Я, скажімо, не знаю точно скільки саме тимчасових столиць було в Україні. Певен, більшість співгромадян не знають цього також. Тим більш цікавим видається за- кріплення в так би мовити суспільній свідомості за Харковом звання «першої столиці». Кожен харків'янин вам впевнено скаже, що Харків — перша столиця України. Мало хто при цьому додасть — «радянської». Витворення міфу не передбачає дотримання точності всіх історичних деталей. Особисто мені не подобається подібний статус Харкова. Об'єктивно кажучи, заслуги самого міста в цьому мало. Комусь заманулося саме так спланувати наступ пролетарської армії із сусідньої держави, і рівно 80 років тому, у грудні 1919-го, Харків став червоною столицею. Випадок, що змінив життя мегаполісу, справді був щедрим дарунком, проектом утопічним і доволі таки жорстоким, оскільки втрата через п'ятнадцять років статусу столиці й до сьогодні може лишатися певним комплексом цього міста.
Насправді, Харкову пасувало бути столицею. Масштабність розбудов усіх його конструктивістських хмарочосів, формування всього за кілька років нової культури, нової естетики, цілком відповідали претензійності самої ідеї комунізму. Спроба створити нову столицю, власне, як і спроба створити нову республіку, цілком закономірно зазнала невдачі, і, якщо для республіки перенесення столиці до Києва було лише рядовим актом встановлення історичної справедливості й особливого значення не мало, то для «першої» столиці втрата її зоряного статусу й досі відлунює дещо нервовим протиставленням себе республіканському центру. Можна уявити наскільки принизливим було після п'ятнадцяти років стрімкого витворення основ червоного мегаполісу отримати замість уряду обласні «органи управління», замість великих письменників — кількох дисидентів і репресантів, замість редакцій і видавництв — регіональну пресу й так до безкінечності, з усіма притаманними провінції розкладами й образами. Природним було б закріплення за містом та його мешканцями певного комплексу обділеної дитини, яка, отримавши на мить, швидко втратила доступ до батьківського спадку.
Натомість, відверто кажучи, це місто не виглядає на таке, що потерпає від якоїсь психологічної неповноцінності. Історична образа Харкова, це, скоріше, тактовна, проте принципова, відстороненість вихованої людини, що не сприймає політику жлобської централізації, реалізованої спочатку Москвою, а тепер і Києвом. На позір подібна позиція справді виглядає більш чесною, особливо коли порівнювати її з позицією Києва, того самого Києва, що на сьогодні нагадує такого собі «нового» українця, який, відмивши свій перший мільйон, набиває помешкання дорогим непотрібом. Щоби потім, показуючи все це таким же «новим», говорити: «Це в мене Хрещатик, а це — італійська сантехніка». Мене особисто більш приваблює дистанційованість Харкова, чи, скажімо, Львова. Повторюся, але це більш чесно.
Втрата примарної столичності, таким чином, майже безболісно перейшла до царини суспільної міфології. Не зачіпаючи амбіцій вже кількох поколінь харків'ян і призводячи до рефлексій лише деяких «матьорих» патріотів, на кшталт відеоканалу «Перша столиця», з їхнім наївним у своїй претензійності гаслом «Люби Харків або забирайся геть!». (Хоч як це дивно, але багато харків'ян в останні роки таки справді забралися «геть», хоча я не впевнений, що вони це місто не любили). Насправді, харківський сепаратизм не є на- пряму пов'язаним із образами обібраної столиці, що робить його явищем самодостатнім.
Я не люблю залізницю. Особливо Південну залізницю. А на цій самій залізниці більш за все я не люблю такий собі «фірмовий швидкий потяг № 63 Харків — Київ», що на цій ділянці вважається найкращим. Останній факт і призвів до перетворення потягу на такий собі представницько-номенклатурний транспортний засіб, який щовечора набивається, як в часи старого доброго совка, «командировочними» клерками, початкуючими бізнесменами, безробітними журналістами — контингентом, що традиційно їде оббивати високі київські пороги у пошуках самореалізації, оскільки Харків їм лишає мало шансів для цього. Натомість щоденне відправлення цих кількох сотень ходоків традиційно супроводжується коментарем ламаною державною мовою щодо того, що «з першої колії» вже майже завершилась посадка й ви навряд чи зможете сьогодні відбути до столиці нашої батьківщини, міста-героя Києва. Та й нащо вам туди потрібно? Життя розставляє все по своїх місцях. Потяг збуджено вирушає до нарочитого столичного геройства під натужні звуки «Прощання слов'янки». Проте ми ж з вами знаємо — яке саме місто було Першою столицею.
