У Національному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса пройшла перша серія майстер-класів (останній відбудеться 6 листопада): провідні польські хореографи, режисери й драматурги запрошують молодих митців на тижневі заняття й тренінги.
Мода на мистецькі уроки, що років із двадцять тому стала динамічно поширюватися Європою, нарешті сягнула України. Звісно, за кількістю літніх шкіл і тренінгів український культурний простір ще доволі далекий від європейського середовища, але й до вітчизняної мистецької молоді врешті-решт приходить усвідомлення, що знань і вмінь, здобутих в академічних учбових закладах, буває не достатньо, особливо коли займаєшся сучасним мистецтвом. Те, що для переважної більшості європейських молодих митців є нормою (удосконалювати свої професійні навички, виходячи за межі певного професорсько-викладацького кола, ризикувати в пошуках і відкриттях нових творчих контактів), для українців лише починається.
Національний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса — одна із перших вітчизняних інституцій, що взяла курс на підтримку різного роду майстер-класів і тренінгів, якого тримається вже з десяток років. Розголос від ініційованої тут спроби утворити альтернативну школу акторської майстерності ще й досі час від часу відлунює. «Збурення» від Григорія Гладія, Володимира Кучинського, Бориса Юхананова в роботі з акторською молоддю, що на початках викликало скепсис, сьогодні згадується із жалісною ностальгією.
Започаткована традиція могла б і не вижити, якби не допомога сусідів. Інституція, що опікується популяризацією польської культури за кордоном (Інститут ім. Адама Міцкевича та координатор діяльності сучасного польського театру — Інститут театральний у Варшаві), виступили з пропозицією провести на території Центру ім. Леся Курбаса серію майстер-класів, викладачами яких будуть польські митці, а учнями — українська мистецька молодь. Пропозиція, зрозуміло, стосувалася до театрального мистецтва, але цього разу — й інших сфер: хореографії й театру танцю, режисури й драматургії.
Вибір саме цих напрямків не в останню чергу зумовлювався тим, що ці звичні для театру професії у практиці сучасного мистецтва набирають нових якостей. Хореограф — це не той, хто придумує «підтанцьовки» до драматичної дії, а драматург — не самодостатній письменник, що постачає театрові готові п’єси, а радше сценарист, який працює в тандемі з режисером, пише на запропоновану тему діалоги або взагалі переробляє класику, осучаснюючи її.
Ця зміна параметрів усталених мистецьких професій зовсім не випадкова, а спровокована однією із характерних прикмет сучасного театрального творення — вироблення театрального продукту в процесі колективної або індивідуальної імпровізації. Звісно, такий характер роботи притаманний також Україні, але жоден театрально-мистецький виш не готує драматурга-співавтора режисера, а театр танцю, про який начебто знають усі, постійно розчиняється в потоці загального річища «контемперері денс».
Перша серія мистецьких майстер-класів, яка днями завершилася в Центрі ім. Леся Курбаса публічним показом перфомансу польської мисткині Івонни Ольшовської «Прогулянка», була розрахована на українських танцівників і хореографів, які на сьогодні є наймобільнішими й найпопулярнішими серед колег, що засвідчується величезною кількість шоу й танцювальних проектів.
Водночас галасливий ефект шоу спровокував те, що із інтелектуально насиченої творчої діяльності більшість напрямків сучасної хореографії мімікрують під розважальництво. Для митців, які проводили майстер-класи протягом двох тижнів у Центрі ім. Леся Курбаса, Лешека Бздила й Івонни Ольшовської таке сповзання в «маскульт» є найнеприйнятнішим. Тому перше, що вони пропонували на заняттях, — це відмовитися від звичного, відчути себе ментально й тілесно вільним і максимально розкріпачитися, звільнити м’язи та тіло.
Першим поштовхом до існування в такому танці є усвідомлення себе як самодостатньої особистості, що через рух утверджується в оточуючому світі й придумує власний пластичний спосіб висловлювання, танцювального говоріння. Ця філософія танцю дає можливість торувати шлях до самопізнання, а не до поверхового показу чи самодемонстрації, і, разом з тим, вимагає інших, ніж зазвичай, пластичних технічних навичок.
Виконуючи нові, пропоновані Лешеком Бздилом й Івоною Ольшовською комбінації рухів, примушуючи себе весь час мислити танцем, імпровізувати, шукати невідоме, ті, котрі щось уже вміли, відкрили для себе інакші способи існування в просторі, коли руки й ноги координуються не як зазвичай, кінцівки наче пластилінові, підгинаються, міміка максимально виразна, а шкіра стає чутливішою й розпухає від дотиків. Інші ж, що практично ще нічого не вміли на території театру танцю, уперто попрямували за вчителями, свідченням чого став заключний показ перфомансу, підготовленого українськими танцівниками під керівництвом Івонни Ольшовської.
Все тут було спочатку дуже просто: перше соло, повністю зімпровізоване однією з учасниць, потім двійка, трійка, далі — кордебалет, вибачайте, група, а потім — якісь перелаштуванння по колу... І саме тоді, коли цей броунівський рух набридає, увага слабне від повторів, виникає нова якість і смисл постійних переміщень. Адже, за ідеєю «контемперері денс», є вкрай абстрактним, але дуже точним й емоційно насиченим відтворенням нашого повсякдення, основу якого становлять не політика й ідеологія, а міжлюдські зв’язки — особисті, інтелектуальні, суспільні, соціальні тощо.
Використовуючи поширені в контемперері прийоми, як-от дзеркала, «танцю на стільці», елементи пантоміми й акробатики, за кілька днів Івона Ольшовська зібрала виразну й лаконічну конструкцію, що наповнилась танцювальними самовиявленнями українських митців, чию фантазію й уяву встиг розбурхати Лешек Бздил. Тож колективний образ молодого українського танцівника склався. І, що характерно, він на сто відсотків був оптимістичним. Зосереджені й усміхнені обличчя — знак вдалого старту, залишилося дочекатися посмішок наступних учасників майстер-класів, режисерів і драматургів.
