Попри те, що наші столичні театрали вже дещо звикли до режисерського почерку постановника — своєрідних хореографічних знахідок від «Київ модерн-балет» — і після перегляду минулих творів «Кармен. TV», «Веронський міф. Шекспірименти», «Дощ», «Болеро» спокійно сприймають сценічні несподіванки від цього молодого театру, ажіотаж з приводу «Лускунчика» все ж таки мав місце. Глядач чекав на щось особливе, театрально смачне, як то кажуть, для «гурманів». І, потрібно віддати належне учасникам «Київ модерн-балету», «Лускунчик» не розчарував. На сцені Театру ім. І. Франка показали справжню казку.
Проте ця історія, як і попереджав заздалегідь Раду Поклітару, апелює не до дітей (їх, зазвичай, групами приводять на класичні постановки «Лускунчика»), а до дорослих, які мають пройнятися життям цих ще маленьких людей, котрі, щоправда, мають свій, цілком сформований внутрішній світ, специфічне усвідомлення навколишньої дійсності. Відомо, що Ернест Теодор Амадей Гофман досить уважно і скрупульозно вивчав дитячу психологію, тому його оригінальні твори, можливо, покликані допомогти краще зрозуміти дитину, яка ще спроможна вірити у казку, незаангажована суспільними забобонами та штучними законами, і саме тому вона більшою мірою здатна любити і творити добро. Напевне, саме таке прочитання Гофмана є найближчим до авторів «Лускунчика» від театру «Київ модерн-балет», у якому задіяна вся трупа — 19 артистів, а отже — до творення цієї нової історії причетний увесь колектив такого молодого, проте вже доволі самобутнього театру.
Не розчарувала глядача й декорація «Лускунчика»: від новорічної феєрії навіть переконливий скептик та реаліст чекає видовища, краси, навіть деякого шику. Зміна сценографічних апартаментів, новорічна символіка, розкішні костюми, і, поряд з цим, увага до художніх деталей, вміла гра зі сценогарфічною структурою, навіть із присмаком іронії (що не сприймається як банальна пародія на відомі балетні версії) — усе це дозволяє сприймати постановку Раду Поклітару як цілісне, відповідально вибудоване дійство. От запалала вогниками новорічна ялинка, а на задньому фоні, у тьм’яному жовтому світлі, з’явились силуети цілої групи величезних мишей. Окрім того, якщо вже йдеться про дитячу психологію, Раду Поклітару не ігнорує й специфічні знакові елементи, які, можливо, й доречно пов’язати із психоаналітичними винаходами Фройда, проте без надмірної «дорослості», і, тим більше, без усілякої брутальності — лише витончений естетизм, краса і несподіваність хореографії.
Режисер неодноразово зауважував, що при постановці кожного танцю, дає можливість експериментувати артистам, знаходити у кожному хореографічному етюді щось своє (хоча останнє слово, звісно, за постановником). У балеті «Лускунчик» досить незвичних для класичних постановок танцювальних фрагментів безліч: немає жодного зайвого руху, а чергове «па» є невід’ємною частиною танцю. Глядач, затамувавши подих, стежить за «розвитком» танцювального дуету Лускунчика (Олексій Бусько) та Марі (Еліна Віннікова). І, звісно, неможливо залишитися байдужим до неповторного ансамблю мишей. До речі, такі відомі партії, як, наприклад, «Вальс Квітів» також виконують миші, і у цьому хореографічному етюді є все — і технічна майстерність, і сучасність у підході до сюжету, і, врешті-решт (щодо комічного), вітання тварині-покровителю 2008 року.
Окрім того, скільки б ми не аналізували або порівнювали, інтерпретували та фантазували, поряд із Поклітару, талановитими акторами, художниками (сценографія — Андрій Злобін, художник по костюмах — Ганна Іпатьєва) і навіть геніальним казкарем- Гофманом, непереможною залишається музика, адже «Лускунчик» Чайковського — це мистецтво, яке переживе всі пошуки та експерименти, зміну мистецьких пріоритетів та сучасні сценічні ігри. І учасники «Київ модерн- балет», напевне, дуже добре це зрозуміли, проклавши тонкий і водночас міцний місточок від вічного до сучасного.
