В Будинку вчених пройшов вечір камерної музики. Сонати Моцарта, Бетховена та Гріга виконали професор Санкт-Петербурзької консерваторії імені Римського-Корсакова, заслужений артист Росії Сергій Уриваєв (фортепіано) і лауреат міжнародного конкурсу Софія Сульдіна (скрипка, Київ).
Камерна музика — дуже особлива галузь величезного масиву музичної палітри. Незважаючи на те, що партія кожного інструмента, який бере участь в ансамблі, порівнянна з сольною за яскравістю характеристик і технічною складністю, тут, на мій погляд, відсутнє почуття сценічної «оголеності», якого не уникнути відважному солістові, який виходить до публіки один на один. Напруження неминуче при появі на сцені перед безліччю людей, сценічне хвилювання, радість артиста — вся ця величезна кількість емоцій ділиться порівну на всіх учасників ансамблю; від цього негативні відчуття слабшають, а приємні — множаться, завдяки уважній взаємодії виконавців. Необхідний тонкий баланс, уміння «не задавити» партнера, в той же час не йдучи в тінь… Камерні твори, які прозвучали цього вечора, належать до кращих зразків створеного в цьому жанрі. А грати шедеври — неймовірно важко: дуже багато музикантів (і не гірших!) минулих років і сучасності «робили замах» на них, створивши свого роду еталони виконання. Чарівна в своїй вишуканій простоті мі мінорна соната Моцарта для скрипки та фортепіано, позбавлена показного блиску та перебільшеної пишноти, вимагає бездоганного смаку та почуття стилю. За Моцартом пішов Гріг: Соната №3 до мінор — палкий, барвистий, романтично-схвильований і віртуозний, де не обійтися без темпераменту, юного завзяття й мальовничої поетичності. Слухати цю чудову музику вже є насолодою, а в такому живому й захоплюючому виконанні — тим паче. Чарівливість таланту виконавців у поєднанні з професіоналізмом завжди переконує. Дивовижно було спостерігати, як зачаровано, ледве дихаючи, слухають музику глядачі.
У другому відділенні концерту прозвучала легендарна Дев’ята соната Бетховена для скрипки та фортепіано («Крейцерова»). Той, хто пробував грати камерні твори Бетховена, знає, як це важко — втілити в рамках класично стрункої форми бетховенську пристрасть і могутній розмах, як помітні в них найменші неточності та як розчаровує тут схематизм… Додайте сюди специфіку ансамблевої гри, яка вимагає виразності й контролю, — й завдання здається нездійсненним. Взагалі, неймовірне навантаження виступу на сцені — виснажливу підготовку майже двогодинної програми, хвилюючу появу перед публікою, що вимагає фізичної та душевної витривалості, — можна витримати лише якщо дуже любиш грати… Проте говорити про деталі можна довго, але, здається, в цей вечір відбувалося найголовніше, що лишень може бути в музиці й у будь-якому іншому мистецтві: було цікаво. Слухачі не могли ні на мить відвернутися від того, що відбувається на сцені (адже завсідники концертів знають, як добре під музику думається про різні необов’язкові та приємні речі…). Заражало простодушне задоволення від самого процесу гри, яке не приховував поважний професор, підкуповували щирість і природність у поєднанні з благородством. Незначні й рідкі огріхи анітрохи не потьмарили загального враження від прекрасно зробленої, різноманітної й у той же час гармонійно вибудуваної програми.
Бажаючих почути цей дует виявилося стільки, що вони не вміщувалися у Великій залі Будинку вчених. Цю відрадну картину — свідчення любові киян до класичної музики — затьмарював лише дилетантський ентузіазм, який змушував слухачів плескати в долоні між частинами багаточастинних сонат (серед професійних музикантів це вважається поганим тоном).
З усього вищесказаного вже ясно, що Сергій Олександрович Уриваєв — концертуючий піаніст. Можна додати, що виступає він досить інтенсивно як у Росії, так і за її межами; зокрема, його гру можна було чути й у Києві. Однак не можна не згадати й іншу галузь діяльності цього шанованого професора: Уриваєв — прекрасний педагог (завідувач кафедри камерного ансамблю Санкт-Петербурзької консерваторії), чия викладацька манера поєднує чарівливість, недосяжний професіоналізм, влучну образність мови… Ті, хто бачив Сергія Олександровича в цій якості, навряд чи зможуть коли-небудь забути його уроки. Прямо на очах твориться диво — одухотворення нотного тексту й поява з нього красномовного, як слово, характеру; бездоганного стилю та майстерного технічного втілення. Учень, що піддається цим перетворенням, іноді сам не відразу може повірити у свою спроможність грати так, як виходить під керівництвом Уриваєва.
Із задоволенням можна відзначити ще й якість гри — на відміну від безлічі приїжджих метрів, які, «опускаючись» до нас, часом не гребують дуже недбалими виступами, санкт-петербурзький гість на совість підготувався. Піаністичну майстерність він виявляв так невимушено, що здавалося, що грати цю запаморочливу за технічною складністю музику неймовірно легко. Ніякої обережності в темпах, «тьмяного» звуку і блідих образних характеристик — цей прекрасний професіонал не давав собі поблажок. Окрім того, на цьому концерті проявилася відмінна риса санкт-петербурзької школи — уміння «грати вухами», а не лише руками — тобто орієнтуватися на слух, на красу звуку, багатство тембральних барв.
Софія Сульдіна давно проявила себе як учасник ансамблів найрізноманітнішого складу; брала участь у безлічі концертів і конкурсів. Не дивно, що, маючи такий великий та успішний виконавський досвід, вона була цього вечора гідним партнером чудового піаніста.
Взагалі, в камерному ансамблі є щось дивовижне й щемне: двоє перед натовпом, щирі й самотні… Чим досвідченіші, чим талановитіші і професіональніші музиканти, тим менше їм потрібно часу, щоб «злитися в єдиному пориві» — тобто чути один одного, допомагати партнерові, вловлюючи його дихання і фразування, і показувати його в найвигіднішому світлі. Отже, концерт позаду. І, як показав абсолютний і безперечний аншлаг, непідробне мистецтво не потребує реклами. Воно є самодостатнім.
