Обидва майстри хореографії залишили яскравий слід у мистецтві колишнього СРСР і України, зокрема. Сергєєва критики називали ліричним, а Чабукіані — героїчним «голосами» балету. Нагадаємо читачам «Дня»: Сергєєв переніс свої варіанти класичної балетної спадщини в Київ та Харків, а Чабукіані, крім постановки «Лауренсії» в нашій столиці, деякий час очолював Український художньо-спортивний ансамбль «Балет на льоду»...
На знамениту Маріїнську сцену, яка того часу називалася Кіровською (Ленінградський театр опери та балету ім. С. Кірова), Сергєєв та Чабукіані потрапили різними шляхами. Перший — корінний петербуржець — завдяки відповідній творчій вдачі став виконавцем лірико-романтичних ролей — «принц російського балету 1930 — 1940-х років». А його дует з Г. Улановою в балеті «Ромео і Джульєтта» С. Прокоф’єва увійшов в історію світового хореографічного мистецтва. Ідилію закоханості в прямому смислі зруйнувала молодша, але перша за рангом суперниця Уланової — віртуозна та експансивна Наталія Дудинська. Саме вона стала другою партнеркою, а згодом — і дружиною Сергєєва.
Можливо, ровесник Сергєєва — Чабукіані — за темпераментом та акторською вдачею був призначений саме для вогняної Дудинської, але доля розпорядилася інакше. Вахтанг народився в Тбілісі, починав танцювати в місцевому Театрі ім. З. Паліашвілі, а в 16 років вирішив продовжити хореографічну освіту в Ленінграді. Він швидко заявив про себе як танцівник героїчного плану, полум’яного темпераменту та шалених пристрастей. Якщо Сергєєв в основному здійснював як балетмейстер тактовні переробки класичної спадщини (наприклад, у 1959 році він поставив у Києві «Жізель»), то Чабукіані став знаменитим завдяки власним балетам на музику композиторів-сучасників, де виконував головні чоловічі ролі. Досить згадати лише пристрасно-трагічний балет «Отелло» або героїчну «Лауренсію». До речі, для виконання заголовної ролі тут знадобився саме темперамент Наталі Дудинської — вона танцювала прем’єру і в Києві 1939 року, і навіть з молодим Рудольфом Нурієвим у Петербурзі наприкінці 1950-х.
Видатні танцівники Чабукіані та Сергєєв ніколи не зустрічалися на сцені у виставах, як тенори Лемешев та Козловський в оперних постановках. Навіть у балеті В. Соловйова-Сєдого «Тарас Бульба» вони виконували ролі Андрія та Остапа в... різних театрах — Чабукіані у Ленінграді, а Сергєєв — у Москві. Коли їх танцювальна кар’єра вже закінчилася, ледь не зустрілися вони у Харкові — там 1978 р. проходили гастролі льодового ансамблю Чабукіані. На льоду він поставив «Шопеніану», знаменитий балет М. Фокіна, ніби витканий з протяжних ліній танцівників та мелодій Шопена.
Літній майстер був у розмовах люб’язним та розкутим, а в його поставі ще відчувалася та «сталева пружина», яка колись викликала захоплені оплески після стрибків та шалених обертів віртуоза танцю. Вахтанг Чабукіані розповідав, що пропозицію очолити київський «Балет на льоду» він прийняв майже не вагаючись, бо побачив у цьому нові можливості та поштовх до художнього експерименту. І його намагання виявились не марними. Він захоплено розповідав про прем’єру «олімпійської» програми в Києві, присвячену Олімпіаді-80 у Москві. Ділився планами щодо втілення на балетній сцені образу Фауста (шкода, що мрія залишилася нездійсненною). А ще говорив про те, що висока техніка катання, складні елементи, наближені до спорту, ще не є запорукою художнього успіху вистави, хоча без них не досягне виразності жоден артист льодового художньо-спортивного ансамблю.
— Виконавцям треба опановувати хореографічну культуру, — наголошував Вахтанг Чабукіані. — Не можна ставити на льоду тільки варіанти сценічних вистав. У кожного виду мистецтва — свої закони. І тому для балету на льоду треба створювати абсолютно оригінальну хореографію.
При цьому Чабукіані зробив легкий закид авторам ленінградського варіанту «Лебединого озера» на льоду, хоча того часу я не знав, що ними були саме К. Сергєєв та Н. Дудинська... А трохи пізніше до Харкова прилетіли ці майстри хореографії. Разом із Сергєєвим ленінградці поставили у Харкові «Сплячу красуню» П. Чайковського, а через три роки —«Дон Кіхота» Л. Мінкуса. Обидві вистави пройшли з феєричним успіхом, трупу було не впізнати. Спілкування з носіями високої хореографічної культури, чудовими педагогами танцю було дуже плідним та тривалий час відчувалось у виконавській манері харківських артистів.
Костянтин Михайлович Сергєєв дуже любив розповідати про свій творчий шлях, про зустрічі з видатними митцями, зокрема, — із Сергієм Прокоф’євим, чия «Попелюшка» справді була у нього чи не найкращою серед відомих балетних версій твору. При цьому чарівливості його владної, трохи панської особи не можна було не піддатися. Особливо ж виразними були покази Сергєєва в репетиціях спектаклів, на які збігалася дивитися вся трупа. Тоді видатний танцівник та балетмейстер вже багато років очолював Ленінградське академічне училище ім. Ваганової, яке саме 1978 року відзначало 240-річний ювілей.
— Поняття «школа танцю» значно ширше, ніж звичайне учнівство, — підкреслював. Сергєєв. — Кожен з нас, артистів старшого покоління, пишається тим, що належить до цієї школи, прагне передати далі естафету творчих традицій.
Харківський балет у свою чергу може пишатися, що долучився до цих традицій з «перших рук». До того ж, виявилося, що дитинство Дудинської проходило саме в Харкові, на вулиці з прозаїчною назвою Конторська. Знаменита балерина вивчала ази балетного мистецтва в студії матері — Наталії Олександрівни Дудинської-Тальйорі. Але це вже окрема історія, яку хочеться розповісти ще до столітнього ювілею Наталії Дудинської (воно відзначатиметься 2012 року).
