Нещодавно обговорював із колегами нагальне питання театральної реформи в Україні, без якої ми так і залишимося на периферії світового мистецького процесу. Як відомо, найбільш уразливим місцем цієї реформи є контракт, на який мають перевести не тільки весь творчий склад, а й керівництво вітчизняних театрів. Між тим, спроби організації роботи наших театрів за контрактом уже робилися. Наприклад, до цієї справи долучився Петро Ластівка, який ще чверть століття тому прагнув змінити принцип оплати акторської праці в керованому ним тоді Тернопільському театрі ім. Т. Шевченка.
Нині Петро Петрович здійснює художнє керівництво Волинським театром ім. Т. Шевченка. Тож приїхавши до Луцька на прем’єру його вистави «Сурогатна мама» («Закон») В. Винниченка (рецензію на виставу див. «День», №80 від 13 травня ц. р.), ми мали розмову з Петром Ластівкою на злободенні теми сьогодення.
ТЕАТРАЛЬНА ПРОФСПІЛКА, ГІЛЬДІЯ ЧИ КЛУБ
— Якщо йдеться про перехід на контракт, то для цього мають бути створені умови, без яких ніхто не захоче працювати на контрактній основі, — вважає Петро Петрович. — Для цього спочатку необхідно ухвалити відповідні закони. Звичайно, ми можемо працювати на основі складеної двосторонньої угоди, але це не контракт, це не реформа. Бо контракт повинен передбачати не лише умови співпраці, а й ті випадки, коли його може бути розірвано. Тож головне питання, що буде з актором чи режисером, наприклад, коли вони опиняться за межами театру? Куди подінуться, якщо після зіграної ролі чи поставленої вистави контракту з ними не продовжать? Які соціальні гарантії вони матимуть? Отже, аби люди не опинилися на вулиці, треба організувати щось подібне до професійної театральної профспілки, гільдії, клубу, який гарантуватиме працівникові фінансову підтримку на час вимушеної паузи і з якого театри не просто запрошуватимуть на роботу, а й «купуватимуть» фахівців. Таким чином цей «клуб» зможе підтримувати себе фінансово. Люди, якщо вони тимчасово не працюють, повинні отримувати мінімальну зарплату. І тут ми могли б трохи розвантажити державу, в якій і без того зараз дуже багато безробітних, вирішуючи питання працевлаштування театральних працівників своїми силами, через свою професійну спілку. Тому зараз ми повинні думати не стільки про контракт, як про законодавчі основи для переходу на нього. Більше того, всередині самого театру ми можемо вирішувати багато проблем, якщо підготувати відповідні закони. Наприклад, у нас є різні акторські категорії. Якщо погано став працювати «майстер сцени» чи «актор першої категорії», то можна перевести їх у нижчу категорію. Або платити півзарплати, якщо людина мало зайнята в репертуарі. До всього ж, у нас є так звана академічна надбавка, яку всередині театру також можна ділити відповідно до того, скільки і як працює актор. При тому, щоби уникнути суб’єктивних волюнтаристських рішень, їх у цьому разі мають приймати як мінімум художній керівник і директор.
— Плюс голова профспілки, представник СТД України...
— Будь ласка. Бо якщо художній керівник театру сам із малозрозумілих причин раптом звільняє людину, з якою заключив контракт, то постає питання професійної кваліфікації самого худкервника: навіщо, в такому разі, ти цей контракт свого часу уклав? Таким чином, ми вирішуємо проблеми того ж таки контракту, до якого сьогодні не знають, з якого боку підступитися, в межах конкретного театру. Нам не треба нав’язувати реформи, як їх бачать зі столиці, бо добра це принесе мало. У нас немає проблем з тим, як саме платити акторам за їхню працю, окрім однієї — дайте нам більше грошей! Дайте людям можливість самим приймати рішення! Це стосується не лише театрів, а й держави взагалі, тих реформ, яких ми давно чекаємо. Дайте людям управляти державою, і все налагодиться. Якщо ми державний театр, якщо ми потрібні країні, то подбайте про те, щоб нас нормально фінансували. А ми вже самі зуміємо розподілити гроші між тими, хто більше працює, і хто менше. Ми, на жаль, маємо лише 20% академічної надбавки. Дайте нам сто відсотків. Гаразд, ми розуміємо, у нас війна, не можете сто, то дайте хоч п’ятдесят!
«НЕ МОЖНА ЗАЗІХАТИ НА НАШУ ЗЕМЛЮ»
— Бо без патріотизму, який має виховувати і театр, війни не виграєш... Що спричинило цю війну, яку дуже по-різному розуміють?
— Її причини створювалися століттями. Території Приазов’я та Причорномор’я завжди були неспокійними, варто почитати історію, щоб це зрозуміти. До всього ж, коли Російська імперія набрала сили за рахунок поневолених нею народів, на землях, які тепер називаємо Донбасом, Кремль штучно створював умови для конфліктів. Перш за все, за рахунок заселення території дуже неоднорідним населенням, з яким державі завжди складно мати справу. Між тим, на цих землях, де проживали переважно українці, різні народи — нащадки козаків, татари, греки та інші — знаходили спільну мову. Проблеми, які маємо зараз, там почалися з тих часів, коли Донбас було заселено декласованими й денаціоналізованими елементами з люмпенів та зеків, щоби ті розбудовували шахти й заводи. Паралельно нищилося українське населення, Голодомор для цього й було організовано. На заміну винищених українських селян приїжджали угро-фіни, яких завдяки Петрові І тепер називають «русскими». Але вони до Русі, до русичів, русинів, русів, які є частиною великої української нації, жодного стосунку не мають. Виникає питання: чиї вони «русские» — татарські, мордовські чи башкирські? Тепер вони там, в РФ, усі себе називають «русскими». Так-от, представників різних народностей імперії переселяли на Донбас, де вони, почуваючись чужинцями, почали боротися за своє вкорінення на чужих землях. Найбільше біди, як відомо, у своїй облудній «національній політиці» наробили більшовики зі своєю індустріалізацією. Через неї люмпенів, які не знають свого роду-племені, які не вкорінені в жодну культуру, на Донбасі значно збільшилося. Так були створені умови для нинішнього воєнного конфлікту на цих українських землях. Між тим, і там люди різних націй навчилися співіснувати одне з одним, вони не знали антагонізму, доки політики не починали сварити народи поміж собою. Ми бачимо, як це робить Кремль: він починає спекулювати на так званому мовному питанні, сіючи дезінформацію про утиски російської мови. Але російська мова там панувала останні десятиліття, тоді як російськомовному населенню, яке проживає на сході України, варто було б пригадати своє коріння і подбати про розвиток своєї рідної мови: української, татарської, грецької та ін. До всього ж, жителям Донбасу та інших русифікованих регіонів України, яким укорінювали радянську жебрацьку психологію безініціативного пролетаріату, треба відвикати від поганої звички чекати, що хтось зробить тебе заможним та щасливим. Треба відвикати від «халяви», від подачок «щедрого пана», до яких нас привчали в СРСР. Хочеш стати заможним — зароби, прояви ініціативу, хоча, звичайно, за наших умов це поки що непросто робити. А ті ж, хто покладається не на державу, а на себе — а таких більше в столиці й у Західній Україні, — заробляють попри недосконалість наших законів. Українці завжди були самодостатніми і цілком могли прожити й без опіки держави, аби тільки вона не заважала. Так що колотнеча, яка влаштована на Донбасі, нинішня братовбивча війна відбувається там через політиків, які завжди ставали причиною воєн.
— Чи не просилися на роботу до керованого вами театру переселенці з Донбасу?
— Приїжджав актор, але ми його поки що не взяли. Я з ним спілкувався і зрозумів, що він навряд чи приживеться в нашому колективі. Переселенці з Донбасу, на жаль, не завжди себе по-людськи поводять. У нас був випадок, коли нащадки радянських люмпенів побили шанованого в України письменника Володимира Лиса, чий твір іде на нашій сцені. Чоловік ішов вулицею і почув, як хлопці позаду нього характерною російською мовою з елементами суржику говорили про якесь свято, свідками якого стали: «Эти бандеровцы сейчас выпьют и детей будут кушать». Лис, почувши таку дурню, попросив хлопців не ображати людей, які їх гостинно прийняли на своїй землі, і у відповідь отримав кастетом по голові... Це відомий стиль Партії регіонів, яка і довела до Майдану, до війни. Між тим, ми мирний народ, ми нікого не чіпаємо, але це не значить, що можна зазіхати на нашу землю. Якщо у нас ростуть берізки — це ще не привід вважати Україну «исконно русской землей».
