Юрій Білак народився у Франції 1961 року в родині українських емігрантів. Його професійний шлях є досить незвичайним: він почав свою кар’єру як стоматолог-протезист, а продовжив її як танцюрист в українському танцювальному ансамблі в Канаді та США. З 1986 до 1989 року він гастролює Європою з театральною трупою Жерома Саварі. У спектаклі «Кабаре» він одночасно танцюрист, актор і співак.
Пізніше Юрій стає режисером театральних постанов для юного глядача. Захоплюючись фотографією, він починає професійно займатися цим мистецтвом. Найбільше задоволення для Юрія — бачити, що його фотографії викликають справжні почуття у сучасників.
2004 року він робить новий етнографічний репортаж у країні своїх предків. Протягом трьох років Юрій подорожує Україною, живе у місцевих жителів і ділить із ними їхні радощі та незгоди. Саме з цієї подорожі й народилася виставка «Українці». Близько 15 тисяч людей відвідали її в Києві, Львові та Бухаресті.
2008 року «Українці» отримують друге життя в проекті «Доторкнутися і побачити». Рельєфні репродукції оригінальних світлин роздруковуються для незрячих відвідувачів. Фотографії супроводжуються звуковими описами, тексти яких озвучили українські зірки та політики. Виставка проходить із великим успіхом. Цього разу її побачили та почули більш ніж 40 тисяч зрячих та незрячих відвідувачів у Києві, Львові, Донецьку, Сімферополі, Одесі, Чернівцях та Дніпропетровську.
2008 року виставка відбулася й у Фрайбурзі (Німеччина). Фотографії великого формату були представлені просто неба.
У 2010 році Юрій Білак починає експонувати свої студійні фотографії. У Києві проходить виставка
BILAK’s BACKS, на якій він виставляє роботи, що оспівують витонченість жіночої спини.
Цього ж року виставка відбулася і в Парижі — в парку Пале Рояль.
В даний час, з 12 лютого по 27 листопада, світлини Юрія Білака виставлені у рамках експозиції GUEULES NOIRES, присвяченій життю шахтарів у різних країнах світу — у Шахтарському центрі (місто Феморо, Ванди, Франція).
— Юрію, як ви прийшли до фотографії?
— Загалом, я починав як зубний технік.
— Ніколи б не подумав...
— То було дуже давно. Пропрацював у стоматології сім років. Але ще з раннього дитинства мав хореографічну практику.
— Як це у вас вийшло?
— У Ліоні, де ми жили з батьками, була українська громада, тож неможливо було не танцювати і не співати. Так що в мистецтві я змалку. Коли ж я почав працювати зубним техніком, моя перша зарплата пішла на купівлю фотоапарата. Це було 1978 року.
— Чому саме фотоапарат?
— У нас то не було новиною, адже мій батько багато фотографував і мав мистецьке око. Він ніколи не вчився, але його фотографії були мені за приклад, так само, до речі, як і роботи Картьє Брессона. На мене неабияк вплинуло відчуття кадру, те, як він створював сюжет. Тому я згодом купив і камеру. Ще деякий час я був зубним техніком. Мав надію, що зароблятиму фотографією, однак минуло ще багато років до того. Я встиг попрацювати і танцюристом, і співаком, і актором.
— Як ви обираєте об’єкт для зйомки?
— Знімати квіточки мені ніколи не подобалося. В першу чергу — люди, портрети, певна постановка. Коли маю замовлення — тут все зрозуміло: я додаю мистецтво в те, що мене попросили зробити. Коли працюю для себе, у студії я роблю постановку, яку хочу. Загалом, я маю велике натхнення у живопису, хоча й не вмію малювати. Малюю по-своєму — світлом. У студійній роботі дуже багато тем приходить від живопису.
— Однак у вас є і репортажні роботи. Який підхід тут?
— При репортажі я є свідком того, що діється, і чекаю, щоб склалася та сцена, та історія, яка мене цікавить. Інакше кажучи, чекаю, щоб фотографія до мене прийшла. Ось цю мить я фіксую. Може, фотоапарат є причиною, щоб іти до людей, бо за характером я сором’язливий, і не знав би багатьох людей, якби не почав їх фотографувати. Так, наприклад, без камери я ніколи б не спустився у шахту — а зараз у музеї на Атлантичному узбережжі Франції (місто Феморо, Ванди) виставлені мої фото шахтарів, зроблені на Львівщині і на Донеччині. Перша моя експозиція в Україні так і називалася «Українці». 2003 року ми поїхали з батьками в Україну (раніше я приїздив сюди), але в той раз побачив своє коріння, побував на Буковині, в Карпатах, де жили мої предки. Я фотографував цих людей навколо мене, гуцулів, і досі їх фотографую, бо хочу показати їх такими, як вони є.
— Чому саме їх?
— Бо молодь на Гуцульщині вже не житиме так, як їхні предки жили. І я хочу зафіксувати ті звичаї, які вони є тепер. Через 50, 100 років будуть ці фото як свідоцтва, щоб не забути своє коріння.
— Чи легко вам знайти контакт із тими, кого фотографуєте?
— Дуже важливо пересуватися з такою само швидкістю, як і люди, яких я фотографую. Навіть на велосипеді ви можете пропустити багато зустрічей — а ті зустрічі мені дуже цікаві. Зайшовши до людини, я не представляюся як фотограф. В цю мить — я людина, що розмовляє з іншою людиною. Ми ділимо наші життя, вони розповідають, як живуть... Коли ви цікавитеся людиною, вона досить легко відкривається, надто ж коли ви іноземець. Для мене був плюс, що я говорив українською — люди цікавилися, чому раптом француз говорить українською і не розуміє російської. Я був відкритий до них і вони відкривалися у відповідь. І тоді я починав їх фотографувати. Перші кадри, коли люди ще позують, мене не цікавлять, найкраще відбувається, коли вони вже відходять від того, стають більш розкутими. Журналісти написали, що я хочу фотографувати людей якнайближче до їхньої душі.
— Виходить, камера для вас — засіб пізнання світу?
— Так. І не тільки для мене. До 1990-х років тут, у Франції, не було чути нічого про Україну. Мені в дитинстві здавалося, що батьки просто видумали оту українську мову, котрою розмовляли між собою. Коли я вперше потрапив у 1983 році до Львова, то пішов там на стажування на 15 днів, вчився танцювати. І для мене було дуже цікавим виявити, що є така країна і є така мова.
— 1983 рік — то ще глухий радянський час...
— Мої родичі з Буковини не могли тоді навіть потрапити до мене в готель «Інтурист» — вхід був тільки для іноземців. У Франції заговорили про Україну одразу після Чорнобиля. Потім — у зв’язку з мафією, проституцією. І коли я приїхав сюди вже з батьками, то побачив, що є про що говорити і є що показати, що є багато різних позитивних тем. Моєю метою стало показати інакшу — справжню — Україну, про яку не знають. І коли я зробив свій перший сайт у 2006 році, то мав багато відгуків, суть яких зводилася до того, що читачі не знали, що така країна існує. Дуже приємно було хоч трохи зменшити це незнання. Репортажі, котрі більше б цікавили масові журнали, я не роблю. Продавати екзотичну бідність мені нецікаво. Звичайно, я фотографую людей, що живуть у глухих кутках, вони незаможні, але мають багатство у собі, тож я прагну показати це багатство.
— Виходить, ви не дуже сприймаєте стиль World Press Photo?
— Такі фотографії теж потрібні, але не тільки вони. Не можна ж весь час показувати страждання. Про Чорнобиль, наприклад, постійно роблять репортажі. А показати тих-таки гуцулів важко, ніхто ще у Франції не хотів купити репортаж про них. Коли я подорожую Україною, то кожного разу заїжджаю до села Космач, котре відоме як така собі гуцульська столиця, і знімаю, щоб зберегти всі їхні звичаї. Для мене то є скарб. Вже достатньо матеріалу, щоб видати книжку. Але ніхто не зацікавлений друкувати її, тут, у Франції, видати її дуже важко. Я все одно працюю над цим.
— Може, в Україні це когось зацікавить?
— Я б хотів, щоб це бачили не тільки українці. Мене вже кілька разів запрошували зробити виставку в Канаді, але в українському центрі. Знов-таки, не хочеться, щоб то було тільки для діаспори. В інтернеті на мої роботи приходять відгуки з різних країн. Наша культура може бути цікавою не тільки в українському середовищі, а й поза ним.
— У вас є і суто соціальні, і гламурні роботи...
— Гламур має для вас негативний сенс?
— Зрештою, це лише один з жанрів, а жанр сам по собі не може бути поганим. Однак як у вас сполучаються соціальна тематика і гламур?
— Дуже просто: я фотографую людей. Людина, котру я фотографую у студії, така сама, як людина, котру фотографую на вулиці. Коли я фотографую людину в студії — ніколи не роблю це формально: замовив у інтернеті, прийшли, знялися і все. Мені цікаво знати, хто вона є, що вона любить, щоб ми працювали разом і мали результат. Цікаво, щоб я вклав щось у фото і щоб ця людина теж щось додала в нашу спільну роботу. Ми творимо разом. То така пригода — кожна фотографія є пригодою для всіх. Потім, буває, модель каже — ой, я навіть не знала або не знав, що можу бути таким або такою на фотографії. Це дуже цікаво.
— Хотілося б поговорити про ваш найвідоміший на сьогодні проект фотографій для незрячих «Доторкнутися і побачити». Як взагалі вам прийшла ця ідея?
— Виставку «Українці» я провів у Львові 2007 року в Етнографічному музеї. Багато прийшло людей. Здається, там побувало 15 000 відвідувачів. Вони в музеї ніколи стільки народу не бачили. Я собі сказав: шкода, що це було лише у Львові. Я знайшов агентство в Києві — їхній офіс біля Майдану в провулку Шевченка. Але решта будинку належала товариству сліпих, УТОС, вони там друкували газету шрифтом Брайля. Коли ми працювали, щоб відкрити виставку «Українці» в Києві, у музеї Гончара, я всім рекламував її. І навіть тим незрячим, але зрозуміло, що вони не могли побачити мої фото. І мені спало на думку: «Добре, спробую зробити виставку для них». Навіть не знав, чи це можливо. Повернувся до Франції, почав шукати, чи було колись фото для незрячих. Виявилося, що в Луврі застосували дуже просту техніку — зробили рельєфні факсиміле живопису, доступні для незрячих. Я зустрівся з тими людьми, представив їм мою ідею. Ми адаптували цю техніку, але ви розумієте, що там є ще світло, тінь, контури. До того ж незрячі не розуміють зменшення об’єму в перспективі. Дуже багато часу пішло на добір фотографій. А те, що було втрачено при адаптуванні тих фото у рельєф, вклали в аудіосупровід до кожної світлини. Там був детальний опис кожної картинки. Хотілося, щоб лунав не один голос — там же було 30 фото із серії «Українці». Вирішив залучити відомих людей. 18 зірок одразу без питань погодилися, серед них Богдан Бенюк, Олег Скрипка, Ольга Сумська, Арсеній Яценюк, Катерина Ющенко... Я написав ці тексти, вони прийшли до студії і три дні озвучували їх (з усмішкою). Це було справжнє задоволення — диригувати спікером Верховної Ради!
— Як довго ви готували експозицію?
— Загалом рік. Працювати з незрячими було неймовірно, склалися дуже теплі стосунки. Під час виставки дехто з них просто плакав перед фотографіями. Мені казали: «Дякую, я не знав, що церква так побудована». В Україні матеріалу для незрячих дуже мало. Вони нічого не мають фігуративно. Мої фото всі були фігуративні. Ви не можете доторкнутися до даху церкви, а тут я давав їм можливість відчути, як вона збудована. То був для декого шок. Пам’ятаю, в Одесі організатори привезли на відкриття близько 20 незрячих. Автобус винайняли тільки на деякий час, він мав скоро від’їхати. В залі був один незрячий, він казав: «Ні, поїду як зможу, я хочу всі фотографії побачити». Кожне аудіо тривало три-чотири хвилини, тож усього вкупі майже дві години. Він сидів там оці дві години, і перед кожним фото усміхався. В цю мить я й зрозумів, чому зробив цей проект. І ще — ви знаєте, у Києві колись існував голосовий вказівник, що повідомляв, де саме знаходиться вхід у метро?
— Ні.
— Протягом кожних 30 секунд лунав спеціальний сигнал. Вже тривалий час він не працював. Так ось під час виставки він знову був увімкнений. Під час виставки у Львові деякі ресторани зробили меню Брайлем. Ми говорили про соціальні проекти — ось така соціальність мені дуже близька: коли то робить не тільки одна людина, а вся громада — працює в одному напрямку.
— Беручи більш загально: яке враження намагаєтесь справити на глядача?
— Завжди намагаюся зробити такі фотографії, щоб зупинити глядача. Мені в цьому сенсі цікавий живопис Жоржа де Латура. Він малював сцени в освітленні свічок, і багато речей було слабко освітлені. Ваше око має звикнути до затемнення, щоб все побачити. Ось я хочу, щоб люди не бачили на моїх фото все одразу. Щоб тільки ті, що мають терплячість, могли все бачити, щоб у фотографії була своя таємниця. Вуді Аллен сказав, що телебачення — жуйка для очей. Ось я не хочу, щоб мої фотографії були жуйками без смаку.
— Над якими проектами ви працюєте зараз?
— Дуже часто мої задуми є масштабними. Масштаб вимагає грошей. Я маю у шухляді багато проектів і не можу відтворити їх, на жаль. Для «Побачити і почути» знайшлося фінансування, але здатних на це людей замало. В Україні зазвичай хочуть повернення грошей. А ось у Франції це розуміють інакше: кожна велика компанія має відраховувати певний відсоток на підтримку мистецтва. А втім, я зараз веду переговори, щоб привезти до Америки виставку для незрячих, але то не буде раніше 2012 року. Хочу також зробити фотоальбом про Львів.
— Беручи у більш далекій перспективі: чого ви хочете досягти в житті?
— Епікур ставив насолоду на перше місце. Я почуваюся епікурейцем. Для мене перше — досягти втіхи, ніколи не працювати з напругою, роблячи те, що не хочу робити. Я маю щастя, що вже давно відійшов від того. Я кожного дня йду не працювати, а грати, бавитися. Але я бавлюся серйозно. Хотілося б мати більше часу, більше подорожувати. Щоб робити репортажі, потрібен час. Не можу зробити сюжет за півгодини. Чим повільніше я фотографую, тим кращими є мої фото. Робота успішна тоді, коли людина мені відкривається, коли вона мені довіряє, але на це потрібен час. Отже, щонайбільше хотів би мати цей час.
