На щастя, на загальну якість фестивалю ці прикрі інциденти не вплинули. Організаторам вдалося показати жанр моновистави в усьому її діапазоні, від комік-шоу до високої трагедії. Власне, з коміків і варто почати.
Комедія одного актора — видовище поширене, адже ж клоунів люблять усі. На «Відлунні» таких вистав вистачало, але гідно виглядала лише одна — «Франек, віртуоз прибирання» киянина Андрія Франка. Утримуючи шоу на традиційних циркових прийомах, молодий актор, проте виходить за рамки чистої клоунади. До кінця вистави Андрій вибудовує цілісну драматургію, дає емоційне послання глядачеві: прибиральникові не стати зіркою, але як майстер своєї справи він здатний зворушити навіть найчерствішого критика.
Інший вид моновистави тяжіє до церемоніалу літературно- музичного вечора. Виконання чужої прози чи віршів провадиться за максимальної економії засобів, у тому числі — артистичних. Театр у результаті підміняється кабаре другого гатунку, як це й сталося з підготованим за спогадами і піснями Вертинського «Жовтим танго» (Московська співдружність акторів і музикантів «Золотий лев»). Більш елегантно проблему матеріалу було вирішено в роботі Ігоря Пеховича «Життя є товар на винос». Тут виконанню поезії Йосипа Бродського акомпанував легендарний і артистичний саксофоніст Сергій Летов.
Але все-таки максимальної ефективності моножанр досягає в освоєнні драматичного, складного матеріалу. Багато чим запам’яталася інтерпретація п’єси Ярослава Стельмаха «Синій автомобіль», виконана актором Єреванського театру «Перехрестя» Акопом Казанчяном. Тут, звичайно, кияни особливо упереджені — адже блискучий спектакль Олексія Вертинського в Молодому театрі й нещодавня трагічна загибель самого драматурга дають нам право пред’являти особливі вимоги. Спочатку варіант «Перехрестя» насторожує — герой починає монолог у інвалідному кріслі, під крапельницею. Однак потім Казанчян знаходить додаткову енергію, внутрішні ресурси для адекватної передачі пристрасної та гіркої сповіді. А коли на відеоекрані, який тут же вмикається, з’являються документальні кадри з самим Стельмахом, стає просто ніяково. Можливо, що це й заборонений прийом, але пробирає дуже сильно, — адже потрясіння — найважливіше з почуттів сценічної палітри.
Витончений і захоплюючий задум лежить в основі вистави львівського театру «І люди, і ляльки» «Півонієвий ліхтар». Втілення містичної японської повісті лежить на плечах одного актора — Олександра Панчука, який зображає всіх персонажів, користуючись засобами, запозиченими з японської традиції — ширма, яскраві та різноманітні кімоно, віяла, кольорові стрічки, гротескна міміка і фіксована пластика. Перші півгодини львівський «Півонієвий ліхтар» дійсно зачаровує. Історія фатального кохання, що долає навіть браму смерті, розповідається за допомогою скупих, точних і сильних акцентів, свого роду ієрогліфічним постановочним письмом. Незабаром стає очевидним, що набір знахідок у постановника (Олег Новохатський) небагатий. Коли вичерпано всі сценічні ефекти, варто зробити упор на те, що підводити не повинно — акторська майстерність, темперамент виконавця. Цього тут, на жаль, не відбувається. Актор повторюється знову і знову, всю нехитру азбуку дій зал уже знає напам’ять і до закінчення вистави відверто нудьгує.
Грецький режисер Димітріс Економоу взяв у роботу набагато складніший текст — уривок з роману Джеймса Джойса «Улісс», точніше, знаменитий фінальний монолог Моллі Блюм. Моллі грає Аглая Паппас. Її Моллі — це жінка до кінчиків нігтів, жінка — насамперед. Паппас далека від слов’янського «театру переживання», це строго раціональна школа лицедійства. Саме цю витончену стриманість акторки, що поєднується з умінням розрахувати кожен свій рух, і використовує Економоу, щоб упоратися з найскладнішим текстом «потоку свідомості» Моллі. Вона у Аглаї Паппас виходить дуже жіночною, ефектною, невгамовною, повною життєвих пристрастей. Вся вона — виткана з суперечностей, кокетка і мучениця, незалежна й здатна на глибоку покірність. У певні моменти Моллі- Паппас втілює жіночність, взагалі, грає всіх жінок, вірніше, всі їхні стани, які тільки може знайти обдарований актор. Звичайно, їй далеко до всесвітнього ритму, яким пульсують останні сторінки джойсівського роману — але й того, що є на кону, вже досить для доброї вистави.
Однією з вершин фестивалю став «Контрабас», моноп’єса Патріка Зюскінда в постановці Іллі Шаца та виконанні Ігоря Караса (молдавський театр «Місія»). Випускник МХАТу Карас долає безвихідний трагізм Зюскінда через гостру характерність свого героя. Цей масивний, з розкаряченими ногами, напівголий велетень пасує до свого одночасно капризного і величного інструменту. Він читає лекцію про музику, він страшенно комплексує від своєї незначущості в оркестрі, плачеться на життєві невдачі, марніє від кохання до солістки Сари. Життєва, вітальна сила в ньому така, що цього контрабасиста вже ніяк не назвеш маленькою людиною — а саме таким його малює Зюскінд. Він насмілюється зрадити контрабасові — з саксофоном, на якому, виявляється, грає не гірше. І полишає свою комірку у всеозброєнні, не для того, щоб у черговий раз відбути концертну повинність, але щоб крикнути щосили, всупереч всім нормам і правилам зі свого контрабасного далека: «Сара!!!» — і тим самим здобути свободу...
Згадані вистави, звичайно, аж ніяк не вичерпують усіх подій «Відлуння», але дають досить точний абрис моновистави як такої. Головний висновок — цей жанр дійсно здатний урізноманітнити буття репертуарних театрів, скласти дуже насичене тло їх великим і далеко не завжди вдалим проектам. І в цьому значенні створення контрасту або, скажімо, подразника для великої сцени, фестиваль відбувся. Однак для того, щоб перерости на впливовий чинник, що визначає розвиток як мінімум студійного руху, «Відлунню» потрібні ще «гормони зростання» — більш уміла рекламна робота, можливо, попередня селекція вистав, ну, і, звичайно, непохитна віра в себе.
