Цей творчий проект ініційований Міжнародною конфедерацією театральних спілок за сприяння Московського Чеховського фестивалю. Із загального числа учасників (подано 63 заявки) для участі в заключному етапі експерти відібрали лише вісім, п’ять із яких виявилися з київською «пропискою». «Salida cruzada — вісім кроків танго» Театру на Печерську, «Право на кохання» в Молодому театрі, «Шепіт підсвідомості... Сни» театральної студії «Papasony» і відразу дві постановки театральної майстерні «Сузір’я» — «Останнє танго в Парижі» і «Депо «Північне». Саме остання вистава в режисурі Павла Юрова і виявилася одним з фаворитів огляду.
Для дебюту на київській сцені Юров ризикнув узяти п’єсу Василя Сігарєва «Фантомні болі». Драматург, сценарист, режисер, оператор Сігарєв, який встиг у свої тридцять чотири стати «віхою» в сучасній драматургії й навіть вписати своє ім’я в скрижалі російського кінематографа (його фільм «Дзиѓа» зібрав кілька полиць призів на різних фестивалях) — у нас, на жаль, майже не відомий. Власне, як невідомі й В’ячеслав та Михайло Дурненкови, Іван Вирипаєв, Олег і Володимир Преснякови, Юрій Клавдієв та десятки інших авторів, які разом іменуються «новою драмою» — явищем, що десять років тому пожвавило театральний рух Росії. «Новодрамовські» п’єси надзвичайно гостросоціальні, інколи документальні, інтелектуально жорсткі, емоційно вихолощені, з великою кількістю нецензурної лайки, як буденна мова. У цих текстах автори витягують на поверхню нелегкі для сприйняття теми — тероризму або підліткового насильства, частенько неупереджено розповідають про людей духовно убогих, з геть атрофованими навіть базовими людськими інстинктами, не кажучи вже про «культурні надбудови». Словом, у монохромному зображенні життя таких п’єс переважає чорна фарба, за що, власне, авторам досить часто нарікають шанувальники театру, який розважає та відволікає хіба що від серйозних проблем...
У «Депо «Північне» Юров навмисно фарби не згущує і жаху не нагнітає, але в той же час не розбавляє, концентровану, як спирт, п’єсу ні сентиментальним сиропом, ні дистильованою дидактикою.
Дія вистави розгортається протягом однієї довгої, нескінченної ночі. Ушкодивши розум після загибелі чоловіка і доньки, Ольга (Ганна Кузіна) вже кілька років поспіль приходить до сторожки трамвайного депо, ніби на чергування «свого Володі». За цей час у ролі «Володі» в її ліжку побували всі мужики трамвайного парку, і ось настала черга новачка — студента Діми (Дмитро Гаврилов). Аби все пройшло, як по нотах, у цьому неодноразово зіграному сценарії, змінник-алкаш Гліб (Андрій Мостренко) люб’язно проінструктував Діму, як поводитися з Ольгою, як достовірно змальовувати «Володю», як трохи згодом поступитися місцем товаришеві. Але раптом в усій цій історії, що котиться, наче трамвай рейками, відбувається «аварія»: Діма чомусь Ольгу пожалів, поспівчував її горю, не скористався ситуацією сам і Глібові став на перешкоді. Власне, це «чомусь», що з’являється хтозна-звідки, і розриває порочне замкнене коло милосердя й досліджується у виставі з посиленим інтересом.
Усе побутове, забруднене, вульгарне раптом відсувається у виставі на другий план, і включається інший механізм реконструкції подій, які вишиковуються, як наслідок, у щось подібне до притчі. Деякі сцени вистави раптом повторюються по декілька разів, у різних «жанрах», із різними інтонаціями, в різній чуттєвій тональності, режисер ніби добирає точний варіант та переконується, що такого, єдиного, просто не існує. Але очевидним стає й інше: в незмінних «пропонованих обставинах» життя, де замість дороговказної зірки лише тьмяно мерехтить ліхтар шляхового обхідника, у людини завжди залишається вибір. Вибір ударити або стриматися, скривдити чи пожаліти, відштовхнути чи обійняти, продовжувати любити або забути назавжди. Але тут ідеться не про «правильність» того чи іншого шляху, а просто про саму альтернативу маршруту. Адже «Депо» це не завжди лише безвихідь — інколи це й точка кардинального повороту. І в кожного з цих дивних і невлаштованих героїв з’являється шанс дістатися до потрібного лише їм пункту призначення. Туди, де чекають і люблять самовіддано, де абсурд нарешті знаходить сенс, де ніч, проведена в «Депо «Північне», мабуть, видасться лише нічним жахом.
