Ніде правди діти: сучасний глядач інколи боїться вистав, у яких піднімаються філософські проблеми буття, дійові особи вирішують складний одвічний конфлікт між добром і злом, а тривалі драматичні монологи, віддалені від динамічного сьогодення, втомлюють почуття та свідомість. Та вистави «Легенда про Фауста» у Національному драматичному театрі ім. І. Франка боятися не варто. Адже, взявши за основу тексти німецьких авторів — Йоганна Шпіса, Гейсельбрехта та Крістофера Марло, режисер-постановник Андрій Приходько «зіграв» із глядачем у зовсім іншу гру...
Містерія «Легенда про Фауста» є театральною візуалізацією відомого в світовій культурі філософського конфлікту, в якій кількість суто естетичних, зовнішніх прийомів за пропонований час є просто колосальною. У виставі іде дощ і сніг; у глядацьку залу пускають мильні кульки та кидають величезні гумові кулі; з’являються різнокольорові паперові риби та живий кінь, на якому шляхетно сидить антична цариця. Час від часу на великій тканині проступають писані кров’ю репліки Фауста (Остап Ступка) та Мефістофеля (Богдан Ступка). А Каспер (Богдан Бенюк) бореться із чортівнею, малюючи відоме символічне коло, немов нещасний Хома із «Вія» Миколи Гоголя.
Спостерігаючи за черговим поповненням візуального ряду, подеколи виникає запитання: пропонована сценічна версія є надміром спецефектів, стилістичною ілюстрацією «викривленої» пристрасті сучасників до прекрасного чи специфічним розумінням та трансформацією барокової еклектики?
«Легенда про Фауста» з присмаком гостроти апелює до сучасної людини — недаремно форма подачі матеріалу, як тепер модно говорити, має інтерактивний характер. Актори постійно звертаються до глядачів, а Богдан Бенюк у ролі Каспера ще й заохочує їх до діалогу. Окрім того, останній монолог Богдана Ступки у ролі старого Фауста має по-брехтовськи епічне начало: імпровізаційний фінал покликаний спонукати глядача до роздумів про свою роль у творенні світового устрою. Актор просить вибачення за «свого Фауста» і дає можливість зрозуміти, що перед глядачем — не Ступка-Фауст, а Ступка-актор, котрий зумів осмислити, пережити й віддати осмислене нам, сучасникам.
Філософія «Легенди...» подається через візуальний ряд за допомогою естетично-смислових трюків. Фауст зістарівся, розчарувався, зрозумів... цінність душі. І вже замість актора Остапа Ступки у ролі Фауста-старого з’являється Богдан Ступка. І глядачеві не потрібно довго розтлумачувати, що відтепер Фауст і Мефістофель — дві грані одного цілого. Добро і зло розуміються не як протилежні світи, це два полюси єдиного світу. Відтоді й інтерпретація Андрія Приходька спонукає шукати ремінісценції з попередніх культурних епох і, врешті, звернутися до великого Й. В. Гете. Адже не даремно німецький письменник і філософ писав цю могутню історію понад чотири десятиліття, прийшовши до вже загальновідомих, неодноразово «промовлених» істин про невпинність часу, значення процесу пізнання, цінність праці й дещо про неї, яка є «частиною тієї сили»...
Режисер з певною обережністю зав’язує смислові вузли, які й визначають основний філософський зміст вистави. Наприклад: Фауст-Остап Ступка у безглуздій ейфорії радіє тому, що усім наказано йому служити, навіть не акцентуючи уваги на тому, що натомість у нього забирають душу. Мефістофель-Богдан Ступка намагається перервати його радощі, достукатися, пояснити, зауважити, проте амбіційний вчений його навіть не чує... У цій сцені людина виглядає такою жалюгідною та безглуздою... Гірко й соромно стає за нас, в усі історичні часи й у контексті будь-якої культурної епохи. Та що там соромно. У виставі Андрія Приходька «Легенда про Фауста» людське єство шокує навіть диявола...
