленого поетичного мовлення, яке, либонь, тільки й можливе в передсмертних книгах. Обидві вони — на свій лад — є своєрідним підбиттям підсумків, порахунком із нелегким минулим.
Схоже, що виконання ним ролі поета-лауреата було такою самою втечею від минулого, від його гарпій і фурій, як і усамітнення в Девоні, як і неписання поезії протягом десяти років, як і згодом її писання. Хоч, безумовно, відіграли роль і його консервативні переконання, його щира віра в монархічну традицію та глибока неприязнь до новочасної цивілізації. Він був хворий на рак — і до останніх днів майже ніхто, крім нього, про це не знав.
Чи досить цього для спокути — судити не нам.
Хай Її Величність Поезія судить свого блудного підданого.
№215 10.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
