Це шекспірівська «Дванадцята ніч, або Що захочете» (український переклад Юрія Андруховича). У виставі грають актори-третьокурсники Національного театрального університету ім. І. Карпенка-Карого, а постановка належить їхнім педагогам Дмитрові Богомазову та Андрієві Самініну.
В головних ролях: Марія Заниборщ (Віола), Анастасія Пустовіт (Олівія), Христина Люба (Марія), Олександр Рудинський (сер Тобіас), Павло Шпегун (сер Ендрю), Артем Шемет (Антоніо), Олександр Бегма (Блазень). Аж незручно писати «та інші», бо всі вони — до останнього лакея чи матроса — дивовижно цілісна команда, яка працює, ніби добре злагоджений оркестр. У виставі справді багато живої музики. Крім того, тут один до одного ставляться як до витончених інструментів, а до інструментів — як до живих істот. Ось Олівія лягає спати, а поруч вкладається мікрофон на штативі, й ми чуємо сонне дихання їх обох...
Останнім часом якось занадто впадають у вічі спектаклі жорсткі, з суворо наморщеним чолом або, навпаки, натужно-зубоскальські. На цьому тлі «Дванадцята ніч...» здається явищем рідкісно-ніжним та просвітленим. При тому, що перед нами на сцені таки ніч: чорний поміст, чорні куліси, переважно чорне вбрання персонажів, є лиш кілька кольорових вкраплень — трохи срібла, пурпур троянд, жовті панчохи Мальволіо.
Вистава йде в маленькому фойє на другому поверсі театру. Цей тісний простір художником Петром Богомазовим облаштовано таким чином, що здається, ніби фойє добудували й видовжили. Такого ефекту досягнуто простим і дешевим способом. Сцена являє собою поміст, складений із кількох репетиційних станків, укритих темною тканиною. Але актори грають і за цим помостом, і на ньому, і перед ним, а інколи аж перед першим рядом глядацьких крісел, тобто на чотирьох планах, і це створює чудову ілюзію глибини простору. Сам той поміст не статичний, у ньому час від часу з’являються якісь ляди, люки чи ополонки, куди персонажі, мов тюлені, провалюються або звідти виринають. Інколи від помосту відколюється якась частина і дрейфує по сцені сама по собі вже як стіл для бенкету, і все це створює враження, що всі тут живуть на крихкій крижині, під якою — морська безодня...
Отже, вся ця безтурботна компанія шекспірових героїв все-таки існує в загрозливому просторі трагедії. Чому ця темна вода нас так заворожує, якщо ми її не бачимо, а тільки вгадуємо під тонкою кригою помосту? І чому ці персонажі симпатичні нам? І звідки береться оте відчуття просвітленості й оптимізму? У виставі немає вказівного перста, який бодай натякнув би на те, де тут схована істина. Справді, де, якщо все навколо — забава і гра? Здається, істина тут — саме у повній відданості грі, як то буває, ще раз скажу, в музикантів. І на публіку цей спектакль діє по-музичному — його не так «розумієш», як відчуваєш. І твої відчуття й асоціації іноді дивують тебе самого своєю несподіваністю. Скажімо, у мене був момент, може, цілком суб’єктивний — але ж і не випадковий, бо виник він саме під час цієї вистави. Задивившись на Віолу, яка переодяглася хлопцем, я раптом згадав те, про що давно втомився думати. А саме — про дівчину-льотчицю, героїню наших ЗМІ, ту, про яку ми перестали знати, хто вона насправді. І хоч актриса Марія Заниборщ зовсім на ту дівчину не схожа, цей процес наївно-старанного переодягання раптом ніби освітив усе світлом співчуття: «Господи, прости всім, хто носить чужу одежу!» Це тривало недовго, але якщо в комедії можливий катарсис, тобто духовне очищення, то це був саме той момент. Все-таки важливо відчути щось подібне в тому морі суцільного обману, в якому ми зараз дрейфуємо і не знаємо, хто є хто і що там насправді, під нами, під тонким помостом.
