«Роман» із київською Російською драмою Михайло Юрійович розпочав ще в далекому 1963-му (дебютував як режисер на цій сцені) виставою з символічною назвою «Поворот ключа». І цього творчого «ключа» митець ніколи не губив! Раз, а то й двічі за сезон запрошує глядачів на свої прем’єри. До речі, в день народження буде показана одна з останніх його робіт — вистава «Оголена зі скрипкою».
«П’єса Ноела Коуарда — про цінності в житті та мистецтві, справжні й уявні, про помутніння людей на уявних цінностях, про фантастичні спекуляції громадською думкою. І ще — про людський цинізм та жадібність, які запаковані в глянцеву обгортку уявного духовного стоїцизму та фальшивої порядності», — наголошує режисер. До речі, ця постановка супераншлагова і квитки запитують ще біля ескалатора метро станції «Театральна»!
Сьогодні Театр ім. Лесі Українки працює на трьох сценах — тобто «поле» для вистав має широке. Можна сказати, що в хорошому сенсі Резнікович зі своєю командою будує синтетичний театр. Колектив успішно розвивається на стику жанрів. Репертуар має розмаїтий: від класики до творів сучасних авторів. Глядацькі крісла всіх трьох сценічних майданчиків щоденно заповнені. Як зізнається режисер найпрекрасніше — те, що він може займатися справою, якій служить уже багато літ і яку любить, а також цитує слова Томаса Мана: «Театр перетворює натовп на народ»! Минуле режисер згадує із вдячністю, теперішнє сприймає крізь призму критичності, а на майбутнє має досить амбітні плани — про це наша розмова.
«ВИЩА МАТЕМАТИКА, ЛОГІКА І ПОСЛІДОВНІСТЬ ДЛЯ РЕЖИСЕРА Є НАДЗВИЧАЙНО ВАЖЛИВИМИ»
— З четвертого класу я полюбив театр, — зізнається Михайло Резнікович. — Спочатку ходив до Львівського ТЮГу. Потім, коли став дорослішим, мій театральний маршрут пролягав через Театр ім.М. Заньковецької. Я пам’ятаю всіх видатних акторів того часу. І хоча потяг до театру в мене був надзвичайним ще з дитинства, життя диктувало свої закони, в яких перепліталися і фізика, і лірика... По закінченні школи, зважаючи на певні уявлення батьків про те, чим я повинен займатися, довелося вступити на фізичний факультет Львівського університету. Але паралельно набирався допоміжний склад у Театрі ПрикВО (Театр Прикордонного військового округу у Львові, нині — Театр ім. Лесі Українки. — Л.О.) На той час це був надзвичайно сильний театр на чолі з головним режисером Олексієм Максимовим. Мене зарахували до допоміжного складу і я, паралельно з навчанням, брав участь у виставах. Уже тоді я зрозумів, що акторської наївності в мене мало..., а тому вирішив спробувати себе в режисурі. На режисерський факультет вступив лише з другої спроби, коли був зарахований на курс до Георгія Товстоногова — забрав свої документи із четвертого курсу фізичного факультету.
— Чого навчилися, щоб бути режисером? Які риси характеру виховали заради цієї професії?
— Мені здається, що саме життя, якщо ти пірнаєш у нього з головою, допомагає в режисурі. Навіть те, що я три роки учився на фізичному факультеті, мені допомагало. Вища математика, логіка і послідовність для режисера є надзвичайно важливими. Подієвий ряд, аналіз, психологія людини — це терміни, які має розуміти і якими має бездоганно оперувати режисер у своїй роботі. Легендарному Костянтину Марджанову належить такий вислів: «Режисура — це прагнення висловити свій внутрішній світ у чужій душі»....
Одна з головних якостей для режисера — це любов до актора, розуміння цієї титанічної праці, прагнення не образити його. Це в кращому разі, в гіршому — принаймні мати терпіння. Ще одна важлива річ. Якось режисер Леонід Хейфець сказав: «Актори — звірі, а ролі — м’ясо». Поки ти кидаєш їм це «м’ясо» — вони сумирні і добрі... У цьому порівнянні — велика правда, адже режисер повинен думати про акторів, про їхній розвиток, опікуватися всією трупою і тим, наскільки гармонійно вона живе, наскільки комфортним є мікроклімат. Якщо про це не дбати — є ризик таємних конфліктів, які згодом можуть вибухнути.
«АКТОР — ПРОФЕСІЯ ШТУЧНА, ТУТ ВАЖЛИВИЙ ІНДИВІДУАЛЬНИЙ ПІДХІД»
— Роботи молодших колег вам цікаві?
— Дещо дивлюся... Мені цікаво, якщо яскраве театральне дійство підкріплюється людинознавством. Це два компоненти, без яких театр не існує, але об’єднати їх в єдине ціле надзвичайно складно. Якщо присутній хоча б один із цих компонентів — такий театр також може бути. В акторському ж виконанні мені цікава не просто репортерська буквальність, навіть якщо вона найвищого ґатунку, а й рух в напрямку неочікуваних поривів людської душі, розгадки якоїсь таємниці... Це складно, тут потрібна філігранна акторська техніка.
У ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ РЕЗНІКОВИЧА БУДЕ ПОКАЗАНА ОДНА З ОСТАННІХ ЙОГО РОБІТ — ВИСТАВА «ОГОЛЕНА ЗІ СКРИПКОЮ»
Біда нашого сучасного театру в тому, що акторська техніка, порівнюючи рівень старших і молодих акторів, дедалі гірша. Без гнучкого тіла, легкої, чіткої мови, гострого розуму таємні пристрасті людської душі висловити неможливо. Цьому є пояснення. На акторському курсі нині навчається у середньому тридцять студентів. А це неприпустимо, адже актор — професія штучна, тут важливий індивідуальний підхід. Через певні економічні причини наші мистецькі виші набирають не кілька студентів-акторів, як мало б бути, а кілька десятків. У принципі, обманюємо і себе, і державу. Де завтра працюватимуть ці актори, наскільки часто отримуватимуть ролі, як зможуть розвиватися? Це дуже серйозні речі, це ті проблеми, які вже існують, і які доводиться або вирішувати, або зізнаватися в тому, що вирішити їх неможливо.
— А наскільки обґрунтованим є поняття режисер та його актор? Зрештою, якщо і режисер, і актор — професіонали, то за бажанням вони можуть знайти спільну мову...
— Це не завжди так. Свого часу відомого режисера Петра Фоменка призначили керівником Театру комедії у Санкт-Петербурзі, де всі актори були вихованцями знаного театрального педагога Миколи Акімова. Надзвичайно яскравого режисера, якому, скажімо так, не були цікавими душевні пріоритети чи сумніви акторів. Зарубіжний театр у нас читав Борис Смірнов, і коли ми відпрошувалися в нього на прем’єру до Акімова, то він казав: «Ідіть, але ви повинні пам’ятати, що актор для цього режисера вішак для його костюму». Фоменко з цим театром так нічого зробити не зміг і пішов. Потім сам набрав курс, випустив його — так виник легендарний Театр Фоменка. Є актори, які мені близькі, і є інші... В актора є кілька біологічних рис, які сьогодні майже не асоціюються з нашим прагматичним сьогоденням. Наївність, заразливість і відкритість. Якщо вони присутні — я з ним готовий працювати, в якому б театрі цей актор не служив.
Сьогодні життя диктує свої закони, умови, але тоді ці риси потрібно в собі виховувати, нарощувати. Двадцять п’ять років тому ми робили телевізійну виставу за повістю Миколи Хвильового «Іван Іванович», в якому фантастично грав Богдан Бенюк. Це актор саме таких якостей: наївність, відкритість, віра... До речі, ці якості не можна назвати винятково вродженими, їх можна напрацьовувати. Олег Єфремов від природи був поганим актором, але він зробив себе хорошим актором.
«ІНОДІ ДОВОДИТЬСЯ ВДАВАТИСЯ ДО «ХІРУРГІЇ»
— Сьогодні чимало критичних стріл випущено в бік Міністерства культури... Які у вас стосунки з Міністерством?
— Нормальні. Міністр Євген Нищук приходить до нас на прем’єри, іноді ми спілкуємося. Свої фінансові зобов’язання перед нами міністерство виконує, а в творче життя театру не втручається. І це добре. Наша глядацька зала заповнена на 92%, працюємо на трьох сценах, де намагаємося розповідати людські історії. Це буває дуже складно, адже кожна п’єса — велика загадка.
— Ви художній керівник великого театру, в якому ставлять вистави чергові режисери. Їм комфортно з вами працювати?
— У репетиційний процес намагаюся не втручатися. Звісно, під час прогонів у мене бувають певні зауваження, але якщо ти довіряєш режисеру то повинен до цього ставитися дуже делікатно. Хоча іноді доводиться вдаватися до «хірургії». Зупиняти виставу, щось доробляти або взагалі знімати... Я сам понад двадцять п’ять років працював черговим режисером і розумію, як це непросто. Тому намагаюся не зашкодити і підтримати. Але є й певний рівень, і якщо вистава — нижче цього рівня, то її випускати не можна.
Знаєте, кожен театр має право на свою естетику, на те, що він заявляє. Ще хочу згадати Немировича-Данченка, який говорив, що театр — це компроміс. Інша річ — міра цього компромісу.
— Які п’єси цікаві вам сьогодні, що плануєте взяти до роботи?
— Я думаю про «Украдене щастя» і «Гамлета». Франківське «Украдене щастя» — п’єса шекспірівського масштабу, до такого рівня з української класики відношу ще «Камінного господаря» Лесі Українки. «Гамлет» мені також надзвичайно цікавий, там є, зокрема, фраза, яка мене непокоїть: «Століття розхиталося»...
Довідка «Дня»
РЕЗНІКОВИЧ Михайло Юрійович (народився 26.04.1938, м. Харків), генеральний директор-художній керівник Національного театру російської драми ім. Лесі Українки з 1994 року, професор, завідувач кафедри акторської майстерності та режисури Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого, дійсний член (академік) Академії мистецтв України.
Свою творчо-трудову діяльність розпочав 1955 року в Російському драматичному театрі Прикарпатського військового округу (Львів). Трохи пізніше вступив на фізико-математичний факультет Львівського державного університету ім. І.Франка. Провчившись там три роки, в 1958-у вступив на режисерський факультет Ленінградського державного інституту театру, музики і кіно (курс Г. Товстоногова).
Дипломний спектакль — «Оберт ключа» М. Кундери — М.Резнікович поставив на сцені Театру ім. Лесі Українки в 1963 році. З цим театром фактично, вже понад п’ятдесят років, пов’язана вся режисерська діяльність Михайла Юрійовича, хоча він активно ставив спектаклі в Росії, Китаї, Болгарії, Ізраїлі. Виступав із лекціями і проводив цикли занять — акторський тренінг, майстер-клас — у різних країнах: 4 цикли впродовж двох тижнів в Утрехтській вищій театральній школі (Голландія), на акторському факультеті університету Карнегі-Меллон у Пітсбурзі (США), у Краківській театральній школі (Польща) в межах проведення Міжнародного симпозіуму з акторської майстерності, в Пекінському театральному інституті (Китай) у процесі роботи над постановкою п’єси Олександра Вампілова «Качине полювання», в Німеччині та Канаді. Працював на радіо, телебаченні, в кінематографі.
