Особистість Євгена Чикаленка така багатогранна, а його діяльність така різнобічна, що важко дібрати слово, у якому б найповніше відбилася та його багатогранність. Передусім — це був успішний менеджер українського руху. У дитинстві мені не раз доводилося спостерігати, як ліпить своє гніздо ластівка. Будівельний матеріал у неї, що й казати, не ідеальний, зате в ластівки є бездоганно точна «візія» гнізда! І вона таки досягає бажаного результату, вивершуючи оптимальний витвір, придатний для того, щоб вивести в ньому ластів’ят і відправити їх у небо.
Євген Чикаленко у своїй діяльності керувався саме таким «принципом ластівки»: він усе життя «ліпив» українську націю. І це не просто ювілейні слова. Інший Євген — Маланюк — колись написав, що Чикаленко — це «головний ткач матеріальної тканини української історії». І справді, все, що робив Євген Харлампович, не було лишень меценатством. «Тканину історії» він творив, докладаючи колосальних зусиль для того, щоб забезпечити повноту національного буття українців.
Немає української щоденної газети? Тож, потрібно її заснувати! І 1906 року в Києві починає виходити газета «Рада», якій Євген Чикаленко протягом восьми з лишком років віддає стільки енергії, менеджерської кмітливості, творчих ідей і коштів, що вже сам цей нерядовий епізод з історії нашої журналістики є підставою для того, щоб зняти перед Чикаленком капелюха.
Бракує праць із історії України? І Євген Харлампович встановлює премію на краще дослідження, результатом чого стає поява книжки Олександри Єфименко «Історія українського народу». Причому рішення про конкурс з’явилося в Чикаленка після смерті його восьмирічної доньки — він вирішив, що немає кращого способу вшанувати її пам’ять, ніж зробити щось добре для громадської справи.
Потрібно, щоб Україна мала конкурентну художню літературу? І «культурний хазяїн» Євген Чикаленко надає фінансову підтримку письменникам, на творчу снагу яких він покладає сподівання. А в листуванні зі своїм літературним «хрещеником» Володимиром Винниченком виступає ще й у ролі критика з добрим естетичним смаком: аналізує оповідання і п’єси молодого автора, влаштовує публічні обговорення щойно написаних ним творів. Радить, радіє, сперечається...
Кепські справи з українською освітою, шкільництвом? І Чикаленко бере активну участь у реалізації проекту «Академічний Дім» у Львові: без його коштів там навряд чи було б споруджено гуртожиток для студентів-українців із Наддніпрянської України, які навчалися в тодішній Австрії.
Або ситуація з мовою: сама мовна поведінка родини Чикаленків мала виховний характер — селяни бачили, що їхньою мовою спілкуються й «пани», а це означало, що вона — зовсім не «мужицька»... І видання українсько-російського словника М. Уманця і Спілки в чотирьох томах слугувало тій-таки справі самоствердження української мови. І записування народних пісень у рідному селі (Перешори, Ананьївський повіт) не було такою собі інтелігентською забавою: 1897 р. Чикаленко їх видав в Одесі окремим збірником. Є в нього й книжечка «Розмова про мову», яку корисно було б перевидати, оскільки в ній добре пояснено психологічні аспекти певного відчуження українців від рідної мови. Зрештою, свої «Розмови про сільське хазяйство» Євген Харлампович також написав по-українськи, після чого цілих п’ять років домагався, щоб вони й видані були українською, всупереч заборонному Емському указу. І таки домігся спеціального дозволу міністра внутрішніх справ Росії! «Розмови...» вийшли загальним накладом півмільйона примірників — фантастична цифра як на рубіж ХІХ — ХХ століть!
Почали зароджуватися на Наддніпрянській Україні партії — і Євген Чикаленко також їх підтримує, причому навіть політично далеких йому есдеків (соціалістів). Його аргумент — «залізний»: в Україні має бути весь спектр політичних організацій, зокрема й ліві. В іншому разі, українські соціалісти «побіжать» в «общероси», ввіллються у РСДРП... Тож нехай краще буде УСДРП.
Особливо багато сил доклав Чикаленко в національну еліту, у формування інтелектуального середовища. Він розумів, що від якості національного проводу залежить дуже багато, якщо не все. Мені запам’яталася, зокрема, така деталь із «педагогічної» практики Чикаленка: одного разу він запросив до себе в Перешори молодого одесита Андрія Ніковського (разом із родиною) і переконав його, що той мусить сідати за дипломну роботу, аби завершити навчання в Новоросійському університеті. Знав: в Одесі Ніковський такої можливості не матиме, тож, будь ласка, — є Перешори з їхнім спокоєм, чистим повітрям...
А водночас, «педагогіка» Євгена Чикаленка була досить жорсткою: він не раз дуже критично висловлювався про вічно розсварену, амбіційну, схильну до анархії інтелігенцію, весь час намагаючись примирити непримиренних, нагадати їм про вищі цілі, застерегти від дрібних мирських пристрастей. Хто-хто, а Чикаленко мав право на різкі слова про «подлу націю», «нікчемну націю», — для якої він так багато робив, щоб витягнути з історичного болота. Він же чудово розумів, що інших українців просто немає; треба «ліпити» націю з того, що є...
Як на мене, це один із важливих Чикаленкових уроків: він був одним із дуже небагатьох, хто стояв над суєтою і дрібною метушнею. Тому й ставився до численних самозваних «генералів» з іронією. Так буває лише тоді, коли людина має вищу мету. А для Чикаленка такою постійною надметою була українська державність. Його не засліплювали партійні доктрини, як, скажімо, марксиста й соціаліста Винниченка: той вважав, що коли Україна не буде робітничо-селянською, то, в такому разі, для чого взагалі Україна?! Доктринерів, самовпевнених партійних «бісів» у тодішньому бідненькому нашому політикумі вистачало, — зрештою, хіба нинішній політичний «пейзаж» на рідних теренах — інший?
У молодості, навчаючись у Єлисаветграді й Харкові, Чикаленко займався громадською роботою культурницького характеру; був навіть момент, коли він, як і багато хто з його ровесників, намагався наслідувати Рахметова, героя роману М. Чернишевського «Что делать?» Проте тягло його все ж не на Волгу, «до Рахметова», а до Перешорів, Одеси, Кононівки, Києва... Тривалий час Євген Чикаленко дотримувався автономістських, федералістичних поглядів, проте життя брало своє, змінювалися історичні обставини, — і, зрештою, настав момент, коли ним цілковито оволоділа ідея української державної незалежності (а хіба не такою ж була еволюція багатьох із нас на рубежі 1980-х — 1990-х років?).
Можливо, хтось із уважних читачів Чикаленкового епістолярію заперечить: стривайте, але ж, скажімо, ще 1917 р., коли вже постала Центральна Рада, в листі до Петра Стебницького Євген Чикаленко про українську самостійність висловлювався дуже обережно: «Боюсь я отих широких замірів... мало не самостійної України. Ми тільки перелякаємо великоросів в центрі і своїх ольстерців. Все-таки на «Учредительном собрании» більшість буде проти автономії України, я в цьому певний».
Гадаю, ці слова характеризують не так Чикаленкові погляди, як конкретну політичну ситуацію і загальний стан нації, яка — писав не раз Євген Харлампович — через історичні обставини ще не готова до самостійного державного життя. Вона, нація, недоформована; державність 1917 р. «впала з неба», — але іспит історії в тому й полягав, що діяти доводилося не в ідеальних, а в цілком реальних, заданих, малосприятливих обставинах, намагаючись досягти максимального результату. (А хіба 1991 р. ситуація не була схожою? Та й донині ще розплачуємося за ту ж таки свою «недоформованість», — неякісною владою, яку легковажно обираємо, безкінечними хитаннями в різні боки, браком державницьких інстинктів, дефіцитом національної самоповаги...) Сумніви Чикаленка в його листі до Стебницького — це ілюстрації до теми «мистецтва можливого»; його острах нагадує острах людини, яка тримає в руках коштовну вазу і боїться необережним рухом впустити чи розбити її...
У розмові про політичні погляди Є. Чикаленка важливим є питання про його «германофільство». Найбільше дискусій свого часу викликала стаття Чикаленка «Де вихід?» (1921 р.), у якій він висловився на користь ідеї «прикликання варяга», себто нащадка Габсбургів Василя Вишиваного, і встановлення української монархії. Здається, то був жест відчаю. Навряд чи йшлося про якийсь реальний політичний проект. Мені здається, що статтю «Де вихід?» варто розглядати в контексті Чикаленкової національної самокритики: він же постійно, ще в 1908-му і в наступні роки, робив іронічно-печальні записи в щоденнику щодо українського анархізму, противагою якому міг би бути німецький «вишкіл» (не раз згадував при цьому історію чехів, які такий «вишкіл» пройшли із користю для себе).
Зрештою, сам Є. Чикаленко монархістом себе не вважав, хоча й був прихильником консервативної ідеї, а до ідеологічних «конструкцій» В’ячеслава Липинського взагалі ставився з великою повагою. Він і політиком себе не вважав. Тому й відмовлявся від пропозиції стати 1918 р. гетьманом, главою уряду, міністром з аграрних питань... Може, він був першим українцем, який відмовився від булави?
Як на мене, Чикаленко відмовлявся від влади тому, що був відповідальною людиною. Ситуація нетипова: ми ж знаємо, як легко беруться за «кермо» люди, зовсім не придатні до державного управління! Євген Харлампович був людиною здорового глузду; він знав, що таке совість; був самокритичним і добре зважував свої можливості. Він знав, що його місія — інша, і, гадаю, історія підтвердила, що зі своїми добровільно взятими обов’язками він упорався сповна. Не знаю іншого прикладу, коли людина без посад мала такий вплив на перебіг подій, як Чикаленко, особливо в обставинах до 1917 року, коли відбувався процес гуртування, збирання національних сил. Це той випадок, коли вплив досягається моральним авторитетом — і нічим іншим. Повчальний урок! Надто ж на тлі тієї аморальності, яку не тільки демонструє, а й яку провокує у суспільстві сучасний наш убогий політикум.
І наостанок. Євген Чикаленко мав дивовижне чуття історії. Аналізуючи поточну ситуацію, він часто вдавався до аналогій із подіями ХVІІ ст. Чуття історії давало йому змогу краще збагнути перебіг, логіку подій, екстраполювати ситуації, що складалися, у перспективу. Через те так часто в щоденниках Є. Чикаленка аналіз переростає у прогноз. Він навіть 1919 р., подавшись в еміграцію, не втрачав оптимізму: «Україні доведеться ждати аж на другу світову війну, коли вже прийде черга і на її державність, як за цеї війни прийшла на Чехію та Польщу. Але українська інтелігенція мусить не спати, а працювати, поширювати свідомість народу і прихиляти до України європейську опінію, як це робили поляки та чехи, бо без праці, без бажання самого народу, ніколи не досягнемо своєї державності». У цих міркуваннях вражають не тільки Чикаленкові передбачення «другої світової війни», а і його ясне розуміння того, що українська державність постане внаслідок великого історичного катаклізму. 1991-го, коли розпався СРСР, саме так і сталося...
Але чи добре ми засвоюємо уроки таких людей, як Євген Чикаленко? І чи шануємо ми їх належним чином? Риторичні запитання. Колись — ще 1908 року — у листі до Є. Чикаленка В. Винниченко не без пафосу написав: «Настане час, коли доведеться вибирати улицю чи плац для пам’ятника Вам». Немає в Україні пам’ятників Чикаленкові. Ось минув 150-річний ювілей цієї унікальної людини — і виявилося, що державі, органам місцевого самоврядування взагалі Євген Чикаленко «без надобності» (як Іван Котляревський — Пузиреві, персонажеві комедії І. Карпенка-Карого «Хазяїн»). У Київській міськраді лежать без руху давні й новіші клопотання громадськості щодо присвоєння одній із столичних вулиць імені Чикаленка і спорудження пам’ятника йому. Все обмежилося кількома науковими конференціями (Київ, Одеса, Черкаси...), конвертом із маркою та ще, слава Богу, гарними томами спогадів і щоденників Є. Чикаленка, що їх підготували історики з Академії наук, а видала невтомна «Темпора». Багатоярусний «літопис» Чикаленка — це вкрай важливо; це добрий матеріал для національного самопізнання. Тільки ж, знову-таки, та влада, яка в історичному сенсі й отримала шанс стати владою, завдяки зусиллям Чикаленків, до всієї цієї роботи не має жодного стосунку. І що залишається? Відповідь проста: не чекати. Спорудження пам’ятника Євгенові Чикаленку в Києві на вулиці Саксаганського, на тому місці, де колись стояв будинок Чикаленка, могло б стати справою громадськості, актом нашої спільної дії. Змогли ж у Львові саме в такий спосіб встановити пам’ятник Володимирові Івасюку. А влада... Куди вона подінеться, якщо буде воля і належний тиск громадськості?
