Автор «симфонії десятиліття» за версією ЮНЕСКО, фольк-опери «Коли цвіте папороть», яка була репресована за радянських часів, та магічної музики до вітчизняного телесеріалу «Роксолана», Євген Федорович Станкович відзначатиме свій 75-й день народження.
У чому полягає унікальність його творчості маестро? Про Є. Станковича писати складно. Втім, як і про будь-якого іншого митця його рангу — а це не більше й не менше, ніж ранг Героя України, якщо офіційно, й одного з культурних лідерів країни, якщо поза офіціозом. Це ранг Ліни Костенко та Олександра Довженка, Ади Роговцевої та Євгенії Мірошниченко, Богдана Ступки та Леоніда Бикова, Володимира Івасюка та Івана Миколайчука, одним словом, — ранг обраних, незалежно від віку, статі та мистецької професії. Що ж об’єднує їх — нині живих і тих, хто вже пішов, літніх і молодих, щасливих і стражденних?
ФОТО НАДАНО PR АГЕНТСТВОМ ДЕЛЬАРТЕ
Можна сказати, виняткова міра таланту, влада, яку цей талант має, та сила, з якою він впливає на художнє, а часом і загальнолюдське життя. Можна припустити — абсолютна відданість професії, неможливість існування в ній частково, повнота «вкладення» душі у творчість, — те єдине, що відрізняє митця від звичайної людини. Можна стверджувати — глибина особистості, здатність розуміти й відчувати більше, ніж дано простому смертному, та прагнення донести зрозуміле й відчуте «до відома» світу.
Та, мабуть, головне, що єднає названих і тих, кого ще варто назвати поряд, — національна серцевина творчості, їхня, вибачте на кострубатому слові, українськість: невід’ємність від тіла й духу України, її мови, ментальності, її бездонної чутливості, грайливості гумору, незбагненності смутку, трагічних перетинів пасіонарності й пасивності. Йдеться, власне, про невід’ємність постаті Євгена Станковича від українського світу, домінування в артистичному й людському єстві композитора того загадкового гену українства, який присутній в індивідуальному складі кожного з нас, хай і в незрівнянно меншій пропорції. Навряд чи випадково у саме його ім’я вмонтоване слово «ген» — він і є одним із носіїв гену, котрий відповідає за цілісність організму нації, або, принаймні, її культурної форми.
Станковича вважають одним із метрів української академічної музики, провідним вітчизняного симфоніста, спадкоємцем Ревуцького й Лятошинського, прихильником монументальних форм і величних засобів, азартним літописцем і наполегливим психологом, експресивним драматургом та божественним лірикок, себто живим класиком сучасного мистецтва.
Першотворцем цього канону є свідок ключових подій дорослої біографії Євгена Федоровича та дослідниця більшого числа його творів, музикознавець і критик Олена Зінькевич — авторка двох монографій, з яких черпають матеріал та ідеї всі послідовники. Серед системних дослідників слід назвати також Ірину Коханик, Анну Луніну, Юрія Чекана, завдяки яким еволюціонує та набуває подальшої інтелектуальної й естетичної визначеності сприйняття музики композитора, котрий працює в щільному професійному оточенні, поряд із багатьма видатними колегами. Відтак його творчість зовсім не є легким об’єктом дослідження.
Оцінка Станковича як генія, на думку більшості, залишається прерогативою майбутнього. Табу на застосування самої категорії, як і неприйнятність відповідної дефініції диктують неписані закони соціуму й поширені норми етики, зрештою — людська природа, що опирається прижиттєвому визнанню проявів геніальності як завчасному, непевному, потенційно перебільшеному явищу. Однак у деяких персональних випадках економія оцінок (вимушена чи кон’юнктурна) обертається на серйозну проблему: викривляється картина співвідношень, нівелюються баланси, гальмується формування об’єктивного бачення. Саме об’єктивного, адже готовності називати речі своїми іменами у суб’єктивних оцінках творчості композитора наразі не бракує — фактично, кожна його прем’єра здіймає черговий шквал захоплення публіки й піднесеного обговорення в пресі, за якими слідують все нові й нові хвилі виконавського й дослідницького інтересу. Тільки впродовж останніх років так було з Літургією за Іоанном Златоустом, Третім і Четвертим скрипковими концертами, оновленою балетною виставою «Ніч перед Різдвом», камерно-вокальним шедевром під назвою Оperarustica, написаними до 200-річчя Т. Шевченка «Страстями за Тарасом».
Метафорично висловлюючись, вітчизняний академічний музичний світ функціонує у «вимірах Станковича»: хроніка діяльності Національної спілки композиторів розподіляється на періоди «до», «підчас» та «після» головування Євгена Федоровича; конкурсна сфера українського виконавства значно зміцнилася від моменту заснування іменного конкурсу композитора, головною культурною подією на теренах Закарпаття є щорічний фестиваль, присвячений творчості знаменитого земляка, котрий проводиться у Сваляві. Зрештою, починаючи від 2007 року у київському концертному середовищі встановився певний ювілейний «темпоритм Станковича», яким наповнюється сценічне існування й окремих солістів, і цілих колективів.
Здається, прийшов час визнати: на цій ювілейній позначці життєвої дистанції Євгена Федоровича справедливим інструментом аналізу його творчості, таким, що дозволяє рухатися вперед і «встигати» за композитором у його вражаючій ході, стає зняття вищезгаданого табу, визнання приналежності митця до числа геніїв, що, звісно, легше декларувати, аніж довести. Але доводити треба.
Одним із доказів слід визнати самоочевидність, яка властива творінням Станковича: вони мають здатність передавати найскладніші смисли й такі глибинні ідеї, які майже не піддаються вербалізації, транслювати їх безпосередньо до свідомості слухача, оминаючи при цьому різноманітні бар’єри — соціальні, освітні, смакові тощо. У перекладі на побутову це означає, що музика Станковича «говорить сама за себе»: вона самодостатня з точки зору звукової лексики, виразна та розбірлива, до того ж, сама є мовою — особливою мовою спілкування людини зі світом. При цьому автор не завжди промовляє до світу одноосібно, часто він виступає в ролі «перекладача» наших із вами малорозбірливих думок, наших гірких чи, навпаки, солодких роздумів, наших відчайдушних молитов і наївних мрій. Така музика, в якій закладені універсальні людські тексти й мікроскопічна доля авторства належить кожному, не може бути написана ніким, окрім генія.
Музика Євгена Станковича, попри її академічні формати та жорсткі приписи культурного сьогодення, на нотному рівні влаштована порівняно просто. Починаючи від ранніх творів, а особливо в роботах останнього десятиліття композитор вдається до реалізації найприродніших звукових очікувань. З усе більш помітною наполегливістю він обирає звичні та звичайні, перевірені часом ритми, інтонації, фактури, гармонії, які дійсно утворюють низку доволі простих засобів, сказати б, простих чисел музичної арифметики. Але з них Станкович складає унікальні формули, вибудовує неповторні концепційні ряди. Органіка його вислову, закономірність відбору, логічність посилань, вкоріненість у найяскравіші традиції, якими споконвіку живиться звукове мистецтво, зумовлюють ту простоту, яка не може не бути геніальною.
20 вересня в Національній філармонії відбудеться вечір «Євген Станкович — 75!» де музиканти Національного симфонічного оркестру України під орудою Володимира Сіренка, капела «Думка» (художній керівник Євген Савчук), солісти Валерій Соколов, скрипка й Олександр Бойко (баритон) виконуватимуть твори ювіляра — «Симфонієту», Концерт № 3 для скрипки з оркестром і Симфонію №3 «Я стверджуюсь» для хору, соліста й оркестру. А у жовтні, в рамках міжнародного форуму «Київ Музик Фест», знову лунатиме геніальна музика нашого сучасника.
