«Київ Модерн-Балет» на чолі з Раду Поклітару не припиняє дивувати глядачів новими постановками.
До речі, за рік існування цього театру прихильників сучасного балету з’явилося немало — принаймні, у приміщенні Національного драматичного театру ім. І. Франка вже ледве вистачає місць усім тим, хто бажає відвідати їхні прем’єрні вистави.
Цього разу на розсуд глядача було представлено дві хореографічні драми — «Дощ» на музику народів світу та Й.С. Баха і знамените «Болеро» на музику Моріса Равеля, звісно, у новій, сміливій модерній інтерпретації Поклітару.
Хореографічна сюїта «Дощ» є своєрідним закликом до об’єднання душ, які не мають національності, походження чи статі. Адже люди, які говорять різними мовами, носять специфічний для кожного народу одяг і, можливо, ведуть різний спосіб життя, є подібними перед Вічністю. Вони опиняються в одному просторі, і єдиний спосіб існування для них — взаємодія. А що, як не танець, якнайкраще сприяє такому поєднанню, особливо, якщо за реалізацію цієї щемкої теми береться Раду Поклітару?
Національну музику різних народів у виставі органічно поєднано з музикою Баха, яка і може символізувати цю саму Вічність, а костюми акторів, які мають, насамперед, національну характеристику, є візуальною ілюстрацією танцю: вистава «Дощ» складається з хореографічних етюдів Сходу, Франції, Молдови, Ізраїлю, Росії та інших країн, які є самобутніми та завершеними не лише хореографічно, а й театрально. До речі, представники драматичного театру можуть сміливо переймати режисерські знахідки Раду Поклітару.
У кожному етюді — певний сюжет, історія, яка починає грати за допомогою танцю. Ось російська колискова — тужливий танець, у якому відчувається певна безвихідь, що, немов специфічний ген, передається з покоління в покоління. Або ж етюд «французький» — дещо манірний і романтичний, і, разом з тим, грайливий та динамічний. Звісно, не обходиться постановка «Київ Модерн- Балет» без «фірмових» криків, сміху, плачу, шепоту, що, до певної міри, наближає балет до драматичного театрального мистецтва. Впізнавальною є також і специфічна ансамблевість постановок Поклітару: актори то тримають індивідуальну хореографічну лінію, створюючи разом мистецький хаос, то «переплавляються» в нероздільну масу, що існує, немов єдиний живий організм.
Вистава починається Прелюдією на музику Баха, дедалі відновлюючись в Інтерлюдіях та Постлюдії. «Класичні хореографічні вкраплення» — більш виважені, синхронні, актори, немов механічні ляльки, створюють на сцені хореографічні картинки, які також символізують спільність та єднання. А ще таких різних і, водночас, схожих учасників дійства єднає дощ. Він таки з’являється — і героям не залишається іншого вибору, як ховатися під парасолями, створюючи під ними нероздільну масу з людських тіл і сердець. Ефектно перевернуті парасольки — актори тримають їх ручками догори — можна розуміти ще й як зв’язок з вищою, небесною силою, яка дарує цей дощ очищення та єднання.
Звісно, досить несподіваним є вирішення Раду Поклітару «Болеро» Моріса Равеля. Тому прихильникам балету, які звикли до класичних постановок, для розуміння нової хореографічної текстури довелося «увімкнути» зовсім інші регістри сприйняття. У глибоко драматичній версії відомого музичного твору — згусток енергії, танець на межі трагічного сприйняття дійсності та дещо інтимного відчуття оточуючого світу. Певна рвучкість, навіть дикість у рухах акцентується ще й за допомогою темно- сірого одягу-лахміття, немов повертаючи танець до своїх первинних форм існування.
Існування у «Болеро» ритуального, первісного начала на фоні класичної музики формує справжнє видовище, театр тіл, рухів і жестів. Разом з тим, «Болеро» — це відображення нашого життя, невпинної та динамічної сучасності, побудованої на контрастах: буття і смерті, кохання і ненависті, стриманості і розкутості. Вистава має і деякий еротичний елемент, який якнайтонше відбивається за допомогою танцю.
Окрім того, хореографічні вистави у постановці Раду Поклітару черговий раз доводять: для того, що висловити своє ставлення до певних проблем сьогодення та тонких нюансів існування людини, не обов’язково застосовувати текст: про них можна сміливо, переконливо та іноді більш змістовно мовити… рухом.
