Артист Московського театру під керівництвом Олега Табакова добре відомий театралам . Так, у 24 роки, він блискуче зіграв роль поета С. Єсеніна і саме за це одержав Державну премію РФ. Але мільйони сердець шанувальників Безруков завоював після виходу на телеекрани серіалу «Бригада». Саша Білий в його трактуванні — чарівний бандит і вірний товариш з сумнівними принципами... Та роль Білого — бліда тінь того, що Безруков робить в театрі. Нині Сергій є провідним актором «Табакерки», де зіграв більше 10 ролей — це окрім ролей у інших театрах, антрепризах та фільмів (а їх вже більше 20), чимало аудіо-записів з його «багатофактурним» голосом....
Безруков у Києві виступає не вперше і має тут багато своїх прихильників. Театрали можуть пригадати його цікаві роботи у виставі «Амадей» за твором П. Шеффера та «Зізнання авантюриста Фелікса Кріля» за Т.Манном... Постаті геніїв — це вже своєрідна ознака безруківського доробку.І от нова зустріч з актором і його баченням образу видатного поета-класика Олександра Пушкіна. З мемуарної літератури відомо, що поет усвідомлював своє всесвітнє значення, і про те, як страждав від побутових негараздів, від ревнощів та наклепів. Це дійсно була особистість, яка гідна оспівування. Як зазначає у п’єсі Російський цар Микола І: «У Пушкіна всього забагато: розуму, таланту і впертості«… Навіть жінок, яких Олександр Сергійович цинічно включив у свій донжуанський список, він увіковічив. Для того, щоб «замахнутися» на Пушкіна — треба набратися сміливості...
Відверто кажучи, п’єса, яку у програмці охарактеризовано як романтичну драму, важко назвати бездоганною. Автор вистави —драматург і режисер Віталій Безруков (батько актора). «Пушкіна» Безруков-старший створив спеціально для сина. Ті глядачі, хто про Олександра Сергійовича пам’ятає лише за характерними бакенбардами, — композицію вистави сприймав добре. У тих же, хто більше обізнаний у фактах біографії та творчої діяльності геніального поета, постановка викликала, м’яко кажучи, здивування.
Чотири години перед публікою проходить набір різноманітних сцен, які пов’язані між собою дуже опосередковано. Немає логічного розвитку сюжету. Публіці неможливо зрозуміти провідну думку твору. Є сцени «з життя»: приватні, революційні, інколи і кумедні. Наприклад, звеселила глядачів актриса Корольова у ролі няні поета Аріни Родіонівни, яка співала непристойні пісеньки. Та й сам головний герой Пушкін (Безруков) трошки повеселився на сцені, трохи покричав, трохи понервував... Автор, здається, сам відчуває свою непослідовність і тому вустами інших персонажів нагадує присутнім у залі, що Пушкін — геній (особливо наполегливо прославляє поета хазяйка борделю). А використання у виставі численних пушкінських цитат мало дещо сумбурний вигляд. Хронологічний порядок подій (адже автор всіляко хоче наблизитися до реальних фактів життя Пушкіна) кульгав. У тексти пушкінських листів, які є зразком літературної довершеності, Безруков-старший сміливо дописав свої фрази і вони резонували з першоджерелами. Публіку стомлюють дешеві ефекти (червоне світло під час ворожіння, яке пророчить Пушкіну смерть, голоси з динаміків, слова, що повторюються). Навряд чи з вистави можна зрозуміти момент трагічної загибелі поета. Цей факт добре відомий. Олександр Сергійович у страшних муках помирав від рани у живіт три дні. А у його дружини Наталі, від цього потрясіння, ледь не паралізувало ноги. Вони потім боліли у неї все життя. А як ці останні події вирішуються на сцені? Спочатку Наталі вбралась у траур, потім Пушкін погуляв по сцені з дуельним пістолетом, а згодом, за сценою, пролунав постріл...
Віталій Безруков — людина театральна. Він, як автор п’єси, спрямований був на те, щоб виділити з усіх саме головного героя... Але насправді: на передній план вийшов не Олександр Сергійович Пушкін, а Сергій Віталійович Безруков. У великій кучерявій перуці та з бакенбардами актор трохи схожий на поета, але він не переконує глядачів у цій ролі. Його стрибки та гримаси, покликані, напевно, виявити милу інфантильність Пушкіна і мабуть тому лише викликають посмішку... Акторський склад (два заслужених артисти і один народний) чесно працював на головну «зірку» і приманку для глядача — тобто Сергія Безрукова. Учасники вистави співали, грали на гітарі та фортепіано, танцювали... Втім, можна списати вади вистави на слабкість п’єси. Тільки шалена акторська енергетика Безрукова, який повністю «викладається» на сцені, витягнула цю постановку. Попри всі слабкі місця драми, є у ній дуже символічний (хоча і загадковий з історичної точки зору) епізод коли Бенкендорф читає царю «Я помню чудное мгновенье». Спочатку він «рапортує», але під кінець захоплюється, запалюється і фінал декламації викликає овацію залу.
P.S. 18 жовтня Сергію Безрукову виповнилося 32 роки. Актор наближається до дуже відповідального віку. Сергій — людина дуже талановита. Він, навіть у посередній п’єсі, завжди грає з повною самовіддачею. А тому вартий того, щоб на нього спеціально приходили у театр глядачі подивитись на його майстерність.
