Москва перестала бути найвищим авторитетом, від якого приходить «міжнародне визнання» (сьогодні воно приходить з Нью-Йорка, Парижа чи принаймні з Варшави), так само, як і посередником у нашому спілкуванні з киргизами, французами чи гагаузами
На закінчення літературного року журнал «Дружба народов» провів круглий стіл письменників СНД і Балтії під назвою «Діалог після паузи». На тлі «інтеграціоністських» зусиль московських політиків «міжнародна» літературна зустріч приймалася багато ким із певною — зрозумілою, зрештою, — упередженістю. І коли б не безперечний авторитет ліберального й справді порядного російського часопису, традиційно вільного від імперської очманілості, представницьке зібрання у підмосковному Передєлкіно навряд чи взагалі відбулося б.
А тим часом до письменницького будинку творчості колишнього Літфонду СРСР прибули навіть обережні прибалти — саме тому, що захід проводився передусім як зібрання різнонаціональних авторів часопису, що представляли головним чином самі себе, а не свої «національні літератури» чи, тим більше, «письменницькі організації». Хоч мова за круглим столом велася й про національні літератури, і про письменницькі організації.
Найсумніше звучали виступи письменників із Грузії та Вірменії Отіа Йоселіані та Агасі Айвазяна. З їхніх розповідей постав образ країн по-українському скорумпованих, але ще злиденніших і авторитарніших. «Яка може бути демократія в жебрацькій країні, де голодують діти? Яка може бути культура?» — резюмував їхні ремствування вірменський критик Левон Мкртчян.
Але ми знаємо, що насправді культура твориться навіть у найнесприятливіших умовах — і без тепла, і без світла, і взагалі за колючим дротом. Власне про це зі спокійною гідністю нагадав колегам білоруський прозаїк Віктор Казько, розповівши прозору притчу про загнаного в резервації, переселеного в Чорнобильську зону білоруського зубра, який, попри все, виживає й навіть, кажуть, відтворює потомство. Приблизно в такій ситуації опинилися нині білоруси, позбавлені найелементарніших національних прав у власній батьківщині. Білоруські школи зачиняються (про вузи нема й мови), білоруська мова остаточно витісняється з усіх сфер життя, навіть із ритуального офіційного вжитку, за саме лише розмовляння по-білоруськи можна вилетіти з роботи або дістати по пиці на вулиці від фашиствуючих російськомовних молодиків. Схоже, саме такої «двомовності» добиваються для України місцеві «інтегратори» — з меншим, щоправда, успіхом. Віктор Казько переконаний, що білоруси переживуть і цей етноцид і не вимруть, як зубри, хоч ця його певність, за всієї симпатії, нагадує трагічну рішучість індіанського ватажка, що кидається зі своїм луком і стрілами під ядра й кулі білих колонізаторів.
Виступи латиша Яніса Петерса й литовця Айдаса Марченаса виглядали на цьому тлі майже рожевою різдвяною казкою — адже лише ці дві країни, та ще Естонія, успішно подолали совєтську спадщину й рішуче повернулися в бік європейської (а не якоїсь примарно-есендівської, імперсько-совєтської чи жебрацько-євразійської) інтеграції. Проблем, безумовно, не бракує й у Прибалтиці, але це вже цілком інші проблеми й цілком інші перспективи їхнього подолання. (Марина Тервонен розповіла, наприклад, про оригінальний спосіб субсидування культурних програм, книжок та часописів в Естонії: гроші на це йдуть зі спеціального Культурного фонду, який формується передусім за рахунок фіксованої частини акцизного податку на алкоголь).
«Я завжди був прихильником діалогу, — сказав Яніс Петерс, — але я не зовсім розумію, про яку паузу йдеться. Для нас пауза сім років тому не почалась, а закінчилась. Я маю на увазі справді драматичну, 50-літню паузу в нашому спілкуванні із західним світом, нашу штучну ізольованість від Європи. А сьогодні ми маємо чудовий діалог зі шведами, німцями, датчанами. Ми перекладаємо їх, вони нас, обмінюємося виставками, виставами... І ми зовсім не проти такого самого обміну з росіянами, калмиками, українцями. Але інтерес має бути взаємним, інакше це ніякий не діалог. Можна, звичайно, читати молдаван у московських журналах або перекладати грузинів із російських підрядників, але краще робити це безпосередньо, через двосторонні контакти між виданнями й конкретними людьми».
За всієї делікатності формулювань і бажання, борони Боже, не образити господарів, послання прибалтів було зрозумілим і, як на мене, точним. Москва перестала бути найвищим авторитетом, від якого приходить «міжнародне визнання» (сьогодні воно приходить з Нью-Йорка, Парижа чи принаймні з Варшави), так само, як і посередником у нашому спілкуванні з киргизами, французами чи гагаузами. Я зустрічаюся з Кнутом Скуєнієксом у Стокгольмі, де ми говоримо (англійською) про стан перекладу в Україні та Латвії, я бачуся в Празі з Алесем Рязановим, де ми розмовляємо про українську та білоруську поезію (кожен своєю мовою); а в Зальцбурзі ми дискутуємо (російською) з Валерієм Тишковим про етнічні проблеми в Росії та Україні. Кожен український художник, музикант, режисер, письменник значно охочіше нині їде презентувати свої твори до Торонто, Відня чи Кракова, ніж до Москви. Хоч і від презентації в Москві, Улан-Баторі чи Улан-Уде теж ніхто, мабуть, не відмовиться. Бо ж річ тут не в якомусь міфічному «націоналізмі», а всього лише в об'єктивних законах глобального ринку, силоміць порушених «залізною завісою».
Але відчувалося також на передєлкінській зустрічі, що для деяких віднедавна незалежних країн Москва залишається «центром» — головним, коли не єдиним місцем, де про них іще пам'ятають і де є ще кому перекласти з їхніх мало кому знаних на світі мов. Було б шкода втрачати цей шанс хоч якогось виходу на ширший світ — але реальністю є те, що російське суспільство не надто потребує таких перекладів і навряд чи готове підтримувати їх своїми грошима тим часом як російська держава коли й підтримує подібні ініціативи, то аж ніяк не безкорисливо (в політичному, не лише культурному плані).
А тому титанічні зусилля справді доброго російського часопису «Дружба народов» якось зберегти свою міжнаціональну специфіку і не дати цілком померти перекладам «з мов СРСР» наражаються на невблаганні закони маркетингу, згідно з якими журналові економічно вигідніше друкувати письменників російських (французьких, американських), ніж чуваських чи українських. А з іншого боку — ці зусилля наражаються на ще невблаганніші закони політичної боротьби, які свідчать, що уряди в нашій частині світу не підтримують культурних проектів «просто так», з поваги до маловідомого їм слова «культура», а підтримують лише те, що обіцяє їм особисто швидкі політичні й економічні дивіденди.
Цього разу обійшлося без урядів, бо ініціативу «Дружби народів» підтримав і профінансував соросівський Інститут відкритого суспільства зі штаб-квартирою у Нью-Йорку. Якщо «дружбі народів» (з лапками і без лапок) судилося справді воскреснути коли-небудь на наших знавіснілих теренах, то станеться це, вочевидь, саме так: за сприяння й посередництва Нью-Йорка (Брюсселя, Страсбурга), а не Москви, яка ніколи не вірила нічиїм сльозам.
Москва — Київ
