Одна з п’яти найпопулярніших опер у світі Дж.Пуччіні «Богема» йде водночас в Національній опері та Київському театрі опери і балету для дітей та юнацтва. Обидві постановки беззаперечно талановиті і самоцінні настільки, що не народжують жодних порівнянь. Та найбільша радість у тому, що в нашому місті меломанів достатньо, щоб виявити достойну увагу двом прочитанням оперного шедевру Дж.Пуччіні. І річ не в тім, що в активному репертуарі оперних театрів світу не більш ніж 50 найменувань. У Києві в такий спосіб свою гостроту засвідчує дискусія про сучасне оперне мистецтво.
Те, що останнім часом у афішах оперних вистав першу позицію почав посідати режисер-постановник, а не диригент-постановник, було одне зі свідчень загострення цього процесу. Коли після відвідування оперної вистави всім класом я розповідав, що бачив, моя бабуся з розчаруванням зауважувала: «оперу слухають, а не дивляться»! Опера надто довго залишалася видом сценічного мистецтва, який намагався спростувати зорову домінанту в ньому.
Постановка режисера В.Гобеля «Борис. Акт 1» за оперою М.Мусоргського «Борис Годунов» у Королівському оперному театрі (Копенгаген) уперше приголомшила мене досконалістю інтерпретації.
«Музика М.Мусоргського прошиває часи, ниточки побаченого і почутого розворушують маріонетку пам’яті. Завіса піднімається, і ви опиняєтесь у якомусь глухому куті Москви з чавунними воротами станції метро в стилі сталінського бароко, пивним кіоском і мітингуючим натовпом, який, схоже, за гроші прославляє якогось кандидата. Його величезний портрет спочатку прикріпили догори дригом, а потім він просто завалився на трудящих. Усе кудись зникає. І з’являється Він власною персоною: Борис, із програмним голосом волаючого в пустелі. Потім Його обставляють столами, кріслами, телефонами і графинами кремлівського кабінету. Пімен і писар у спортивному костюмі з сіткою списаного паперу, засинають просто за царським столом. Спадкоємець бавиться царським комп’ютером. Вибухи, ймовірно, терористів, заганяють перелякані верхи і низи в підземелля метрополітена. Матраци, розкладачки, спиртівки, дитячі горщики, люди похилого віку і діти, чоловіки і жінки, багачі й жебраки завмирають у рівності безпорадності. Володіє голосом лише Юродивий. До купки дітей, які глузують з нього, приєднується спадкоємець і відбирає копієчку. Знаходяться ті, хто бажає пограбувати вінценосного нащадка. І починається молотилово без урахування чинів, віку та статі» — газета «День» №45, (2011).
«На виставі театру «Шамп Еліссе» з Парижа «Севільський цирульник» за Д.Россіні, як колись давно в театрах першою реакцією глядачів після підняття завіси стали Ох і Ах під бурхливі оплески.
Здавалось тільки-но розгорнутий із трубочки аркуш з нотним станом зайняв усю сцену Единбурзького фестивального центру. Повне відчуття фактури легкого паперу, обігрування його акторами як тільки можливо, аж до поверхні для катання на скейт-бордах, викликали справжнє захоплення.
Жанр комічної опери сміливо доводився мізансценами, костюмами, хмільною манерою акторської гри. Такого сміху в опері я ще ніколи не чув. Насправді жанр сьогодні в стані активної модернізації. Деякі постановки наводять на думку про позитивність інерції. На відміну від фізики інерція в мистецтві має різні знаки» (див. газету «День» №184, 2018 р.).
ПОСТАНОВКА В КИЇВСЬКІЙ ОПЕРІ ВІТАЛІЯ ПАЛЬЧИКОВА «БОГЕМИ» ОТРИМАЛА 2017 РОКУ «КИЇВСЬКУ ПЕКТОРАЛЬ» У НОМІНАЦІЇ «НАЙКРАЩА МУЗИЧНА ВИСТАВА». НА ФОТО: ГОЛОВНІ ПАРТІЇ ВИКОНУЮТЬ СОЛІСТИ ДАР’Я ЛИТОВЧЕНКО (МІМІ) І ДМИТРО ФОЩАНКА (РУДОЛЬФ) / ФОТО НАДАНО КИЇВСЬКОЮ ОПЕРОЮ
Лібретто «Богеми» написане І.Ілліка і Дп.Джакоза за популярним свого часу романом Анрі Мюрже «Сцени з життя богеми». Термін «богема» на початку існування мав іронічний характер — так у Франції називали циган, які співали, акторствували з кочовим ставленням до побутових умов.
Герої Мюрже підносяться творчістю, дружбою, коханням над усім земним. Їх ранком будить «півень, виспівуючи мелодію курантів».
Монмартр кінця ХІХ початку ХХ століття місце гарячих мистецьких дискусій, тут народжуються нові течії, виголошуються творчі маніфести. Революція в живописі. Імпресіоністи О.Ренуар, Е.Деґа, К.Моне дискутують своїми творіннями.
«Я вважаю за краще писати очі людей, а не собори. Людська душа, нехай навіть душа нещасного жебрака... на мій погляд, набагато цікавіше» — кидає колезі П.Гоген. Приховану музичність роману глибоко відчув Д.Пучіні. Цілком можливо дякуючи роздумам самого автора: «Для уяви про блакитне озеро треба щось лазурне, місячне сяйво. Не забути б ще про лебедя! Фа, мі, ля, соль — продовжував Шенар, передаючи плеск води, кришталевими переливами верхньої октави».
Робота над «Богемою» звела Е.Карузо з його дружиною, а своїх синів вони назвали на честь її головних героїв (Рудольф і Енріко). Л.Павороті гучно дебютував і все життя виконував з шаленим успіхом партію Рудольфа. І хай не лише в Україні почують чарівні голоси солістів київських «Богем» — у Київському академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва: Дар’я Литовченко, Олександр Вознюк, Наталя Пелих, Сергій Макієнко; а в Національній опері: Приймак Петро / Базир В’ячеслав / Євдокименко Ігор, Гревцова Лілія / Ченська Вікторія / Ганіна Тетяна / Бахрітдінова-Кравчук Ксенія, Калінкіна Тамара / Фомічова Ольга / Чахоян Сусанна.
Оригінальність прочитань у Національній опері — режисер — І.Нунціата (Італія), диригент — М.Дядюра, сценограф — М.Левитська) та Київській опері (режисер — В.Пальчиков, диригент — С.Голубничий, сценограф — Л.Нагорна) вияскравлюється точками сучасного осмислення творчої атмосфери колишнього Монмартра, якістю хвилювання митця в сьогоденні.
Багата вистава Національної опери з масштабними декораціями, які магічно змінюються потужною проекцією (дякувати японським колегам за подаровану апаратуру), історично скоординовані костюми героїв, з велелюдною та водночас персоніфікованою масовкою надихає вірою в життєдайність творчості, величність кохання.
У Київському академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва все дуже скромно: три віконні рами, крісла, стільчики та столи в кав’ярні для дії на авансцені, оркестр і хор відгороджений напівпрозорою тканиною, як прибулець із космосу музики, якого скеровує невидимий — чи то дух Дж.Пуччіні, чи то вічний дух творчості, бо диригента ніхто не бачить, але присутність якого музично очевидна, а хвилювання єдине на всіх творців вистави, хвилювання світле, радісне. До речі, ця постановка Віталія Пальчикова отримала 2017 року «Київську пектораль» у номінації «Найкраща музична вистава».
Київські «Богеми» в унісон закликають — треба любити, треба творити, треба жити!
