Григорій чи, власне, Джордж Грабович є, здається, однією з найпомітніших постатей на сьогоднішній українській інтелектуальній сцені. Живучи постійно у США й викладаючи щонайменше два повних семестри в Гарварді, він створює водночас досить дивне відчуття своєї постійної присутності в Україні - то друкуючи раз у раз гостропроблемні статті в часописах, то охоче роздаючи інтерв'ю різноманітним виданням, то, врешті-решт, виринаючи особисто з традиційним метеликом під професорською борідкою на всіх більш-менш вартісних культурних імпрезах - від концертів класичної музики до виступів галасливих рок-груп, і від урочистих академічних засідань до богемних тусовок "альтернативних" художників та літераторів. Достоту як Пуаро в детективних романах Агати Крісті, він з'являється саме в "належний час" і в "належному місці", аби стати свідком чогось важливого і, на свій лад, унікального.
Утім, на відміну від Пуаро, Грабович намагається бути ще й співучасником і, навіть, співтворцем подій, - підтвердженням чого є вже згадані його виступи та інтерв'ю, а надто - грунтовна 600-сторінкова книжка "До історії української літератури", опублікована нещодавно київським видавництвом "Основи".
Із формального погляду, книжка є зібранням статей, написаних американським ученим за чверть століття й видрукуваних переважно в англомовних часописах, а відтак згодом перекладених часописами українськими. Фактично, однак, ця книга справляє доволі цілісне враження, стаючи на сьогодні чи не найкращим посібником до вивчення (а ще більше - до "перевивчення") історії української літератури.
Зрозуміло, ця книга - не підручник. Вона не подає ані біографій письменників, ані опису їхніх творів, її мета дещо інша - створити, сказати б, "метаісторію" української літератури, з'ясувати її ключові проблеми, тенденції і, як пише автор, "силові точки". Цей "метапідхід", звичайно, не знімає з порядку денного потреби традиційних, "оповідних" історій, із більшою чи меншою (бажано більшою) мірою концептуалізації. Без таких "наративних" історій навряд чи коли обійдуться укладачі шкільних підручників чи розмаїтих енциклопедій та довідників.
Скепсис Грабовича щодо самої ідеї "історії літератури", яка буцімто мала б охоплювати "цілий процес із його зовнішніми та іманентними прикметами і представляти його з презумпцією авторитетності, не варто абсолютизувати.
Бо хоч у передмові до книги він майже дослівно повторює свою фразу двадцятилітньої давності, що "всі історії літератури швидко старіють", проте висновок із цієї сентенції важко назвати негативістським: "тому, продовжує він, - їх (усі історії, себто) треба переоцінювати й постійно знову ставити запитання, на які немає остаточних відповідей". Переоцінка (ревізія, переосмислення) існуючих догм, канонів, уявлень, інтерпретацій є, таким чином, головним стрижнем книги, її живим нервом і, зрештою, джерелом гострої інтелектуальної інтриги.
Невгамовний і фахово переконливий ревізіонізм автора робить його вкрай незручним опонентом для ортодоксального українського літературознавства - як постмаркситського, крипто-народницького, так і традиційно-націоналістичного. На багатьох прикладах Григорій Грабович показує обмеженість і, врешті, фальшивість обох підходів, бо вони, по суті, пише автор "досекулярні, популістські, пропедеуктичні й полемічні" (але не діалогічні).
Водночас він визнає принципову відмінність між ними: "Коли перша (традиція) була монолітним продуктом наукової політики, пропаганди й суспільно-культурного керування тоталітарної наддержави, то друга віддзеркалювала багатоцентрову, фракційну, здебільшого еміграційну і здебільшого (хоч не винятково) колонаукову або громадсько-наукову діяльність різних одиниць та інституцій". Тобто, якщо за однією стояла могутня тоталітарна держава з її необмеженими ресурсами (включно з таємною поліцією та концтаборами), то за другою - лише кволе та обмежене під усіма оглядами національне суспільство.
Відтак Грабович цілком слушно визначає, що "під кутом зору інтелектуальної етики" національно-ідеологічну настанову "не можна рівняти до совєтської: її викривлення (за виїмком деяких відносно рідкісних екстремних позицій) були не планомірно програмового і тим більше не тоталітарного порядку. Проте сам факт ідеологічної настанови, настанови, де інтерпретація і сама методологія або бодай певні аксіоми підпорядковуються "ширшим", позанауковим цілям, годі заперечити".
Альтернативу обом підходам, колоніальному й антиколоніальному, імперсько-агресивному й націоналістично-оборонному, автор вбачає в програмово постколоніальному, деіделогізованому й позапартійному переосмисленні загальних тенденцій і конкретних явищ української літератури. Саме такий підхід послідовно й ефективно застосовується автором у всіх чотирьох розділах його книги, передусім у першому, "загальнотеоретичному", й другому, "компаративістському", де історія українсько-російських літературних узаємин дає особливо щедрий матеріал для досліджень "центру" й "периферії", "світового" й "локального", "елітарного" й "простонародного", "універсального" й "партикулярного" тощо.
Послуговуючись бінарними опозиціями та деякими іншими засобами, характерними для постколоніальних студій, Григорій Грабович проте жодного разу не посилається на метрів постколоніалізму - Едварда Саїда, Г. Чакраворті Співак, Гомі Бгабгу та інших, - виводячи натомість свою методологію головно з яусівської теорії рецепції й основоположного для неї поняття "обрію сподівань". Ще загадковіше виглядає в книжціі відсутність будь-яких посилань на статті Грабовичевого колеги з Австралії Марка Павлишина, котрий, осмислюючи українську літературу в подібних постколоніальних категоріях, послуговується часом тією самою теорією рецепції і, зрештою, звертається деколи до схожих тем (як, наприклад, у статті "Риторика і політика в "Енеїді" Котляревського", - Сучасність, №4, 1994).
Утім, Григорій Грабович, здається, не схильний до передчасного забронзовіння, його книжка, складена зі статей різних років, дає добрий приклад еволюції поглядів і методики - "від певного історизму й дослідження формальних моментів до певних постструктуралістських і культурологічних настанов". Ця книжка є поки що справді найкращим інструментом для нового, поглибленого осмислення української літератури - і як процесу, і як сукупності надзвичайних цікавих, суперечливих текстів.
