Такі масштабні й по-хорошому нахабні творчі проекти, як «Афродизіак», у нашому театрі з’являються рідко. Тому провокують гіперемоції — від повного несприйняття й заперечення — до захопливих вигуків, а також викликають природну цікавість: хто ці герої, чи безумці, які інвестували гроші й нерви в театр? Сама кількість людей, які приклали руку до «Афродизіаку», багато про що говорить. Матеріальним забезпеченням та, звісно ж, контролем якості проекту займалися аж троє продюсерів: Ірма Вітовська, Віталій Ванца та Михайло Бондаренко. Ставив спектакль Максим Голенко, нова зірка української режисури, а п’єсу написав відомий драматург Віктор Понізов за мотивами культового роману Патріка Зюскінда «Парфуми». Автор оригінальної музики — Дмитро Данов.
До процесу долучився «Дикий театр» і його засновниця Ярослава Кравченко — майстриня кастингів і піару. В результаті відкритого добору акторів набрали команду кращих із найкращих аж із десяти театрів різних міст, серед них популярні за теле— і кінопроектами останніх років Олексій Вертинський, Дмитро Суржиков і Валерій Легін (Молодий театр), Олександр Ярема (Київський ТЮГ), Микола Береза (Львівський театр ім. Леся Курбаса), Роман Луцький (Івано-Франківський театр ім. І. Франка). Список ангажованих акторів довгий, бо вистава густозаселена химерними героями.
Прем’єра відбулася в Національному цирку України наприкінці минулого року, а 21 і 22 січня кияни мали можливість ще раз побачити цей детективний трилер. Усім, хто сидів у перших рядах, запропонували одягнути дощовик і маску, бо арена щедро притрушена білою леткою субстанцією, яка від найменших рухів починає вихоритися в променях потужних прожекторів. Із цього марева й виникають картини передреволюційної Франції XVIII сторіччя. Прекрасне та огидне тут злилися в тісних обіймах, отже, глядачі підпадають під чари доведеного до піка естетичного абсолюту всього мерзотного і збоченого, що зібрано режисером, щоб утворити інтер’єри людського пекла.
У цьому пеклі грішники, опікуючись виключно власною вигодою і насолодою, геть забули про душу. І ось черговий самопроголошений месія Клод Уде (Дмитро Усов) поспішає врятувати цей світ, який, між іншим, як завжди, не прагне жодного порятунку, і віднайти еліксир, що поверне цим павшим істотам здатність кохати. Ось тільки, як будь-який фанатик, зациклений на єдиній утопічній ідеї, Клод Уде стає не новим божеством, а банальним маніяком, що розтинає тіла, щоб зрозуміти, де ж захована душа...
В «Афродизіаку» режисер Максим Голенко, наслідуючи голлівудську манеру глянцевих стилізацій та вигадливо міксуючи жанри, оповідає свою версію про чергову запеклу сутичку зла із ще більшим злом. Хочете детектив? І ось старий священик Амбруаз Боннет (Дмитро Суржиков) запрошує нас у часи своєї молодості, коли він, молодий слідчий, розслідував серію вбивств. Дуже дивних і дуже жорстоких. Любите зомбі-апокаліпсис? І ось на арену вже сунуть «живі мерці», щоб стати персонажами цієї розповіді, допомогти відтворити всі події й покарати вбивцю. Питаєте, де цирк і хоррор? І ось він, архаїчний «цирк потвор», із русалками, бородатими жінками та рештою химер, які на тлі решти персонажів виглядають не такими вже й фріками... Акробатичні та хореографічно-пластичні номери, буфонада і файєр-шоу — все, що може урізноманітнити дію та компенсувати глядачам вартість придбаного квитка.
Спектакль вийшов стильним. Бюджет і зусилля в нього вкладено чималі. Однак, попри всі його чесноти, напосідає сумнів: чи так необхідно було заходити на територію цирку, наперед знаючи про її граничну ворожість для драматичного театру? Автори вистави й виконавці чим далі, тим важче борються із холодною порожнечею гігантської арени, що вимагає невпинного руху, гучного голосу, широкого жесту, відшліфованої до якогось запаморочливого блиску акторської техніки. Цей двобій двох кардинально різних мистецтв триває з перемінним успіхом, із кожною хвилиною все більше й більше виснажуючи театр і чим далі сильніше підкреслюючи всю складність існування за законами цирку.
Звісно, український театр своїх глядачів не балує ані експериментами, ані великими комерційними проектами — тут «Афродизіак» певний час лишатиметься лідером. Але все ж якийсь неписаний закон самозбереження змушує драматичний театр обирати найкомфортнішу для нього класичну сцену, а не циркову арену. Автори «Афродизіаку» ризикнули й помандрували невторованими шляхами режисерів українського авангарду 1920-х, які також ламали голову над тим, як схрестити театр із цирком та видобути іскру нового мистецтва. Однак Максим Голенко і команда знехтували одним із важливих і, як з’ясувалося, мстивих правил: будь-який експеримент обов’язково потребує якогось надзавдання (скажімо, виховати універсального актора, як мріяв Лесь Курбас, «розумного Арлекіна»). Звісно, надзавдання теоретично потребує і надзусиль, передусім тривалого часу на реалізацію. Якби творці спектаклю діяли за правилами, такого «Афродизіаку» точно б не було. А значить, не було б гарної підстави відвідати «норовливий» цирк і на власні очі побачити, як його намагається приборкати не менш впертий театр.
