«День» уже повідомляв про подію, яка викликала велий резонанс у театральних колах — міжнародне журі назвало переможців II Всеукраїнського фестивалю-премії «ГРА» (започаткованого Національною спілкою театральних діячів України під кервництвом Богдана Струтинського). Ми разом пораділи за 12 кращих із кращих! А ще помітили, що у цьогорічному творчому змаганні лауреатами стали переважно столичні колективи (Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра — «Погані дороги» — за найкращу драматичну виставу; Київська опера — «Король Дроздобород» — за найкращу виставу для дітей; Національна опера — «Скрипаль на даху» — за найкращу музичну виставу у жанрі опери/оперети/мюзиклу; «Золоті ворота» — «Фрекен Юлія» — за найкращу виставу камерної сцени; Театр на Печерську — «Світ у горіховій шкаралупі» — за найкращу пошуково-експериментальну виставу) і відзначило київських митців у індівідуальних номінаціяїх: Інна Скорина-Калаба за роль Христини у виставі «Фрекен Юлія» — за найкращу жіночу роль; Дмитро Рибалевський (Коріолан у виставі «Коріолан») — за найкращу чоловічу роль; Тамара Трунова («Погані дороги») — за найкращу режисерську роботу; Петро Богомазов («Коріолан») — за найкращу сценографію; Олексій Бусько («Коріолан») — за найкращу хореографію; Акмал Гурєзов («Погані дороги») — за найкраще музичне рішення вистави. У цьому списку лауреатів єдиною «прорвалася» серед колективів з інших міст — Львівська Опера з «Правдою під маскою»: «Пульчинелла», «Весна священна», отримавши приз за найкращу хореографічну/балетну/пластичну виставу. До речі, всі столичні постановки і виконавці не були обмежені увагою критиків, а також отримали нагороди іншої престижної премії — «Київської пекторалі». Тому ми вирішили поговорити з головою Київського відділення НСТДУ Олексієм Кужельним, співголовою Оргкомітету «Київської пекторалі», про сенс творчих змагань, і чому завжди є задоволені й незадоволені?
— Ініціюючи, організовуючи і навіть отримуючи премії, завжди замислююся над їх сенсом, — зізнається О. Кужельний. — Глобально, як на мене, мистецькі премії водночас стверджують і дискредитують принцип більшості. Він — такий важливий у житті суспільства, певною мірою корисний, але абсолютно недієздатний в усьому, що стосується художньої творчості. Саме тому результатами премій задоволені тільки ті, хто їх отримує. Премії існують тільки якщо стають інструментом розвитку, вдосконалення свого поля діяльності, на якому вони виростають.
— Чому, на вашу думку, чимало критики виливається на «Київську пектораль»?
— Нагадаю, театральна премія «Київська пектораль» народилася 27 років тому, разом із міськими капусниками, і підтверджувала суспільний оптимізм щодо послаблення ідеологічного тиску, закріпляла досягнення руху «театрів-студій», позбавляла побоювань щодо перевиробництва театрального продукту. На кількість вистав, яка різко збільшилася зусиллями новоутворених театральних одиниць, знайшовся глядач, цікавість якого до цього виду мистецтва виявилася надвисокою, щоправда, з дуже різними уподобаннями, не завжди високо естетичними.
Пізніше театральна «Пектораль» стала акцентувати свою увагу на специфічних особливостях цього виду мистецтва — почали з’являтися нові номінації, які, наприклад, відокремили вистави камерних театрів від вистав великої сцени.
— Три роки тому експертам було нелегко, бо вони повинні були подивитися всі прем’єри, а це приблизно до дев’яти десятків постановок! Такий театральний марафон був дуже виснажливим. Зараз легше, бо цьогоріч до списку новинок увійшли 53 вистави. Що ще змінилося і чи стало краще?
— Знаєте, поступово настав час, коли переглядати всі прем’єри всіх театрів стало неможливо, і тоді вибір вистав-претендентів на премію було покладено на самі театри — міського підпорядкування та національні. В одному ряду з ними можуть претендувати на перемогу в номінаціях «Подія року» та «Спеціальна премія» театри будь-якої форми власності. Додалася «Срібна Пектораль» для аматорських театрів, які не тільки плекають глядацьку аудиторію, але часто, і з часом все більше, виховують кадри для професійних театрів.
— Хто входить до складу журі?
— Журі «Київської пекторалі» призначав її Оргкомітет. Когось виводив зі складу, когось зберігав десятиліттями. Настав момент, коли довіра до його рішень та й внутрішня атмосфера — з’ясовування, чия думка вагоміша, хто оббігає всі вистави тільки заради грошей і стабільно засинає на них, — поставили питання про рішучі зміни. Сьогодні кожен театр-учасник виділяє до складу журі двох довірених осіб, які переглядають вистави у своїх номінаціях. Головною метою реорганізації було навіть не стільки забезпечити 100-відсотковий перегляд претендентів, скільки через представників театрів інформувати колег про театральний процес, який відслідковувати сьогодні доволі складно.
У перший рік три головних режисери стали членами журі, зараз це переважно завліти, ведучі актори, театрознавці. Склад журі «Пекторалі» змінюється щорічно на 70 відсотків. Наприклад, у російській театральній премії «Золота маска» не можна бути членом журі більше двох років поспіль, у Національній премії ім. Т.Шевченка склад комітету змінюється кожні три роки.
Цього року ми запросили групу незалежних експертів з числа блогерів та глядачів, які ведуть активну інформаційну діяльність, висловитися з приводу побачених ними театральних вистав у «Фейсбуці» та інших соціальних мережах.
— То нині все буде об’єктивно?
— Знаєте, хоч скільки б ми намагалися досягти об’єктивної оцінки мистецьких здобутків театралів, нам не вдається це зробити за принципом більшості. У древнєслов’янських вічах для здійснення акту колективної волі була необхідна одностайність. Досягти одностайності у сприйнятті твору мистецтва неможливо. Безліч прикладів в історії мистецтва, коли думка одиниць — думка некваліфікованої більшості — виявлялася вирішальною. Простий приклад — «Чорний квадрат» К. Малевича. Для одних — шедевр, а для інших — незрозуміло що...
— Покійна Валентина Заболотна, знаний театрознавець, заснувала свою, як казала, — альтернативну — премію «Бронек», бо мала претензії як експерт до «Пекторалі»...
— Беззаперечною, принаймні для її засновниці, була премія «Бронек» авторитетного театрознавця В.Заболотної, якою вона одноосібно відзначала свої уподобання, а їх символічним матеріальним еквівалентом слугувала... 1 гривня. Меценати, театрали — цей шлях відкритий для всіх!
— А який кошторис має «Київська пектораль»?
— Фінансування «Київської пекторалі» незміно складає 400 тисяч гривень. Розмір винагороди одного лауреата 15 тисяч гривень. Всеукраїнський театральний фестиваль-премія «ГРА» свій бюджет не оприлюднює, і тому щодо подальшого розвитку інструментарію визначення особливостей у справі театральній на неї великі надії.
— Чимало експертів вважають, що критерії оцінок час змінювати, вводити нові номінації...
— Багато років тому визнаними відмінностями камерної і великої сцен, окремими преміями варто було б акцентувати сценографічні особливості різномасштабних декорацій, особливості засобів існування актора на камерній сцені. Був урожайний рік, коли в Києві було зроблено п’ять цікавих моновистав. Це надзвичайно важливий для становлення персони актора жанр. Тоді не вдалося започаткувати відповідну номінацію з огляду на малу конкуренцію, в масштабі національної премії це було б дуже корисним.
Персональні премії за кращу чоловічу і жіночу ролі завжди отримують драматичні актори. Мабуть, треба окремо радіти досягненням колег із музичних театрів.
Вважаю, що окремої номінації варті світлові партитури вистав. Колись у «Пекторалі» була премія для театральних критиків. Театрознавчий аналіз вистав-номінантів із реальною критикою, хай оприлюдненою анонімно, міг би прислужитися професійним усвідомленням більше навіть за преміальне визнання.
Наприклад, у премії «ГРА» на фінальному етапі оцінювання стає важливою думка іноземного журі (цьогоріч його очолював журналіст, музикознавець, культурний менеджер Дітер Топп із Німеччини). Певен, до своєї прямої функції вони додають і добру звістку світовій театральній спільноті про наш театр, збагатять своїм досвідом і нас.
У «Київській пекторалі» до камерних театрів належать ті, що мають не більше 100 місць. Це не цифра з неба, а акцентування на світовому досвіді особливого оподаткування таких театрів. Сьогодні камерні театри — основне «тіло» театрального процесу країни, вони існують окремо і в межах великих театрів, як абсолютна більшість не просто арифметична, а, що найцінніше, як найвизначніша форма глядацької уваги.
