Скульптора Ігоря ГРЕЧАНИКА, чиє ім’я добре знають у багатьох країнах світу, називають послом української культури. Його роботи експонуються у постійних колекціях Galerie Alexander Raeber у Цюриху, Galerie Michelle Boulet у Парижі, в Центрі фантастичного мистецтва у Данії, галереї «Київська Принцеса» в Ніцці... У 2006—2008 роках твори митця увійшли до міжнародних каталогів найкращих сучасних художників світу.
Ігор Гречаник — автор найбільшої кількості пам’ятників нашим національним героям за кордоном, зокрема, Тарасу Шевченку у Софії та Баку, стели українським воїнам, які загинули під час визволення болгарського міста Плевна, стели на честь Першої дипломатичної місії УНР в Азербайджанській демократичній республіці в 1919—1920 роках... А також моделей монументів Іванові Франку у Римі, пам’яті жертв українського Голодомору 1932—1933 років у Вашингтоні. Остання разом з іншими скульптурами нещодавно була представлена в Посольстві України в Вашингтоні та в Українському музеї у Нью-Йорку. До речі, виставки відбулися завдяки підтримці Посольства України в США та безпосередньо Надзвичайного і Повноважного Посла України у США Олега Шамшура. На відкритті експозиції побували Президент Віктор Ющенко та Катерина Ющенко, сенатор Ричард Лугар, американська астронавтка Хайдемарі Марта Стефанишин-Пайпер, численні представники української громади в США.
— Український музей у Нью-Йорку вражає, — розповідає «Дню» Ігор Гречаник. — Нова, сучасна, представницька споруда. (До 2005 року музей, що нараховує 30 тисяч експонатів, тіснився у приміщенні Українського Конгресового Комітету Америки.) Очевидно, українська діаспора у США — одна із найактивніших, найпотужніших. Фактично, у центрі Манхеттена знаходяться Український музей, Український культурний центр, Український інститут Америки, в яких зберігаються твори Олександра Архипенка, Олексія Грищенка, Григорія Крука... Треба сказати, що побудувати такі установи у центрі Нью-Йорку — справа складна й затратна. Одним словом, американці українського походження розбудовують свою Україну в еміграції.
— Нещодавно гурт «Гайдамаки», повернувшись із гастролей Канадою, зазначив, що в Торонто набагато більше України, ніж у Києві...
— Така омана зору виникає. Та все ж України більше тут. Ми просто знаходимося всередині процесу, тому немає гостроти відчуття, яке є у тих, хто відірваний від батьківщини. Із періодів української історії цей, новітній, хоча й дуже складний (а скільки труднощів ще попереду!), та все ж доволі цікавий. З 1994 по 2004 роки я як українець відчував себе осторонь життя. Я купував диски із записами українських виконавців, книжки сучасних українських письменників і йшов з ними у гості: там вмикав CD, дарував книги... Інакше кажучи, створював своє середовище... Як в еміграції. Зараз все-таки ситуація інша. Що донедавна ми знали про одну із найбільших наших національних трагедій Голодомор 1932—1933 років. Працюючи над цією темою, у мене виникла ідея зробити пам’ятник, який би символізував молитву мертвих за живих. Це будуть руки, що виринають із землі й простягаються до неба. А між тими руками — сходи, якими можна піднятися, щоб поставити свічку. Як відомо, в християнській культурі живі моляться за мертвих, а мертві — за живих. Цей монумент стоятиме майже у центрі Вашингтона — звідтіля видно Капітолій. Поки що надане тільки це чудове місце.
— Звідки черпаєте натхнення, що ваші скульптури мають український характер?
— З нашої історії, міфології...Українська міфологія тісно пов’язана зі слов’янською, від якої мало що залишилося. Якось голуб сів на моє вікно. Змахнув крилами і полетів. Крила вдарилися об скло. І оті пух і порох із них залишили контури. Фантастично! Подібний відбиток залишився від української міфології: назви богів, котрий за що «відповідав»... Але цього недостатньо. Тому на основі вже відомого я ніби створюю нове. Кастанеда писав: якщо щось із того, що відбувалося у світі, тебе дуже цікавить, треба на цьому сильно зосередитися, і тоді це побачиш. Так я й роблю. Хоча, сподіваюся, що археологи ще щось знайдуть. На жаль, «дослідники» Катерини ІІ дуже добре шукали до нас. Багато знайшли і багато знищили.
Я — українець. Та до якогось часу сприймав себе космополітичним митцем, аж поки не поїхав у Францію, Голландію... І раптом збагнув, що так, як проводжу лінію я, так її не проводить жоден іноземний скульптор. Нібито вона авторська, моя, але це — саме українська лінія. Я живу на цій землі. Її самобутня історія та культура, неповторна енергетика — акумульовані в мені. На мою думку, важливо, коли у роботі того чи іншого митця можна вловити риси, притаманні його народові. У нашому глобалізованому світі цінуються неповторність та унікальність.
— Ігорю, які смисли мають нести сучасні пам’ятники?
— Вони повинні апелювати до проблем, які стоять перед сучасною людиною — аби це було не тільки архівування традиції, що, безумовно, важливо. Сучасний світ інформаційно перенасичений. Тому в скульптурі треба акумулювати найважливішу інформацію. Наприклад, коли я працював над монументом Тараса Шевченка, що тепер у Баку, думав про те, що у 24 роки поета викупили із кріпацтва, а у 26 — вийшов його «Кобзар». Напевно, Тарас Григорович не написав ці геніальні поезії за два роки, а виношував їх довший період. Але я хотів підкреслити, що його геніальність була очевидна ще у молодому віці.
Чи моя модель монумента Іванові Франку, що має постати у Римі. Іван Якович бував там. Заходив в базиліку Сан Пьетро ін Вінколі, де знаходиться гробниця Папи Юлія II. Там його дуже вразив «Мойсей» Мікеланджело, після чого він на півроку засів за написання свого видатного твору «Мойсей». І я Франка теж зобразив Мойсеєм із скрижалями. Пошуки свого Мойсея — для українців здавна актуальна тема. Наша велика проблема — відсутність держави довший час. Ми завжди шукали сильного союзника, який, за Макіавеллі, стає гіршим за ворога, що, до речі, в українській історії неодноразово траплялося.
Також працюю над пам’ятником Іванові Мазепи, який буде споруджено у Києво-Могилянській академії. Він ніби щосили виринатиме зі стіни Братського корпусу (спорудженого коштом Мазепи) як із небуття. Сьогодні, коли у ЗМІ «мусуються» переважно ліліпути-політики та псевдогерої, потрібно говорити про наших справжніх лицарів духу!
