Здавалося, зовсім нещодавно перед Паламаренком стояло питання вибору професії, а от нині за плечима заслуженого артиста України — майже три десятка років плідного служіння на головній сцені Національного театру ім. І Франка. Весь цей час Олексій пам’ятає про власне чи не найголовніше життєве завдання — бути гідним свого прізвища. Адже він — син народного артиста України Анатолія Паламаренка і, вибравши свій шлях, зробив вагомий внесок у започаткування акторської династії Паламаренків.
— Я зростав в обстановці дива, постійного свята. Після кожного концерту батько просто випромінював отримуване від глядачів емоційне піднесення, приносячи додому тепло й прихильність своїх шанувальників, — згадує Олексій ПАЛАМАРЕНКО. — Часто доводилося бачити, як його впізнають на вулиці, як теплішають очі людей, як до нього усміхаються. І позитив тих емоцій передавався й мені...
Звісно, маючи такий переконливий приклад перед очима, інших думок, ніж про сцену, в Олексія не виникало. Так він став студентом Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого, після закінчення якого був прийнятий до славної франківської родини. І вже тоді зрозумів, що подібністю до батька, на яку завжди звертали увагу, можна лише пишатися. Тож не втомлювався доводити йому свою професійну спроможність.
— Мій батько — людина сувора, вимоглива, надзвичайно відповідальна, справжній козак — безкомпромісний і справедливий! Шлях мій у театрі розпочинався не легко, я не зразу почав отримувати головні ролі, — каже актор. — Довелося пройти всю масовку, всі «алебарди» були моїми. Але коли на сцені грають Ужвій, Пономаренко, Куманченко, Копержинська, Гашинський, поряд з такими театральними зірками не гріх і алебарду потримати. То були роки практичного освоєння професії. Я прийшов в театр великих артистів, зірок першої величини, і вони до нас, молодих, ставилися з батьківським теплом.
З роками прийшли й значні ролі. Олексієві Паламаренку хотілось випробовувати себе в різних жанрах, в різних іпостасях. Так незмінною лишається любов до художнього слова, міцніє літературний хист. Поетичні присвяти Паламаренка відомі багатьом. А музична вистава «Як тебе не любити, Києве мій!», що йде на Камерній сцені Театру ім. І.Франка, в основі своїй має літературну канву, створену Олексієм Паламаренком, тож в ній він не тільки виконавець однієї з ролей.
Актор зайнятий в багатьох виставах театру. Його можна побачити в «Урус-шайтані», «Гімні демократичної молоді», «Ромео і Джульєтті», «Назарі Стодолі», «Одруженні Фігаро», «Фредеріку або Бульварі злочинів». Та є улюблені ролі, виконання яких вирізняється скрупульозною психологічною розробкою образів. Із задоволенням Паламаренко грає Графа Кефельда у «Кіні ІУ», за його висловом, це «вистава-шампанське», легка, яскрава, іскриста!» А от вайлуватий і поміркований Омелько з «Мартина Борулі» зовсім інший, це справжній український персонаж в класичних традиціях. Образ старого годинникаря Райнера з вистави «Соло для годинника з передзвоном» у Паламаренка вийшов пронизливим і людяним, сповненим співчуття до себе та своїх милих друзів. А у виставі «Шельменко-денщик» він грає бравого капітана Скворцова, гармонійно вписуючись у віртуозну водевільну ситуацію, яку затіяв хитрий денщик, допомагаючи одруженню з дочкою поміщика Шпака...
Творча доля примхлива й вигадлива. Вона винагороджує тих, хто працює над собою. Олексій Паламаренко з тих митців, які прагнуть досконалості. Він переконаний, що найсуворіший критик для будь-якого актора — він сам.
— Від себе не сховаєшся, — розмірковує Олексій, — і коли дивишся на себе в дзеркало, собі в очі, добре розумієш: тут дотягнув, а тут не вийшло... Чому з часом щось вдається? Бо вже з’являється певна сума знань, досвіду, розуміння того, що і як маєш робити на сцені, робиш усе осмислено, «чіпляючи» якісь важливі струни в душі. А коли ти в собі їх зачепиш, то і глядач їх відчує.
