Новий американський тріллер «Темна вода» — з тих фільмів, на які завжди йдеш з побоюванням. Власне, не такий вже він і новий — і це засмучує в першу чергу.
«Темна вода» то, насправді, рімейк, тобто, перенесення на американський грунт одноіменного японського кіножаху, знятого справді культовим режисером Хідео Наката. Ще кілька років тому він добряче перелякав публіку у себе вдома, а також в Європі і Америці, суперхоррором «Дзвінок». А після цього з'явилася вже не така ефектна, але все одно вражаюча «Темна вода». Недивно, що Голівуд, який, здається, потерпає від нестачі свіжих ідей, героїв і сюжетів, зробив свої варіанти; до речі, екранізувати «Воду» запросили бразильського режисера Уолтера Саллеса, що став відомим у минулому році завдяки стрічці «Щоденники мотоцикліста», присвяченій молодим рокам Че Гевари. Повторення ніколи не буває кращим за оригінал, і це уповні підтвердилося на прикладі «Дзвінка»: американський варіант виглядає просто блідою тінню від твору Накати. Отже, недивно, що і «Темна вода», спродукована на іншому боці океану, апріорі довіри не викликала. Тим паче реклама проголошувала: «від автора «Дзвінка». Втім, при більш уважному погляді з'явилася надія, що не все може бути так погано: мався на увазі автор саме японського тріллера. Сценарій написаний Накатою у співробітництві з тим, хто власне створив роман «Темна вода» — відомим японським письменником Коші Сузукі.
Загалом, і «Дзвінок», і «Темна вода» (як романи, так і фільми) належать до жанру так званого «неокайдану». Якщо кайдан — це традиційна японська історія про духів і людей, іншими словами, середньовічні новели жахів, то неокайдан — новітня, модерна варіація старовинного жанру. Грізні привиди, вбивчі примари діють серед хай-текових інтер'єрів, активно використовуючи наймодерніші пристрої і технології. В «Дзвінку» провідниками потойбічного світу слугували телефон і телеекран, в «Темній воді» — ліфт і водопровідні системи старого будинку. Уолтер Саллес весь антураж і сюжет відтворив старанно. Дім, в який вселяються головні герої — мама з дочкою — навіть зовні схожий на похмурий старий замок, дарма що стоїть посеред стандартного мегаполісу з хмарочосами. Але в кайдана (як старовинного, так і сучасного) є принципова і дуже важлива відмінність від європейської традиції жаху: всі кошмари в японців так чи інак мають несподівано яскраве ліричне підгрунтя. Поштовхом усіх подальших подій часто-густо є навіть не помста чи ірраціональний потяг до руйнування всього живого, а відчуття втрати, розпач чи взагалі — кохання. Тобто, далекосхідний жах фактично навпіл складається з цих двох елементів — потойбічного і ліричного. І нерозуміння цього дуже шкодить будь-яким подальшим втіленням. В «Темній воді» Наката жах і любов були збалансовані майже ідеально. У варіанті Саллеса вийшло дещо по-іншому.
Весь фільм Саллес старанно намагається налякати глядача. Весь фільм від початку до кінця. Але, як то часто буває в таких випадках, нас лякають — а нам не страшно. Виходить так, що страшне таким не є, а ліричним режисер знехтував. І фільм був би зовсім провальним, якби не одна людина — Дженніфер Коннеллі в ролі Далії Уільямс.
Реклама стверджує, що актриса готувалася до цієї ролі дуже серйозно — кілька разів прочитала роман, передивилася стрічку накати, порадилася зі спеціалістами з магії і окультизму і навіть прожила декілька тижнів у закинутому будинку — після цього почала працювати над роллю. Ну, так це чи не так — перевірити складно, тай це неважливо, тим більше що подібні історії обов'язково пишуть в прес-релізах до більшості голівудських картин. В Коннеллі є те, що не потребує закинутих будинків, пі-ар компаній, спецефектів та іншого довкола мистецького сміття: неабиякий акторський талант.
Саме завдяки ньому виконавиця, по суті, витягає на собі весь фільм. Вона грає одна за всіх — грає жах і розпач, любов і відчуття втрати, грає за себе, за матір своєї героїні, що колись кинула свою дочку, і, нарешті, за дівчинку-примару, що хоче знайти собі матір. Іншими словами, саме гра Коннеллі додає фільму необхідних барв — в першу чергу емоційних, тобто тої самої «лірики». Її героїні віриш — не у страхітті, а в почутті.
Але тоді, виходить, жанр картини позначений помилково. «Темна вода» — не тріллер, не фільм жахів. Це — добротна психологічна драма, причому драма однієї людини. Досить реалістична. Бо кому з нас хоча б раз у житті під саме горло не підступала темна вода розпачу? І хто хоча б раз не намагався врятуватися з цього виру, хапаючись за будь-кого, — або сам намагався врятувати своїх дорогих, втрачених, безкінечно коханих потопельників?
Отже, «Темна вода» — можливо, навіть всупереч намаганням режисера — це історія про материнство, переконливіша, ніж звичайні мелодраматичні соплі на цю тему. Не так вже й мало.
