Назву цих заміток підказав герой однієї з восьми представлених під час фестивального марафону картин. Коли його одинадцятирічний син раптом почав ридати від образи на батька, той з усією суворістю нордичного характеру пояснив, що німецькі діти не плачуть. Потім, щоправда, виявилося, що у них там, як і у нас, плачуть не лише діти, але й дорослі (ближче до фіналу розридався сам батько), що у них, як і у нас, поряд зі сльозами, сусідує сміх, поруч із горем — радість, поруч із відчаєм — надія. Що вони, як і ми, відчувають нестримне бажання кохати і бути коханим.
Пройшовши подумки по всіх сюжетних перипетіях побачених стрічок німецьких режисерів, я не без здивування виявив, що суворі, педантичні німці, хоч і відрізняються від нас своєю відданістю закону та порядку, однак у своєму емоційному житті дуже близькі до нас. Більш ніж очевидно, що спільного у нас сьогодні, чи то на щастя, чи то навпаки, на жаль (це з якого боку подивитися) більше, ніж відмінного. Спорідненість почуттів, бажань і думок героїв німецьких фільмів з нашими особистими почуттями та бажаннями, яка пробуджує живу реакцію в глядацькому залі, виникала не лише завдяки тому, що зі зникненням Берлінської стіни наш досвід життя тепер багато в чому збігається з досвідом життя європейців (зрештою, ніякі зовнішні обставини життя, якими б різними вони не були, не в змозі побудувати непереборні бар’єри між душами). Відчуття схожості проблем та переживань екранних героїв з досвідом нашого нинішнього життя-буття виникало, передусім, завдяки тому, що автори майже всіх картин стурбовані не вузькими національними або державними проблемами своєї країни, а рефлексіями людини, яка живе в сучасному відкритому світі
Не беруся судити, наскільки осмислено вибудовувалася програма показу фільмів, але, схоже, що почали його з «Воріт у небо» невипадково. Картина Вейта Хелмера переносить глядача до Франкфуртського аеропорту, який став воротами до Європи для людей усіх рас та континентів. Щоправда, ворота ці суворо охороняються відданими порядку німцями, нелегалів насильно депортують, але вони, як таргани, назад лізуть у всі щілини, аби змінити проблеми життя у Росії, Ефіопії, Індії, Монголії тощо (див. рейтинг рівня життя у світі) на проблеми життя у вільному демократичному світі. Але перш ніж горе-емігрантам вдасться обдурити поліцію і вирватися за межі аеропорту, їм доводиться з рік пожити у його закутках (тобто у схованих від очей тисячах із зайвим приміщень складної інфраструктури аеропорту), в обхід суворих німецьких законів нелегально відпрацьовуючи у місцевих ділків фальшиві документи. Звичайно, що і в цьому підпільному світі трапляються свої свята і драми, не оминають зайнятих боротьбою за виживання нелегальних емігрантів і стріли Амура. Закохавшись в індійську дівчину Нішу, російський хлопець Олексій віддає останні гроші, щоб потай привезти з Індії її маленького сина. Намагаючись зацікавити і розважити глядача, автори «Воріт у небо» у нашпигований несподіваними і часом безглуздими випадками сюжет, у якому цілком реальні події поєднуються з фантастикою, вплітають індійські мелодії, пісні і танці. Завдяки цій еклектиці стилів і культур, яка кидається в очі, створюється атмосфера нового Вавилона, на який нині перетворюється стурбована напливом чужоземців Європа.
Утім, існує і зворотний рух. Із Європи до Азії здійснює подорож героїня стрічки М.Х. Оберг «Стратосферна дівчинка», вісімнадцятирічна шукачка пригод Анжела. Потрапивши до Японії, вона опиняється серед таких, як і вона сама, західних дівчат, які освоюють мистецтво гейш у чоловічому клубі для працьовитих японців, які борються зі стресом. Пристрасть до малювання коміксів втягує героїню у напівкримінальний сюжет, у якому реальні і намальовані в її уяві та на папері події перетворюються на різнобарвний калейдоскоп стилізованих під містичний екшн картинок. Тут, як і у випадку з «Воротами у небо», гра зі стилями, жанрами, правдою та вигадкою представляється не завжди виправданою і, головне, не завжди захоплюючою.
Малює комікси і герой фільму Ніни Гроссе «Літо Ольги», сорокарічний Даніель, якого від відчаю і можливої нової спроби самогубства через зраду дружини з рідним братом рятує своїм відчайдушним коханням шістнадцятирічна дівчина. Ольга, мріючи втекти від нудного провінційного життя на бензоколонці («подорож — це святе» — свідчить одна з її заповідей), захоплює Даніеля у ризикований для них обох вояж. Ризик полягає навіть не в тому, що їм доводиться втікати від родичів, які їх переслідують. Намагаючись втекти від свого минулого, мріючи потрапити до містичної країни закоханих Тангієри, Ольга та її обранець у якийсь момент увірували в реальність своєї мрії про щасливе, безтурботне життя біля моря, де заправляють балом не соціальні стереотипи та почуття обов’язку, а кохання, яке не знає перешкод і правил, яке перетворює життя на запальне свято, що триватиме вічно. Усвідомлення тієї невтішної істини, що все колись закінчується, стає для героїні першим серйозним життєвим уроком. Життя, всупереч очікуванням героїв, виявляється не захоплюючим коміксом, у якому немає рутини повсякденного побуту, а лише яскраві, які розважають нашу уяву, події. Життя показує їм своє непривабливе, буденне обличчя.
Про те, що любовні свята швидко закінчуються, перетворюючи подружній союз на сумовитий, часом непосильний обов’язок, розповідає фільм Пола Гаратера «Адам і Єва», герої якого, зрештою, розлучаються, аби, створивши нові шлюби, знову кинутися в обійми один одного. Комедія Гартера пройнята легкою, часом сумною іронією, яка часто переходить у фарс, ставить сучасному інституту шлюбу, цілком заснованому на очікуванні почуттєвих задоволень, невтішний діагноз: смертельно хворий, вижити може, лише якщо Адаму та Єві порекомендувати регулярно вживати заборонений плід. Дає шлюб тріщину і у героїв стрічки Карстена Феблера «Дача», у якій кримінальний сюжет служить своєрідним індикатором подружніх стосунків пари, яка приховує до певного часу своє розчарування один в одному. Злодії, які вдерлися серед ночі на покинуту стару, ще ГДР-івського зразка дачу, примусили подружжя, яке пережило шок, скинути маски і дати волю своїм справжнім почуттям та думкам. Зустрічі, пристрасті, розчарування, розставання закоханих лежать в основі сюжетів комедії «Почати спочатку» П’єра Франка та драми Марка Крюзпантнера «Після втрат». Юний герой останньої стрічки, улюбленець дівчат і чоловічих компаній Тордж, потрапивши в катастрофу, залишається без ноги. Але головною його втратою внаслідок травми можуть стати друзі і кохана, з якими через заздрість до їхніх здорових тіл він почав поводити себе грубо і безцеремонно. Не довго думаючи, режисер розповідає про те, що стосунки — річ набагато цінніша, ніж навіть такий важливий і необхідний орган тіла, як нога.
Відновити стосунки зі своєю сім’єю намагається герой картини Сонке Вортманна «Диво Берна», яка часто потрапляє до програм фестивалів німецького кіно, оскільки крім своїх художніх достоїнств, вона за ретельно відтвореною атмосферою 50-х років та подіями, що відбуваються в ній, є найбільш німецькою. Її герой, той самий одинадцятирічний хлопчик, який через своє «арійське» походження не повинен плакати, закоханий у футбол і не знаходить порозуміння з батьком, який повернувся з радянського полону. Нарешті відбулося примирення батька з сином, яке в контексті фінальної репліки про початок «німецького економічного дива» сприймається як примирення посварених війною поколінь. Сама ж картина може служити зразком витончено, зі смаком зробленої соціальної реклами, яка пропагує ідею єдності нації. Будуючи сюжет навколо участі збірної з футболу Західної Німеччини в чемпіонаті світу 1954 го року, на якому кров’ю і потом було завойоване золото, знайомий з м’ячем не лише за трансляціями матчів Вортман переконує нас, що перемога досягається в команді, що запорукою успіху у спільній справі є участь кожного. І сперечатися з цим, погодьтеся, важко. Інша річ, що жодні спортивні, жодні економічні перемоги не відмінили тих нерозв’язаних проблем, через які плачуть навіть мужні і терплячі діти Німеччини.
