Епітет «популярний» важко застосувати до поняття «арт-хауз», однак по відношенню до метра арт-хаузного кіно Йоса Стеллінга він цілком доречний. Він змусив говорити про себе професіоналів і любителів кінематографа відразу після прем’єри свого дебюту 1974 року. І кожен його наступний фільм викликав суперечки, прийняття і неприйняття, — від «Інопланетянина» до «Душечки», — але ніколи не було байдужих.
Завершуючи чергову стрічку, майстер починає «прокатувати» її по фестивалях. Ось і зараз картиною «Дівчина і смерть» відкривався фестиваль «VOICES» у Вологді, потім спеціальні покази відбулися на «Золотій абрикосі» в Єревані й завершилися на ОМКФ в Одесі. Тут фільм разом із режисером презентувала зірка європейського кіно Сильвія Хукс.
Дуже допитлива і надзвичайно освічена людина в житті, в професії Йос Стеллінг мало цікавиться усім, що знаходиться поза межами авторського кіно. Про те, як йому працюється і що відбувається з кінематографом, і йшлося в нашій розмові.
— Пане Стеллінг, коли йдеться про сучасне кіно, це володіння інструментами, що впливають передусім на психіку людини. Миготіння кадрів, монтаж, спецефекти, які дуже широко використовуються в сучасному кінематографі, ніби зомбують глядача. Ви ж, немов спеціально, уповільнюєте час на екрані. Чи не боїтеся, що Вас не зрозуміє сьогоднішній глядач?
— Для мене це як твердження, і 10 років тому мене люди запитували, що сталося з кіно. Навіть Феліні сказав, що боїться за майбутнє кінематографа, тому що ми все більше відходимо до сфери Інтернету. Плаский екран телевізора й екран монітора стають усе більш важливими. Того часу я не був згодний з Феліні, проте зараз відчуваю, що ми рухаємося саме в цьому напрямі. Зараз телебачення і телесеріали зробили свою справу, і ситуація така, що глядачі знаходяться в дуже складному становищі. Вони наче не дивляться, не вдивляються, а «сканують» дуже невеликий обсяг інформації. Це дуже-дуже небезпечно для кіно, але не для тих, хто його робить, а для публіки, тому що вона змінюється. Вона не готова до серйозного, глибокого діалогу. З іншого боку, що стосується мого фільму — це як твердження, я хочу працювати саме в цьому напрямі. І я хочу в своєму кіно неквапливо показати просту історію.
— Дві останні Ваші картини — копродукція (одна з них — з Україною, друга — з Росією). Наскільки продуктивною є для Вас така співпраця і чи можна дати порівняльну характеристику роботи в тій і в іншій країні?
— Я працював з Москвою і працював з Києвом. Були проблеми і з тими, й з іншими. Наприклад, скрізь говорили, що частина грошей зникла. Не розумію, що з цим робити. І на прес-конференції у Києві я говорив про зникнення грошей. Думаю, що це корупція. Але навіть журналісти не були особливо зацікавлені в розслідуванні цього факту. Коли починаю розповідати цю історію, всі посміхаються і сміються, в цьому плані я дуже наївний. Все фантастично, чудові люди, але тільки-но з’являються гроші, все змінюється. Це проблема.
— Ви вважаєте, що це проблема саме цих регіонів чи стикалися із цим і у себе вдома, і взагалі в Європі?
— Голландія, Франція... Є угоди, правила співпраці. Співпраця між країнами — це як шлюб: тобто бувають і бійки, і сварки, але водночас і мирні моменти. Під час співпраці з іншими країнами й іншими компаніями питання грошей мене зазвичай не турбує, все прописано в договорі, компанії або фонди беруть на себе і оплачують, наприклад, акторів, які просто приїжджають до мене працювати. Грошові аспекти — не моя сфера. Все це роблять за мене.
— Мені все-таки дуже цікаво зрозуміти образ Вашого глядача як в Європі, так і на пострадянському просторі. У вас існує якийсь портрет Вашого глядача, тому що завдання кожного режисера — донести свої ідеї до нього?
— Взагалі фільм без глядача не може існувати, він існує разом із глядачем. Це така колаборація, і коли з’єднуються фільм і глядач, у повітрі щось з’являється дуже духовне і наповнює весь простір. У Східній Європі глядач дуже «жадібний»: сидить навіть на краю стільця, щоб подивитися фільм, він дуже поетичний, орієнтується на візуальні образи, тобто він візуалізує все, для нього це дуже важливо.
— У зв’язку з тим, про що ми говорили в першому питанні, мені дуже хотілося зрозуміти, яким Ви бачите майбутнє кінематографа, тому що функцію, так би мовити, повчальну, функцію освіти він вже не несе в собі. Які ж функції він виконуватиме?
— Це дуже важко. Зараз складна і небезпечна ситуація. Телебачення диктує все. І це проблема нашого суспільства. Ми сидимо в потязі, потяг цей рухається дедалі швидше і швидше, але ми навіть не знаємо напряму. Поза потягом люди не знають, що робити. Вони йдуть до психологів, кидаються в буддизм, інколи шукають відповідь, що означає життя... Я чекаю реакції...
У мене два кінотеатри в моєму місті. Люди не ходять більше до кінотеатрів, щоб подивитися кіно, відкрити для себе новий світ. Вони ходять, щоб зустрітися одне з одним... Інтернет... Чоловіча енергія йде від крапки до крапки, а жіноча поширюється довкола, відчуваючи, що відбувається довкола нас. Коли проїжджає машина, чоловік дивиться на машину, а жінка — на того, хто сидить у машині. У цьому різниця. Це робить жінок ідеальною публікою. Існують і чоловіки з жіночою енергією, немає поділу на чоловіків і жінок. То хіба робити фільм — це чоловіче діло, а перегляд його — жіноче?..
— Наскільки експансія американського кіно, яка існує в усьому світі, небезпечна для національних кінематографів і кінематографів Європи зокрема?
— Американське та європейське кіно дуже відрізняється, хоча багато що в Голлівуді — з Європи. Звичайно, це небезпечно для національного кінематографа в Європі, дуже небезпечно, не тому що в Америці існує кінематограф, і дуже непоганий, але там зосереджені великі кіногроші. Це створює певного монстра. Він їсть сам себе. Але й досі ідеї для фільмів у Голлівуді — індивідуальні історії. Окремі історії сильно пронизані національною ідеєю. Це дає дуже багато можливостей.
— Чи є у Вас, скажімо, «в робочому портфелі» якась ідея, над якою Ви зараз працюєте і яку незабаром може побачити глядач?
— Один з проектів має назву «Останній курець». У мене була дискусія... Обговорення проекту на сайті Москви. Від Москви з любов’ю. Смішний фільм про російських людей у Москві. Я прагну показати містику душі.
— У Вас з’явилися серед російських акторів свої, так би мовити, талісмани, наприклад Сергій Маковецький, Рената Літвінова. Чи збираєтеся Ви й надалі з ними працювати?
— Я люблю працювати з одними й тими самими людьми. Працюю з операторами, які є моїми друзями. Ми працюємо, допомагаючи одне одному, розвиваючи один одного. І це чудово, коли знаєш людину давно. Маковецький хороший друг. Хороший актор. Дуже сильна особистість. Є ідея зробити з ним фільм про «Чорного ченця». Знімаючи фільм насамперед виходжу з історії, а не від акторів, потім вже їх підбираю.
— Світ дедалі більше стає заполітизованим. Наскільки, на Ваш погляд, це впливає на кіно і на теми, які воно порушує?
— Все диктується грошима дедалі більше й більше. Гроші — це правило. Особисті фільми зникають. Доходи від моїх кінотеатрів дають певну свободу в процесі створення власного кіно. Адже режисерові в цьому бізнесі потрібно служити продюсерові. Чим дорожчий фільм, тим більший вплив продюсера. Це правильно. З іншого боку, набагато простіше зараз робити власні фільми — техніка стала доступнішою... Чим менше грошей залучено до проекту, тим більше у вас свободи. Можливо, це один із видів кіно майбутнього. Однак проблема в тому, що все більше і більше людей хочуть бачити власні мрії у фільмі, а не погляд режисера або те, про що думає він. Мають бути базові правила, яких потрібно дотримуватися, знімаючи фільм. Це дуже важливо.
