В. Пазі належить до того типу режисерів, які дотримуються простого, базового, традиційного принципу російського театру — вияв ясної основної думки у виразній, красивій, образній формі. Обидві привезені нині вистави саме такі.
Володимира Набокова прийнято вважати глибоким філософом, вишуканим психологом-парадоксалістом. В.Пазі не піддається цій аберації і дивиться на роман новітнього класика «Король, дама, валет» очима тверезого практика театру. П’єса Олександра Гетьмана видобуває з психологічного гіпюру прози В.Набокова просте й розумне зерно: не копай іншому ями, бо сам упадеш, або на всякого мудреця доволі простоти. Та можна висловитись сучасніше: думка матеріальна і часто бумерангом б’є по своєму автору.
Розігрується детективно-сексуальна (як же без цього у Набокова) історія про те, як шаленіє від багатства і жіночої невдоволеності при старому грошовитому чоловікові красуня Марта, як вона спокушає незграбного сором’язливого вахлака Франца і ангажує цього молодика на вбивство набридлого хазбенда, мабуть, з перспективою усунення згодом і цього незугарного коханця, та врешті гине сама. Чи від запалення легенів, чи стараннями мудрого чоловіка, який розгадав її інтригу і завдав превентивного удару.
Ці ігри В.Пазі трактує іронічно, смакуючи карколомні події, коментуючи ситуацію пластичними етюдами-танцями класичного трикутника (двоє чоловіків і жінка). Нині відомі та популярні актори Ганна Ковальчук i Андрій Зібров разом зі своїм перспективним колегою демонструють акробатично-віртуозне шоу. А танець двох манекенів-чоловіків створює повну ілюзію роботів, чим страшенно потішає публіку (балетмейстер Микола Реутов).
Красуня Олена Комісаренко, заслужений артист Росії (Марта) та Михайло Пореченков (Франц) працюють на грані фолу в перебільшенні засобів виразності — ну дуже вже незграбний «валет» Франц, ну дуже вже вишукана «дама» Марта. Але цим акторам жодної миті не зраджує почуття міри й художнього смаку. Вони органічні й правдиві в усіх перебільшеннях. І оголюються артисти у виставі (Набоков же!) так по- діловому, буденно, що стає смішно і виглядає цнотливо.
Олександр Сулімов теж підкреслено яскравий і гостро-характерний в ролі господаря квартири, яку наймає Франц, виразними деталями натякає на божевілля свого персонажа. У фіналі він таким остаточним вар’ятом і з’явиться у дивовижно- дикому вбранні. Бо те, що діється на сцені, всі ці ад’юльтери, інтриги, замахи, сама смерть і є суцільним божевіллям. Не тільки набоківським, але й нашого сучасного світу.
Хіба що народний артист Росії Дмитро Барков не до кінця включається в цю гру і поводиться в образі «короля» Драйєра, обдуреного чоловіка, цілком серйозно, хоч і органічно, без жодних натяків на подвійне дно цього милого вовка.
У просторовому образі вистави (художник Марія Брянцева) є три смисловi домінанти — двері, паровози і човен. Дверей безліч, вони пересуваються, утворюють лабіринти, позначають місце дії і несуть в собі образ безвихiдності, глухого кута. Два величенькі іграшкові паровози час від часу катаються по сцені (зав’язка дії відбувається у вагоні), натякаючи на серйозну загрозу людському життю. А човен, який мало не став знаряддям вбивства, хитається на блакитній шовковій хвилі, як вагаються самі герої, і врешті перетворюється на домовину Марти, якою вона пливе у небуття. Неймовірної краси елегантні костюми прикрашають і людей, і всю картинку вистави.
І нехай, за великим естетським рахунком, вистава «Король, дама, валет» належить до маскульту. Та хто це вигадав, що мистецтво для мас обов’язково примітивне, незугарне і вульгарне? Аж ніяк. Воно буває елегантним, красивим, благородним і вишуканим, як-от вистава В. Пазі. Хіба що істини воно доносить прості, неоковирні. Та ми останнім часом так заплутались в тих істинах, так розбіглися врозтіч у розумінні їх, що нам варто нагадати: чорне є чорне, біле — біле, а не сіро-буро-малинове.
Прості істини висловлює й вистава «Жак та його пан». На цей раз за допомогою великого французького енциклопедиста, одного з авторів «революції в умах» ХVIII століття Дені Дідро. Пікантність ситуації полягає ще й в тому, що свій знаменитий роман про Жака-фаталіста Дідро написав у Петербурзі. А через двісті з гаком років сучасний петербурзький театр грає «варіацію на теми Дідро».
Варто нагадати, що саме Дідро теоретично обгрунтував «серйозний жанр» — драму. А також пов’язав характер людини з її соціальним станом. І вивів у герої серйозної драми «третій стан» — молоду буржуазію, людей діла і праці, ремісників і слуг. ХVIII століття називають епохою Просвітительства. Енциклопедист Дідро просвіщає людей істинами простими, знаними, але забутими або непобаченими. Наразі ця простота і очевидність розкривають філософську суть буття. Через веселу парадоксальну форму, через забаву і анекдот.
Режисер В.Пазі теж полюбляє гру і парадокс. Він дозволяє акторам імпровізувати, зубоскалити на свою власну адресу і на адресу самого творця, жартувати на гостро актуальні серйозні теми. Народний артист Росії Сергій Мигицько (Жак) та заслужений артист Росії Юрій Овсянко (Пан) роблять це блискуче. Довготелесий, з рухливим обличчям Жак і маленький, тендітний його пан ніби наочно демонструють співвідношення великої маси народу і тоненької верхівки господарів життя. Ця дуалістична пара, розігруючи низку анекдотичних ситуацій, спостерігаючи їх і беручи в них участь, врешті-решт приводять нас до простих і ясних істин:
— Якщо ти пан, ти мусиш вести народ. Куди? Вперед, звичайно. А куди це?
— Слуга мусить коритися наказам пана, але ці накази він сам формулює і підказує панові (накази електорату депутатам).
— Рух вперед оманливий. Є тільки рух по колу. Все повертається на круги своя, а там вже випадкові діти підросли, щоб у свою чергу здійснити цей кругообіг.
— А ще — не принижуйте жінку. Бо помста її страшна, підступна і невідворотна.
— А ще — не довіряйте очам своїм, дивіться в суть, в глибину, а не на гарненьке личко та круглі сідниці.
— А ще — цінуйте друзів за їхнiми вчинками, а не словами.
— А ще...
Та досить. Дідро вигадав, чеський письменник Мілан Кундера, вигнанець «празької весни», емігрант у Німеччині та Франції, написав; режисер Владислав Пазі придумав, талановиті, внутрішньо вільні актори Ленсовєта розіграли веселу і повчальну історію Жака та його пана. Чому ж тоді на виставі не дуже смішно, а іноді й нудно? Її сприймаєш дещо відсторонено, споглядаючи, а не переймаючись подіями. Може, так і треба? Все ж таки Просвітительство.
А втім, здається, справа в іншому. Нехай буде раціоналізм, гра інтелекту і розумові кросворди — вони по-своєму цікаві. Але вистава здається важкою, тьмяною, бо дія в ній, попри всю її зовню бурхливість, наче пробуксовує на місці, часто повторюючи, розтлумачуючи вже зрозуміле й очевидне. Теж виходить своєрідний рух по колу, заданий драматургом М. Кундерою. Енергетика вистави втомлена, механістична, слабо наповнена пристрасними бажаннями акторів. Та й самі центральні виконавці, хоч і бездоганно витримують малюнок ролі, вже помітно підтоптані, у віці «з ярмарку». А тоді всі їхні міркування про рух уперед, перспективу кола і надії на майбутнє якщо не марні, то проблематичні, бо зміщуються акценти. Втім, на цій думці не наполягаю.
Відомо незаперечне — Театр ім. Ленсовєта пред’явив киянам високу сценічну культуру віртуозну акторську майстерність, ансамблевість, рідкісне почуття стилю, філософське мислення і сміливу творчість.
