Нещодавно у Москві відбулися гастролі Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки, присвячені пам’яті видатного театрального художника Давида Боровського. Вистави, показані під час гастролей театру, викликали досить великий резонанс у московській пресі. Своїми враженнями з читачами «Дня» ділиться відомий театральний критик, історик театру, доктор мистецтвознавства Анатолій Миронович СМЕЛЯНСЬКИЙ.
Я б назвав ці нотатки роздумом з приводу побаченого, або післясмаком. Протягом багатьох років я з цікавістю стежу за творчістю Театру ім. Лесі Українки й завжди намагаюся подивитися вистави, які театр привозить на гастролі до Москви.
На цих гастролях я зміг подивитися лише декілька вистав. Але почнемо ми, мабуть, з «Дон Кіхота. 1938 рік». Мені здається, ніхто до цього так серйозно не працював з текстом п’єси М. Булгакова. Я навіть не пам’ятаю серйозних вистав цієї п’єси в Москві. Принаймні, це не закарбувалося в пам’яті, як «Дні Турбіних» М. Булгакова. Мені здається, режисер знайшов абсолютно правильний літературно-художній хід. Хто зараз може ставити інсценування «Дон Кіхота» в чистому вигляді, яке Булгаков писав вимушено, заробляючи гроші? І те, що в цій п’єсі відбилася його доля, абсолютно очевидно, але це ніколи не виявлялося на сцені. Тому те, що таким ходом скористалися, мені здається абсолютно слушним, як і те, що один актор грає й Дон Кіхота, й Булгакова, й те, що у виставі виник образ Олени Сергіївни. І поява всіх елементів сталінського ампіру, що вклинилися в цю історію несподівано, але дуже логічно, зрозуміло й точно для тих, хто розуміє цю історію. Узагалі, занурення Дон Кіхота в радіостилістику процесу помутніння мізків — лікарів-убивць Горького, весь маразм того життя й т. д. — все це виявляє звукове й образотворче середовище, що оточувало Булгакова, коли він писав «Дон Кіхота». Коли ставиш автора серйозного, коли ставиш Гоголя, наприклад, слід занурюватися в ті джерела, з яких вони, ці твори, виникають.
У цій історії чудово, що Резникович занурив публіку в ті джерела, з яких сам Булгаков черпав свій витвір, і найменше в цій постановці «Дон Кіхота» шкільного твору. Це п’єса про своє власне життя.
Коли ставиш просто «Дон Кіхота» — нічого не виникає, тому що йдуть у минуле знання, йде грунт, на якому ми виросли. Сьогодні не всім зрозуміло, що відбувалося тоді, коли він писав, — голодомор, сталінізм, ленінізм і т.д. Зі мною на цій виставі були американські студенти Школи- студії МХТ, одній молодій дівчині, котра сиділа поруч, я коментував: «Ця молода жінка — Олена Сергіївна, про яку я вам розповідав», і т.д. Вона кивала головою, але абсолютно в цьому нічого не розуміла, бо весь цей колаж розрахований на спомин і співчуття тих людей, які про це знають. Коли я розмовляв з американцями після вистави, вони казали, що їм важко було зрозуміти що й до чого. Я їм кажу, що це людина з іншого середовища й культури, а зараз у нас в країні люди іншої культури. Вони існують, як астронавти в космосі. Я не знав, як англійською звучить поняття невагомості, а сьогодні дізнався — zero gravitation. Так от, у них по відношенню до російського театру zero gravitation — нульова гравітація. Я ж відчуваю на цій виставі, що я абсолютно не zero gravitation, а навпаки, переобтяжений цією інформацією. Мені здалося, що цей хід абсолютно точний і правильний, що відкриває епоху сталінізму.
Далі в мене виникають роздуми з приводу того, як усе зліплено, як грається. По-перше, я думаю, після того, як театр узяв цю п’єсу, ця суто булгаковська історія — вона стала історією цього театру, колажною, любимовською, таганківською. Але я б, на мій смак, трохи скоротив текстові моменти власного інсценування булгаковського «Дон Кіхота», оскільки тут дуже важлива міра відходу, точніше — незанурення в інсценування, тобто зробити так, щоб я не міг, скажімо, за п’ятнадцять хвилин забути, що саме в цій історії рухається в інший спосіб. Там є деякі моменти: щойно ви йдете в обладунки, в іншу історію, я на мить забуваю про Булгакова та його долю, та про те, як він писав «Дон Кіхота». Булгаков одного разу сказав, здійснюючи інсценування «Мертвих душ», яке в нього не прийняли, тому що воно було занадто революційним, чудову фразу: «Я хочу написати п’єсу про те, як узагалі в нашій країні можна скласти поему «Мертві душі» (це Білий написав). Йдеться про те, як у цій країні 1938 року можна було написати «Дон Кіхота».
Я б, на мій смак, ось це перемежування сцен у моментах, де є відхід в інсценування, де можна, утиснув би просто для того, щоб я не забував, що не про це йдеться. І це дасть, мені здається, більше енергії, й вистава стане на 10—15 хвилин коротшою. Вона має тривати дві години. Інакше потім все одно з’являється втома.
Друге. Роздуми над роботою актора, який грає Дон Кіхота й Булгакова — Юрія Гребельника. У нього чудові зовнішні дані — й для Дон Кіхота, й для Булгакова. Він грає Дон Кіхота, як хороший актор має грати цю роль. Йдеться про те, як він грає Булгакова. Мені здається, тут є одна неточність або помилка, не знаю, це важко сформулювати, але я спробую. Він грає начебто правильно, тому що середньостатистично ми розуміємо страждання радянського письменника в ситуації 1938 року, тобто він грає страждально.
Я багато років був співрозмовником Олени Сергіївни. Найразючіше в Булгакові, й Олені Сергіївні, яка стільки пережила, все пройшла, — це приголомшливе полум’я, що палає в очах, з одного боку, ненависті до цього режиму, а з другого боку, переваги, бо вони перемогли. Це і є Майстер, і це артист мусить емоційно відчути. Йому слід позбавитися будь-якого страждального моменту, будь-якої риторики, будь-якого обвинувачення, привнести гумор, і навіть не гумор, а те, що Ахматова на смерть Булгакова геніально висловила одним рядком: «И трудно жил, и до конца пронес великолепное презренье». Це інша акторська якість. Це дуже важко, треба бути видатним актором. Актор за віком виріс у іншому середовищі. Багато молодих не знають, що це за історія, бо виросли в іншому середовищі. Як Пастернак міг це робити, як це міг робити Булгаков, у яких було інше середовище. Я б сказав так, має бути реакція замість нашого середньоарифметичного уявлення про страждального письменника, про письменника, який у відповідь на це пише не лише «Дон Кіхота», а й «Майстра і Маргариту». Інтонація переможна, хоча б у моїй фантазії й уяві.
Ці дві речі, про які я сказав, зроблять виставу видатною. Це треба довести, якщо є для цього сили, то зробити це слід обов’язково.
Давид Бабаєв — виконавець ролі Санчо — дуже добрий актор, чудовий актор. Не можна хвалити актора через зіставлення з іншим актором, але оскільки це Україна, а це Росія, я собі дозволю. Це яншинський варіант. Це така легка подача, такий людський гумор, такий спосіб ставлення до партнерів. Це така ніжність дотику. Дивовижно. Я б сказав, це у виставі номер один. Я дуже люблю цю якість, характерну для Грибова, для Яншина. Характерність і при цьому щось ліричне, зворушливе. Хриплуватий голос, товстенький, якась дитячість і т.д. Це все чудово.
І в «Наполеоні й Корсиканці» надзвичайно цікаві роботи Тетяни Назарової та Давида Бабаєва. У них є з глядачем дивний зв’язок. Вони виходять, наче запрошують мене. Ой, подивіться! Вони запрошують оцінити ситуацію. Дивовижно.
Тепер декілька слів з приводу «Бабиного літа». У нас у Москві йде ця вистава. Поставив її Романа Козак з трьома дуже відомими акторками — Ароновою, Алентовою, Голубкіною. Грають уже два роки з аншлагами, ця вистава годує театр.
Спочатку це була п’єса Айвена Менчелла, потім кіносценарій. Я бачив цей фільм на жіночому каналi в Америці, який називається «Wi», тобто «Ми». Через десять хвилин перегляду я захопився цією зворушливою, чуттєвою історією про американських жінок. У кінці навіть клубок у горлі з’явився. Дотепні єврейські жінки ходять на цвинтар до померлих чоловіків і думають про те, що вони ще живі, отож як жити далі. Треба жити! Це єврейський варіант п’єси Антона Чехова «Три сестри» під назвою «Треба жити, сестри!» У російському варіанті це Чехов, в Америці — смішна дотепна п’єса під назвою «Треба жити, Саро!»
Мені здається, чимало американських інтонацій виникає в грі Ганни Варпаховської, котра багато привнесла від розуміння того життя, яке її оточує. Це відрізняє цю виставу від московської. У виставі чудові костюми, які жінки вміють носити. Психологічно Варпаховська привнесла тип гумору американської жінки. Режисер вистави Григорій Зіскін задав виставі дуже точну інтонацію. Щоправда, в останні двадцять хвилин першого акту спостерігався певний спад, здавалося, актори втратили нерв і збилися. А потім вони взяли зал знову й до кінця тримали його. Вражає дуже точне влучання в інтонацію, що буває дуже рідко.
Це дивне поєднання різних акторів перетворилося на ансамбль, актори чудово працюють один з одним. У них немає бажання вирватися вперед і працювати «на вихід». У тієї ж Ганни Варпаховської — концертна роль. Але вона трохи «пригасила», щоб не виділятися, й дала можливість усім чути один одного. Михайло Янушкевич, Лідія Яремчук, Катерина Райкіна, Світлана Гловіна грають дуже зворушливо, з тонким розумінням ситуації. Чудовий приклад партнерства.
У мене дуже добре ставлення до цієї п’єси й цієї вистави. Ця п’єса з тих, що тримають публіку, вона в захваті. Це свідчить про дефіцит людського в мистецтві, а глядачеві це потрібно. Це, звісно, не «Три сестри» й не Чехов, але коли навіть середня п’єса торкається універсальних людських тем, які ми зараз переживаємо, — теми смерті й т.д. — це дуже зачіпає, якщо це щиро й чесно зроблено. У мене з’явилися асоціації, пов’язані з моєю особистою долею. У цьому випадку мені «наплювати» на масштаб і витіюватості, якщо вистава викликає просте людське почуття й роздуми про життєві ситуації. Ці вистави в мене особисто — викликають. І, звісно, не в останню чергу завдяки надзвичайній атмосфері життєвого середовища, створеній Давидом Боровським, митцем надзвичайним, масштаб особистості й таланту якого ми зможемо до кінця усвідомити ще нескоро. Мені здається, що сам факт проведення цих гастролей, які дали можливість московському глядачеві побачити такого різного Боровського, й виставка, присвячена його київському періоду, є надзвичайно значним. Як значним є й те, що діалог культур не переривається й Театр ім. Лесі Українки не стоїть на місці, а продовжує свій розвиток.
