Колектив театру (диригент Олексій Баклан, режисер Микола Мерзлікін, хормейстер Галина Горбатенко) готував спектакль уже давно, але прем'єра відкладалася через дуже прозаїчну причину — відсутність грошей. У київській афіші — це друга постановка шедевра Верді («Ріголетто» можна також почути в Національній опері України), і причому досить своєрідна. Невелика сцена Дитячого музичного театру природним чином диктує режисерові камерне вирішення простору спектаклю: масові сцени — не такі масові, зате мобільні (у світі засилля оперної статичності — це істотний плюс). Але «Ріголетто» — це передусім особиста драма про долі, а трагедія Джильди (Ірина Вержневець) і Ріголетто (Віталій Жмуденко) не переконує. Все ж таки, хоч як це не банально, а опера — мистецтво синтетичне, і вокальний дар не може замінити мистецтва майстерності. Не випадково симпатії багатьох глядачів дісталися аж ніяк не позитивному персонажу Герцогу (Василь Грохольський), який продемонстрував на прем'єрі не лише чудові вокальні дані, а й цікаве психологічне рішення образу. Саме Герцог прояснює глядачам усі перипетії драми (щоправда, зі своєї позиції), і наприкінці спектаклю всі залишаються задоволені тим, що він залишився живим. У тому й полягає велич генія Верді, що навіть за кардинальної зміни акцентів спектакль не став менш правдоподібним, а навпаки — збагатився смислами, представив нове бачення вічного сюжету про кохання і смерть. Тож сама постановка вийшла дуже цікавою, вправно перетворивши свої недоліки на переваги, а глядач, розуміючи, що опера — жанр більш ніж умовний, охоче домалює в уяві те, чого не побачив на сцені.
