Автор п’єси драматург та прозаїк Ерік-Еммануель Шмітт, вистави за його творами сьогодні з успіхом ідуть на багатьох столичних сценах (згадаємо хоча б особливу зацікавленість київських режисерів твором французького автора «Оскар та Рожева дама»). Нині Театр ім. І. Франка презентував глядачам спільну роботу, зроблену разом із відомим польським режисером Кшиштофом Зануссі.
Отже, історія, яка розігрується на сцені, доволі проста: врешті, подібні сюжети — добре відомі із багатьох нинішніх телевізійних серіалів й глядач вже звик сприймати їх лояльно та доброзичливо. Проте у цій звичній історії Штітта — філософія не лише подружніх стосунків, але й взаємовідносин між чоловіком та жінкою, навколо яких ведуться численні дискусії впродовж тисячоліть.
Головні герої — Жіль (Олексій Богданович), який начебто втратив пам’ять від отриманої травми, та його дружина Лізе (Ірина Дорошенко), яка змушена доводити, що вона — не чужа йому людина.
Здавалось би, корисна річ: людині не лише надається можливість почати життя з чистого аркушу, але й шанс подивитися на себе відчужено, очима сторонньої особи — на свої досягнення, переваги, а також психологічні злочини та комплекси. Усі діалоги між Лізе та Жілем — цікаві, комічні, і, водночас, — глибокі та влучні, у створенні яких, до речі, Ерік-Еммануель Шмітт є справжнім майстром. Окрім того, слухаючи словесні перепалки героїв, на думку спадають тезиси із різноманітних філософських праць, «спливають» сентенції тих майстрів думки, котрі зараховували себе до філософів життя. Тут і завжди живий екзистенціалізм, однією з тез якого є абсурдність людського існування (дорослий чоловік, немов немовля, змушений пізнавати себе), і фрейдизм — можливо, людська пам’ять навмисне блокує те, що для людини просто не вигідно тримати у пам’яті (так званий «механізм витискання»). Проте подальший розвиток сюжету та чергова інтрига дають глядачеві зрозуміти, що втрата пам’яті — вигадана, так само, як і усе у житті Жіля, котрий тривалі роки свідомо провів у сліпому слідуванні вигаданим теоріям. До речі, деякі «шматки» з цих теорій, процитовані Лізе, є засобом творення комічного: наприклад, пружини у старому дивані, які герой вистави називає «пружинами інтелекту» або «піком пильності» (звісно, аби не ремонтувати меблі), чи хаос на письмовому столі, названий чоловіком «порядком історичної архівації».
Дедалі виявляється, що не лише Лізе іде на деякий злочин — б’є власного чоловіка статуеткою по голові, аби той зміг, забувшись, переосмислити деякі речі, вона має на меті, так би мовити, переписати їх спільне життя, але й сам Жіль удає з себе людину, яка втратила пам’ять, щоб, як дослідник-спостерігач, з’ясувати для себе, що заважає їх подружньому життю. Подружжя веде своєрідну психологічну гру, котра дещо нагадує «психологічні інтелектуальні ігри» у драматичних творах Едварда Олбі.
Незважаючи на те, що столичний глядач, напевне, чекав від прем’єрної вистави франківців особливих режисерських знахідок (ім’я режисера Кшиштофа Зануссі — зобов’язує), проте вистава створена насамперед під акторський дует. Навіть декорація, яка лише ілюструє квартирні апартаменти, неначе навмисне створена таким чином, аби не відволікати публіку від «подружньої гри», яка, власне, і є смисловим лейтмотивом вистави.
У постановці використані ретроспективні моменти з життя подружжя, які виявляються найціннішими, такими, що є переконливим стимулом, аби зробити усе, щоб залишитися разом. Насамперед, це історія знайомства подружжя, яку спочатку переказує Жіль, а потім — Лізе: вони міняються ролями, виголошуючи один текст, — і це черговий раз доводить те, що, незважаючи ні на що, вони є одним цілим. Окрім того, насправді, вони здатні піти на рішучий крок, щоб не зруйнувати цю цілісність — можливо, навіть вчинити маленький подружній злочин...
