Комедію «Дорога Памела» за однойменною п’єсою відомого американського драматурга Джона Патрика (1905—1995 рр.) поставив Дмитро Чирипюк, а в заголовній ролі виступає Олена Хохлаткіна. Художник Андрій Александрович-Дочевський створив дивовижно затишний ігровий простір, що дуже важливо для цієї п’єси — навіть коли сцена ще порожня, тут відчуваєш теплу присутність живої душі.
Виставу мені довелося бачити на допрем’єрному показі, коли вона ще не здобула необхідної повноти дихання, а деякі епізоди здавалися лиш наміченими, а не зіграними з усією віддачею. Все це, можна сподіватися, згодом з’явиться. Та вже тепер очевидно: нам обіцяли, що це буде бенефіс пані Олени Хохлаткіної — і ми його отримали! Втім, тут усі ролі по-своєму безпрограшно-бенефісні — від Лікаря (Валерій Дудник) та Полісмена (Назар Задніпровський) до трійки аферистів, яких грають Тетяна Шляхова (Глорія), Олексій Зубков (Бред) та Олег Стальчук (Сол).
Олена Хохлаткіна в головній ролі досить несподівана. В її Памелі немає того вередливого кокетства, тої нарочитості, якої важко уникнути в подібних ролях (мовляв, ось яка я чудна бабця, трохи причмелена, і ви мусите любити мене за це). Ні, тут таке враження, що ця Памела нікому не нав’язується й зовсім не старається опинитися в центрі уваги. Навпаки, намагається бути навіть меншою, аніж є насправді. Часом здається, що з усіх людських ознак у неї залишилися тільки очі. Актриса майстерно приховує тілесність своєї героїні, завдяки цьому в Памелі є невловимість, нематеріальність, іноді й не скажеш одразу, чи то справді жива істота, чи лише її привид котиться по сцені безшумним клубочком. В її пластиці явно є щось від птаха, приміром, від перепілки, що ходить зазвичай пішки, але іноді може раптом спурхнути з-під ваших ніг. Таке «спурхування» інколи й відбувається — скажімо, коли Памела танцює або коли вона перелітає через... ліжко (цей трюк взагалі виконаний Хохлаткіною хвацько, легко, майже по-каскадерськи!).
Вистава, поза сумнівом, матиме успіх у публіки. Одначе важко позбутися дивної думки: Господи, яка ж стара і наївна ця п’єса! В будь-якій анотації написано, що вона спрямована проти «прагматичності й цинізму». Але здається, що п’єсі (та й постановці) не завадило б якраз трошечки здорового цинізму — щоб усе це не звучало дисонансом для наших днів. Отак сидиш у темному залі Театру ім.І. Франка й спиною відчуваєш, що десь у дев’ятому ряду примостилися старий Джон Патрик і його молодий колега Мартін МакДонах, і МакДонах каже класикові на вухо: «Сидів би ти, діду, на печі й не смішив людей своїми хепі-ендами»! А той йому: «Не хочеш — не дивись, а добрим людям не заважай»...
