Сьогодні дуже влучним здається жарт — нині не 26 березня, а 54 лютого! Справді, з такими кліматичними змінами ми скоро житимемо не за природним календарем, а за урочистостями, які знаменують ті чи інші пори року. Серед таких невідворотно притягальним є Міжнародний день театру, який будемо відзначати 27 березня. До цього свята от уже 21 рік поспіль приурочується вручення театральної премії «Київська Пектораль».
З численних визначень театру мені найбільше подобається Жана Кокто: «Театр це неправда, яка говорить велику правду». Неправда в сенсі помпезних інтер’єрів, старожитностей, дорогих костюмів і прикрас, крові, снігу і ще безлічі імітацій матеріального. Велика правда в сенсі дум і почуттів. Інколи запитую у глядачів — для чого вони приходять у театр? За розрадою, аби відволіктися від побуту, розважитися, — відповідають частіше за все. А коли спостерігаю за глядачами в (домашньому за жанром і традиціями) театрі «Сузір’я», то, перш за все, бачу, не відчуваю, а саме бачу, як проростає, формується, дозріває плід спільності міркувань, переживань, оцінок, роздумів. Тому я особисто вважаю театр місцем координації життєплинів.
Кожній людині дуже важливо розуміти, чи суголосна вона вічному і сучасному, чи її естетичний, інтелектуальний рівень відповідає сьогоденню і ще багато іншого, що переконує у правоті вислову М.Лепажа: «Людина ходить у театр аби залишатися людиною». У Києві людей, які ходять до театру, хвала Богові, дуже багато! Є й такі, у мотивації культурних вихваток яких домінують далеко не естетичні ідеали. Про них театрали кажуть: «Не місце красить людину, а ряд, в якому це місце знаходиться».
Справжнім шанувальникам Мельпомени у 2012 році театрами Києва було запропоновано 87 (!) прем’єр. У них театр являє зосередженість на порозумінні з сучасним життям в реаліях не стільки нашої країни, нашого міста, скільки в масштабах сім’ї, людства, розумінні планети, як спільного дому, відчуття відповідальності людини за споконвічний безперервний і актуальний плин життя. Практично не було жодної вистави, яка подавала би життя у жанрі так званої «чорнухи». Гучно говориться про слабкий вогонь бажань. Театр яскраво демонструє красу високих почуттів, потужних емоцій і замість штучних замінників пропонує адреналін краси існування, смак емоційно насиченого життя. Багато роздумів про достоїнство особистості в життєських труднощах. Розуміння надцінності душевного багатства, здається, здатне захистити від безсоромності крадійства, потворності боротьби за владу... гроші, посади, якою просякнуте сьогодення. Звучить тривожна нота усвідомлення успішності виключно в закордонних реалізаціях — навчатися, одружуватися, працювати. Одне слово, театр приводить у дію пружини життя, бентежать розум, переконує серце. Він як бажана контрольна робота з граматики серця і пунктуації душі.
Театр звертає увагу на тотальний дефіцит свята. Без радості існування будь-який економічний поступ — реальний або навіюваний — нічого не вартий. Синтетичність мистецтва театру робить його надзвичайно ефективним інструментом формування культурної спільноти. Однією з складових унікальності спільноти киян є високий рівень театралізації життя. На жаль, про це часто забувають. Скажімо, відкриття мосту через Дніпро не стає святковим доказом єдності України і вінчається усього на всього високим актом перерізання стрічки.
«Київська Пектораль» не намагається визначити кращих у мистецтві театру. Це не Олімпійські Ігри, а інструмент привернення уваги, модератор мистецької дискусії з приводу життєвих показників сучасного театру.
Уявляєте, в одній номінації змагаються Національна опера, камерний театр «Сузір’я», Національна оперета... Значить, щось цікаве відбувається на території музичного театру! Раптом на перші позиції вийшли стенографічні рішення на малих сценах. Може, так формується самоцінність сценографії малих форм? Та найголовніше те, що в наших театрах люди побачать себе і щось важливе про себе зрозуміють.
Газета «День» інформувала про номінантів на премію на сайті і сьогодні у числі перших називає лауреатів премії «Київська Пектораль».
ЛАУРЕАТИ ПРЕМІЇ «КИЇВСЬКА ПЕКТОРАЛЬ»:
• «Опискин. Фома!» (Київський театр драми і комедії на лівому березі Дніпра ) — найкраща драматична вистава;
• «Перехрестя» (Національна опера і «Київ-модерн-балет») — найкраща музична вистава;
• «Дюймовочка» (Муніципальний академічний театр ляльок) — найкраща дитяча вистава;
• «Корабль не придет» (Новий драматичний театр на Печерську) — найкраща камерна вистава (вистава малої сцени);
• Олексій Лісовець «Опискин. Фома!» (Київський театр драми і комедії на лівому березі Дніпра) — найкраща режисерська робота;
• Володимир Кузнєцов, Лемарес «Лист Богу» (Театр на Подолі) — найкраща чоловіча роль;
• Лариса Паріс «Эллины, этюды к трагедии «Аякс» (студія «Паріс») — найкраща жіноча роль;
• Олег Стальчук, Баран «Перехресні стежки» (Театр ім. І. Франка) — найкраща чоловіча роль другого плану;
• Катерина Кістень, Княгиня «Святою ночью» (Театр на Печерську) — найкраща жіноча роль другого плану;
• Борис Орлов та Ігор Рубашкін «Корабль не придет» (Театр на Печерську)— найкраща сценографія;
• Олександр Курій «Войцек. Карнавал плоти» (Київський театр драми і комедії на лівому березі Дніпра) — найкраще музичне оформлення;
• Ольга Семьошкіна «Перехресні стежки» (Театр ім. І. Франка) — найкраще пластичне вирішення вистави;
• Антон Соловей, Саша-Коля «Найлегший спосіб кинути курити» (Спільний проект Центру ім. Л. Курбаса та театру «Відкритий погляд») — найкращий акторський дебют.
