Навіть не віриться, що цей гарний чоловік, фантастичний актор більше не порадує глядачів новими роботами... Звістка про смерть Степана Степановича стала шоком для його колег і всіх шанувальників самобутнього таланту Олексенка. Прощання відбулося в його рідному театрі, з яким нерозривно пов'язане ім'я актора вже понад чотири десятиріччя. Саме на цій прославленій сцені він показав свій багатогранний талант і саме там народилися його кращі ролі: Михайло Гурман в «Украденому щасті», Дон Жуан у «Камінному господарі», Гемон в «Антігоні», Микита в «Ярославі Мудрому», Глостер у «Королі Лірі», Іль у «Візиті старої дами», Вершинін у «Трьох сестрах», Тиресій у «Царі Едіпі»... Понад 19 років Степан Степанович надзвичайно грав Майстра в булгаковському «Майстер і Маргарита» — ця вистава стала знаковою в його долі та візиткою в репертуарі франківців. Режисери (Ірина Молостова, Дмитро Алексідзе, Сергій Данченко, Володимир Оглоблін та інші) любили працювати з Олексенком, знаючи, що він не лише професіонал екстракласу, а й актор, якому по плечу різноплановi ролі: висока драма і трагедія, тонкий гумор, а в створюваних актором образах завжди була ціла гама відтінків. Справжнім потрясінням для глядачів стала вистава «Адвокат Мартіан», створена за п'єсою Лесі Українки на малій сцені. Його герой немов увібрав у себе людський біль, страждання. Актор розказував про вічний пошук гармонії та віри...
— Напевно, символічно, що остання робота Степана Степановича — роль Райнера в «Соло для годинника з передзвоном», — сказала завідувач літчастиною Театру ім. І. Франка Наталія Пономаренко. — Його герой — майстер-годинникар за сюжетом намагався залізти на міську вежу та завести зупинений годинник, щоб повернути час назад... Мені здається, що внутрішній неспокій актора і героя збігалися... Олексенко грав фантастично. У травні відбулася прем'єра вистави і багато критиків, глядачів зазначали, що роль Райнера-Олексенка — одна з найкращих у цій постановці. Мені здається, що у своєму акторському фіналі Степану Степановичу все ж вдалося завести той годинник...
У трупу нашого театру Олексенко прийшов у 1964 році. Він одразу ж заявив про себе як про неординарного актора. Ще навчаючись у Київському театральному інституті, на другому курсі, він знявся у Г. Козинцева у фільмі «Гамлет» у ролі Лаерта (до того ж чудово «вписався» в команду тогочасних популярних кіноакторів: Інокентія Смоктуновського, Анастасії Вертинської). Після тієї картини, яку нині називають «класикою радянського кінематографу», Степан Степанович постійно суміщав роботу в театрі зі зйомками в кіно й ТБ (знявшись у кількох десятках фільмів). Він був народним артистом, академіком АМУ, нагороджений високими державними нагородами. Його обожнювала публіка... Ви знаєте, якщо подивитися на список акторських робіт на франківській сцені, то бували такі сезони, що Олексенко грав по дві-три прем'єри...
— Ми познайомилися зі Степаном дуже давно, коли я працював ще у Львівському театрі ім. М. Заньковецької, — згадує художній керівник франківців Богдан Ступка. — Я був приголомшений його акторською грою та чоловічою красою. Бог, природа і батьки наділили його безліччю талантів. Ми швидко заприятелювали, я називав його «Стьопочкою»... Коли приїжджав на зйомки до Києва, то приходив у гості до їхньої сім'ї. Потім, коли ми почали разом працювати в Театрі ім. І. Франка, то часто були партнерами у виставах. Першими нашими спільними постановками стали «Дикий ангел» й «Украдене щастя». Він був приголомшливим партнером: терплячим, толерантним. Завжди старався піти назустріч, допомогти, якщо щось не виходило в ролі. Після репетицій ми виходили з театру і довго ходили містом, говорили про акторську майстерність, шукали нюанси та риси майбутніх образів, які збиралися грати. У Степана був такий могутній талант! Він міг грати різнопланові ролі: героїчні, романтичні, ліричні, характерні. Я згадую, як фантастично він грав у «Трибуналі» Коменданта — скільки енергетики, який характер він створив у цій виставі! Він умів одним штрихом показати цілий характер. Степан цікаво копіював колоритних людей, яких зустрічав у житті. На сцені Олексенко був феєрверком емоцій, а поза нею — дуже м'яким, добрим. Мені здається, що саме м'якість, «незубастість» йому заважали в житті... До речі, Степан був майстром на всі руки: чудово шив, малював. Одного разу прийшов у театр у малиновому піджаку, який сам зшив, і викликав захоплення в колег (адже в радянські часи все доводилося діставати)... Коли він починав роботу над образом, то спершу робив ескізи, намагаючись на папері передати характер героя. Він скрупульозно шукав пластику, інтонації, різні риси нової ролі... Для нас його смерть — величезна біда. Це біда не лише для театру, а й для кіно. Він ще так багато міг зробити... Але вийшло майже як у Гоголя в «Старосвітських поміщиках», коли Пульхерія Іванівна (дружина Афанасія Івановича) помирає, то через п'ять років він іде за нею. У Степана після смерті Марини минуло три роки, і він пішов... Я вважаю, що його остання робота в «Соло для годинника з передзвоном» увійде в історію українського театру, а майбутні критики вчитимуться, дивлячись запис цієї вистави. Дякувати Богу, ми встигли зняти про Олексенка документальний фільм, збереглися записи його легендарних вистав: «Візит старої дами», «Майстер і Маргарита»... на плівках і в серцях він живе...
— У житті Степан Степанович був дуже інтелігентною, м'якою, доброю людиною, але якщо подивитися в його очі, то в них наче затаївся якийсь біль, внутрішній смуток, — згадує Н. Пономаренко. — Чому? Ми, франківці, які близько його знали, так і не змогли зрозуміти, чому він часто засмучувався, сумував... Степан Степанович був красенем, зі справжнім сильним чоловічим началом. У нього були закохані дуже багато жінок, його обожнювали шанувальниці, а Степан Олексенко все життя кохав лише одну жінку — свою дружину і партнерку в театрі Марину Герасименко. Мені здається, що актор так і не оговтався від нещастя, коли раптово померла його дружина... Для франківців смерть Степана Степановича — непоправна втрата. Він був єдиним виконавцем у багатьох виставах, і так як грав Олексенко, ніхто не зможе його замінити... Ми пам'ятаємо і любимо його. Нехай душа його упокоїться. Ви знаєте, в день прощання з актором, телевізійники, не знаючи про смерть Олексенка, принесли касету із записом вистави «Майстер і Маргарита», зафіксувавши його в легендарній ролі. Коли я подивилася запис, то подумала, що Степан Степанович там дуже схожий на Михайла Афанасійовича, а його Майстер, як і Булгаков, був дуже ранимою людиною, здатною на високі вчинки; відчай — у моменти розчарування; особистістю, яка постійно була в пошуку, творчому горінні...
Коли ховали Степана Степановича, то, за акторською традицією, звучали оплески. Колеги, друзі, шанувальники його таланту плакали, не ховаючи сліз. Напевно, це містика, але на Байковому кладовищі Степан Олексенко відтепер покоїться поруч із могилами франківців: його коханої дружини Марини (Герасименко), режисера Сергія Данченка, з яким створив десятки ролей, і багаторічним партнером по сцені Віталієм Розстальним...
«День» висловлює співчуття рідним, близьким, колегам і друзям Степана Степановича Олексенка.
