Де, як не під дахом, ближче до небес, грати історію кохання? Палкого! Нестримного! Хворобливого до смерті. І вже в самій назві вистави закладено тональність — «Страждання молодого Вертера». В основу постановки було покладено відомий роман у листах, який вважається найдосконалішим творінням Йоганна Вольфганга фон Гете періоду «Бурі й натиску» (він приніс його 25-річному авторові світову славу), а назва стала загальною й залишається такою впродовж уже майже 240 років!
Історія практично автобіографічна, і це додає особливого присмаку правдивості й емоційності. У невеликому німецькому місті Вецларе, куди 23-річний Гете приїхав у справах юридичної практики, він пристрасно закохався в Шарлоту Буфф — наречену свого приятеля, одного з секретарів посольства Ганновера. Незабаром, несподівано для всіх, він виїжджає з міста, надіславши прощальний лист Шарлоті. А потім сам отримує лист від приятеля, з якого дізнається, що застрелився один молодий чоловік, теж закоханий у дружину свого друга. Під враженням почуттів, що нахлинули на нього, й новин навесні 1774-го, за чотири тижні, Гете напише «Страждання молодого Вертера».
Нова вистава Театру ім. Лесі Українки народилася з самостійної курсової роботи трьох акторів студії: Валерія Величко (Вертер), Олени Тополь (Лотта) і Віталія Метерчука (наречений Лотти Альберт). Оскільки вони дуже вдало «обжили» матеріал і він виявився досить переконливим, керівництво Російської драми вирішило дати молодим акторам «зелене» світло на нову репертуарну виставу. До речі, ця трійця вже привернула до себе увагу також в інших виставах театру. Так, Олена Тополь два роки тому була номінанткою «Київської пекторалі» за кращий дебют у головній ролі вистави «Ангелок, або сексуальні неврози наших батьків». А зовсім нещодавно виступила в одній із головних ролей прем’єрної вистави «Уявний хворий». У ній також було задіяно і двох її партнерів. А Валерій Величко також грає головну роль у новій виставі «Любовне безумство». Її назва дуже точно характеризує і стан Вертера у виконанні актора. Його романтичний герой-максималіст палкий, безпосередній, розумний, і... хворобливо чутливий. Вже з перших фраз обличчя Вертера-Величко «живе» безліччю емоцій: воно захоплюється, обурюється, дивується. А руки постійно нервово поправляють неслухняне волосся. Про таких кажуть: неврастенік! Напевно, саме така молода людина може так тонко все відчувати і хворобливо реагувати. Але впродовж вистави, незалежно від загострення емоцій і ситуацій, цей Вертер не змінюється, жодної хвилини не випускає себе за межі окресленого напруженого кола. І починаєш розуміти, що цей Вертер із самого початку свого молодого життя приречений на загибель! Якщо не від нерозділених почуттів, то від будь-якої іншої проблеми, що її неможливо вирішити, а в результаті — від накопиченого незадоволення довколишньою дійсністю. Кохання як привід, як остання крапля...
Його антипод — Альберт (на початку наречений Лотти, а потім і чоловік) — типовий товстошкірий бюргер, в якого все наперед прораховано. Спланована ним і юна романтична Лотта, апріорі в майбутньому гарна мати і хранителька вогнища. Віталій Метерчук, який грає цю роль, знайшов точні деталі свого холодно-ощадливого героя, навіть до забріоліненої зачіски (у нього навіть волосся знає своє місце!), на відміну від волосся Вертера, що вільно розвивається. Цікава знахідка молодих акторів (а може, й їхніх помічників-постановників). Такий Альберт із першої секунди зустрічі зі своїм візаві насторожився — Вертера слід побоюватися — він інший, а, отже, небезпечний.
Але центральною фігурою в трикутнику вистави все ж є Лотта. У глядачів різні думки про виконання цього образу Оленою Тополь. Мовляв, не той масштаб героїні в Гете, проте... в різниці трактувань, насправді, й міститься одне з достоїнств живого мистецтва театру. Важливо те, що образ Лотти-Тополь перебуває в розвитку. На початку історії це — зворушлива дівчина-підліток, яка несе на своїх крихких плечах домашні турботи. Напевно, ця одночасно її беззахисність і захопленість і підкорили вразливого Вертера-Величка, який відчув у ній рідну душу. Та й трагедія його в тому, що всі інші дівчата не витримували порівняння з Лоттою. До того ж і вона пов’язала своє життя з «чужою» для неї людиною. І наприкінці вистави ми бачимо вже не життєрадісну дівчину, а втомлену й розчаровану жінку.
Адже і вертерівське кохання-марення, кохання-біль, кохання-покарання Лотту лякає. Недаремно у виставі вона виступає і в образі Долі, що вкладає в руки Вертера пістолет. І те, що герой приречений, було «прочитано» ще у пролозі вистави, з появою містичної Лотти-смерті зі свічкою в руках.
Хочеться відзначити і «багатомовні» костюми, особливо вбрання Лотти (костюми й декорації створили Олена Дробна та Дарина Ніколаєва), і настрій і стиль вистави, що коректно доповнюють музичне оформлення (Олександр Шимко), і часом начебто непомітні, але точно стріляючі режисерські деталі (Станіслав Сукненко). І в результаті, коли чуєш глядацькі враження, то найчастіше повторюються слова: «красива і зворушлива вистава» з ключовим словом «зворушлива», і розумієш — історія, старша за всіх нас на два з половиною століття, дуже актуальна, і кілька століть по тому нічого в наших серцевих механізмах не змінилося.
