У Києві буде представлено дві вистави — «Гравці» Гоголя та «Марієнбад» за Шолом-Алейхемом. На загальному фоні дефіциту пристойних вистав, не просто створених умілою рукою, а й які несуть людську щирість його творців, приїзд до Києва одного з кращих московських театральних колективів порадує глядачів. Поява в гастрольній афіші нашої столиці імені режисера Сергія Женовача — очевидна ознака того, що смаки публіки змінюються на краще. Отже, незабаром в Україну можна буде везти вистави й інших цікавих режисерів, шанованих у театральному світі, але, на жаль, поки невідомих нашому глядачеві.
«Студію театрального мистецтва» (СТМ) було створено 2005 року Сергієм Васильовичем Женовачем, одним із провідних російських театральних режисерів і педагогів на базі його акторського курсу. Нині в Москві на вистави цього театру квитки розкуповують за декілька місяців! Женовачу вдається бути не просто хранителем традиції російського психологічного театру, а й творчо її розвивати. Якщо скористатися політичною лексикою, то Сергій Васильович належить до ліберальних консерваторів.
«Гравців» художній керівник СТМ поставив 2007-го, за рік до того, як створений ним із учорашніх студентів ГІТІСу театр отримав у російській столиці своє приміщення (нині діє урядова підтримка нових театрів, і це відрізняє Москву від Києва). Відреставровану будівлю було пристосовано під театр за участю чудового сценографа Олександра Боровського, що створив для нового колективу затишний театральний дім. Художник створив строге, лаконічне середовище і для «Гравців», замінивши інтер’єр готелю, в який Гоголь поселив своїх героїв, на казино, де за столом із зеленим сукном і зберуться завзяті картярі. Тема гри, пристрасті, азарту, у який людина занурюється з головою, що є в основі багатьох літературних творів, у виставі СТМ позбавлена містичного забарвлення. Гра у карти стала для режисера приводом порушити тему підлоти та цинічності світу, в якому, якщо хтось перемагає, хтось виграє, то хтось мусить програти. У світі, де панує шахрайство, шулерство з ганебної вади перетворилося на гідність, а дружба і кохання перемагають украй рідко.
— У «Гравцях» немає персонажів головних і другорядних — є ті, хто виграв, і ті, хто програв, — підкреслює С. ЖЕНОВАЧ. — Це дуже цинічна ситуація, але якщо ти залучився до гри, не важливо, яким чином ти виграєш, де і як обдуриш, інакше обіграють тебе. А програти не хочеться. У такій ситуації люди розкриваються по-різному, можуть бути милі, симпатичні, привабливі, невблаганні, жорстокі, огидні.
Про кохання, вірніше, пристрасть, заради якої можна нехтувати всім чим завгодно, у тому числі й дружбою, йдеться й у виставі «Марієнбад». Епістолярний роман Шолом-Алейхема, написаний на початку минулого століття, інсценував і поставив Євгеній Каменькович (він же і сценограф), давній сподвижник Сергія Женовача по ГІТІСу.
«Не роман, а плутанина», — так охарактеризував свій твір автор, маючи на увазі, як можна зрозуміти, не лише його складну структуру («Марієнбад» складається з 37 листів, 12 амурних записок і 47 телеграм), але і заплутані стосунки між персонажами. Відправляючи жителів єврейського варшавського кварталу на німецький (тепер чеський) курорт Марієнбад, письменник дав волю уяві — адже на курорти люди їздять не лише для того, щоб відпочити та підлікуватися. Тим більше, молоді пані та пани. До програми курортного життя, разом з лікувальними процедурами, входять ще й любовні романи, а також плітки, що з них виходять (вони складають основний зміст листування). Хто повірить у те, що молода дружина немолодого чоловіка, опинившись далеко від дому, встоїть перед залицяннями, навіть якщо залицяльник — товариш чоловіка, який на його ж прохання має стежити за «обліко моралє» чужої дружини? Власне, вся плутанина, що виникає, коли люди, підкорившись пориву пристрасті, забувають, хто з ким у яких стосунках має бути, хто кому дружина і хто кому чоловік, — і складає сюжетну канву вистави. Листи і телеграми, де повідомляють про зради, летять із Марієнбада на варшавську вулицю Нальовки, вносячи сум’яття в голови і неспокій у душі доброчесних громадян. Єдиний спосіб зупинити потік пліток — не розкривати нещасливі конверти. Але без них життя — вже не життя. Їх чекають із спрагою помсти, сподіваючись прочитати в них благання про пробачення...
Молоді актори з таким задоволенням занурюються в подвійну, потрійну гру, яку ведуть їхні герої, з такою колоритною винахідливістю розкривають характери, виписані з гумором, що глядач на декілька годин мимохіть стає таємним співучасником любовних інтриг...
