Про фільм Федора Бондарчука «Дев’ята рота» не хотілося писати одразу після прем’єри, серед загальної рекламної істерії, пафосно-нав’язливих роликів по ТБ, безплідної дискусії в пресі тощо. Та й, чесно кажучи, дивитись теж не хотілося. Розумію, що то самовбивче, як для кінокритика, зізнання, але треба ж бути відвертим.
Не хотілося, бо настійливо рекламували. Бо до того причетний український канал із надто, скажімо так, колоритним керівництвом і багатим минулим. Бо сам фільм за всіма зовнішніми ознаками укладався в той мілітарно- патріотичний потік, що затопив екрани нездарними стрічками. Не хотілося, оскільки в самого Бондарчука — неоднозначна художня репутація. Його акторські роботи вельми нерівні, а постановочний досвід досі обмежувався лише виробництвом кліпів — а це не краща школа для вироблення власного мистецького почерку.
А головне джерело сумнівів — неприховане відштовхування від імені батька, хрестоматійного радянського класика. Присвята батьку — як частина реклами, водночас — намагання вирватись із його потужної тіні. Таке контрастне коливання між спорідненістю й бунтом — не надто певний фундамент для створення чогось свого.
Урешті-решт, подивитись «Дев’яту роту» було треба. Не через солідні збори в кінотеатрах — це якості твору прямо не стосується. Тут інше: чим далі, тим більше виявлялося, що не все з режисерським дебютом Бондарчука так однозначно.
Утім, перші ж кадри аж ніяк не надихають. Епізод за епізодом здаються створеними з суцільних штампів «великого кінематографу» — трохи від Голівуду, трохи від нового російського телебачення, і навіть дещиця радянського «Мосфільму». І дощ іде, а під дощем дівчата плачуть. І музика така меланхолійна, з такими протя-а-ажливими скрипками, з приводу і без, і так її багато, що весь час хочеться якось так відсунути край екрана й подивитись — а де, за якою скелею сховався оркестр? А всі хлопці, як один, му жні. А бувалі вояки — ще мужніші. Одного від другого не відрізниш; більше про акторські роботи навіть важко сказати. Побудова діалогів відповідна. Тобто, всі ті замальовки військового, казарменого побуту зроблені з школярською або, точніше, епігонською — щодо всього воєнного кіна загалом — старанністю. Тому дивитись їх не дуже цікаво, як і будь-що вторинне. Просто зайва інформація: скільки вже таких сцен, які повинні за задумом режисерів викликати в глядачів співчуття, острах, сльози, взагалі будь-які реакції, вже було — без жодних наслідків для того ж таки глядача.
І ось так ця марудна візія триває і триває... Аж поки не пролунає перший постріл.
Невідомо, чому «Дев’ята рота» влаштована саме так, чому вона складається з двох настільки різних частин. Але скидається на те, що всі сили зйомочної групи, самого режисера, акторів (скоріше за все, несвідомо) зосереджувалися саме на війні. На тому, заради чого, мабуть, і знімався фільм.
І ось, після першого пострілу все змінилося. Несподівано з’явилися характери. З’явився справжній біль і справжня лють, справжній розпач і справжня любов. Неначе шкаралупа всього надуманого відпала в цих фінальних 30—40 хвилинах, коли приречена та забута командуванням рота веде свій бій — до останнього патрона й останнього крику. Коли, без зайвих слів, без постановочних цяцьок, бачиш найтрагічніший сюжет усіх часів і народів — людей на війні. І в правдивості побаченого не сумніваєшся.
Не наївні апеляції до ретроградного патріотизму з постійним потраплянням у кадр червоного прапора. Не кон’юнктурне зведення тої війни вкупі з тими, хто на ній воював, до рівня сумного історичного непорозуміння. Не державницький захват від ратних змагань імперії. Навіть не комерційна вага чергового «блокбастера».
Просто є людина — і є війна. Неважливо, в який час і в якій країні. Ось саме ця правда перед обличчям смерті — єдиний, проте, й найголовніший результат «Дев’ятої роти».
P.S. За два тижні прокату в Росії, Україні та Казахстані «Дев’яту роту» вже подивилися три мільйони 800 тисяч глядачів, збори за фільм становлять 15,4 мільйона доларів.
