«У наївному мистецтві немає агресії. Такий його світ: все солодке. І нашому світу цього не вистачає», — розмірковує Петро ГОНЧАР, один із кураторів виставки «Чисте мистецтво». Проект нині триває у «Мистецькому Арсеналі», що у Києві, на ньому представили кілька сотень робіт.
Масштабна виставка, за задумом організаторів, є спробою вивести наїв за межі «етнографічного» поля і вмістити його у ширший контекст розвитку української художньої традиції. Виставка продовжує низку проектів «Мистецького Арсеналу», таких, як «Вікна», «Катерина Білокур. Хочу бути художником» і «Марія Приймаченко. Неосяжне». Проект створювався спільно з Національним художнім музеєм України, Національним музеєм українського народного декоративного мистецтва України, Національним центром народної культури «Музей Івана Гончара» тощо.
«ТІКАЙ, ПЕТРЕ...»
Експозицію поділили, хоча це доволі умовно, на п’ять частин: «Оригінал і копія», «Імена», «Портрет», «Архетипи», «Межа». Так, у першому розділі «Оригінал і копія» куратори досліджують, що для наївних мистців є копією. Поруч із роботами художників з народу — картини українських класиків Миколи Пимоненка і Костянтина Трутовського, котрі тиражувалися на листівках, і так ставали джерелом натхнення для самоуків.
«ВИБІЛЮВАННЯ ПОЛОТНА». ГАННА ГОТВЯНСЬКА
Відбувається взаємовплив: професійний художник бере сюжет з народного життя чи фольклору, а потім аматори створюють власні версії відомої картини. Наприклад, «Тікай, Петре, з Наталкою, мати іде з качалкою» — формула популярного у народі сюжету, який зустрічався й у відомих митців. Петро Гончар зауважує: «Майже у кожній хаті була картина з таким сюжетом. По суті, тут відображене ставлення українця до кохання, родини, батьків».
«НАЇВНИЙ» РЕМБРАНДТ ІЗ САСКІЄЮ
Твори сучасних художників сусідують з картинами наївних митців у розділі «Імена». Фантастичні звірі та диво-квіти Марії Примаченко представлені поруч із «Оммажем Марії Примаченко» Арсена Савадова. Виявляється, сучасний художник немало часу досліджував творчість легендарної мисткині.
Ледь не єдиний представник міського наїву на виставці — одесит Георгій Малявін. На картонках він малював свої версії всесвітньо відомих картин: «Мони Лізи», «Данаї», портрета Рембрандта з Саскією на колінах, «Дівчинки з персиками» тощо. Ці роботи тепер ми можемо оцінити завдяки сучасному художнику Олександрові Ройтбурду, який давно колекціонує український наїв і має добірку творів Малявіна. До речі, поруч із роботами наївного митця представлені картини самого Ройтбурда, у яких можна відстежити вплив на нього наїву.
ЩАСЛИВА ЗНАХІДКА
Перед відвідувачем майже на повен зріст постають люди з широкими обличчями, часто серйозні, без усмішок. Це галерея портретів, створених Панасом Ярмоленком і його донькою Якилиною. Відповідно, розділ «Портрет». «Панас працював до війни, донька допомагала йому. Панас зажди підписував свої картини, а Якилина — ніколи, — розповідає Лідія ЛИХАЧ, одна з кураторів проекту «Чисте мистецтво». — Драма наїву у тому, що коли ми його не показуємо, не публікуємо, то ми його і не знаємо. Якби «Музей Івана Гончара» не знайшов Панаса Ярмоленка, якби його працівники не зайшли в хату і не остовпіли, побачивши його портрети, ми б просто не мали цього».
Поруч картини Якова Ющенка. Наприклад, «А роки летять, як птиці...», де поруч сидять літня мати та її доросла донька. Простий сюжету близький кожному, і в цьому його сила.
РАЙ ІЗ БОЛЮ
Неймовірну силу має творчість Поліни Райко. У «Мистецькому Арсеналі» показані проекції стін її хати. Свій будинок в Олешках (колишній Цюрупинськ) на Херсонщині мисткиня почала розписувати, коли їй було 69 років.
По суті Поліна Райко намалювала у своїй хаті рай. На стінах будинку переплітаються уривки її снів, фрагменти біографії, язичницькі, християнські та радянські символи. Кольори селянка використовувала яскраві та чисті. І дивуєшся, коли дізнаєшся обставини, в яких виникав цей рай. Поліна Райко почала малювати раптово, коли у 1990-х роках її донька загинула в автокатастрофі, чоловік помер, а син-п’яниця, котрий бив матір, потрапив до колонії. Робила це до смерті у 2004-му.
Темнота приміщення, де показують проекції розписів Поліни Райко, асоціюється з невеселою реальністю, що її оточувала. Але біля райських сюжетів світло і спокійно. Це наче потужний протест проти болю, що завдає життя. Попри все, художниця захоплюється красою світу, теж творить її і ділиться нею з людьми. І така парадоксальність простежується і в долях інших наївних художників. У багатьох — скрутне життя у страшну епоху, проте їх роботи буквально осявають людей відчуттям простої радості життя.
ДУША НАРОДУ
Розділ «Архетипи» зацікавить дослідників колективного несвідомого. На картинках анонімних кустарів прадавні символи вплетені у побут. Архетипними стають і деякі сюжети: пара біля колодязя, дівчина з оленем (тобто наречена і жених). А ще сакрального значення набувають зображення знакових постатей, історичних і легендарних, наприклад, Тараса Шевченка і козака Мамая. Такі роботи купували на базарах, їх можна було побачити в кожній хаті.
«Сільське середовище витворило свою культуру, яка сформувалася через базар, ринок, коли художники малювали на замовлення людей і продавали свої роботи. Цими творами прикрашали хати, як рушниками. Теми були архетипні: дім, кохання, голубки, лебеді, ангели-охоронці. Це все про душу», — розмірковує Петро Гончар.
НАХАБСТВО ВІДКРИВАТИ СВІТ
Межу між наївним і професійним мистецтвом кожен визначає сам, якщо взагалі вважає за потрібне це робити. У розділі «Межа» куратори виставки зіставляють наїв і роботи авангардистів, кітчеві картинки.
Але межа між наївним і народним мистецтвом є. На думку Лідії Лихач, вона полягає у тому, що народне — це традиція. Мистецтво, засноване на орнаменті, який використовують з покоління в покоління. Відповідно, наївне — це індивідуальне. І трапляються переходи від традиційного до індивідуального.
Як приклад — історія Тетяни Пати з Петриківки, кілька робіт якої є на виставці. На початку ХХ століття художниця робила мальовки з орнаментами, якими прикрашали стіни, і продавала їх на базарі. Якось до селища приїхала Євгенія Евенбах, професійна художниця з Петербурга. Вона попросила Тетяну намалювати їй щось. «Гадаю, це вже інший формат, інша традиція. Мимоволі Тетяна вийшла з квіточок, які робила все життя, і створила прекрасні малюнки», — говорить Лідія Лихач.
«Здебільшого наївні мистці і не розуміють, що роблять. Внутрішня гармонія перекладається на папір завдяки неконтрольованій свідомості. І цінність наїву у тому, що тут творчість, мислення і відчуття не мали рамок, — стверджує Петро Гончар. — Професійне мистецтво обмежене кон’юнктурою вміння малювати, школою. У наїві цього немає: художник малює, як хоче. І, буває, робить дивовижні відкриття! Нахабство наївних митців розширює можливості формального бачення цього світу».
Виставка «Чисте мистецтво» триває у Національному культурно-мистецькому та музейному комплексі «Мистецький Арсенал» до 9 травня.
