Ювілей найславетнішої української художниці ХХ століття нині відзначають широко. Численні виставки (тільки в Києві їх шість — відкрилися або заплановані до відкриття), випуск «ювілейної» монети номіналом 2 грн і навіть марки з репродукцією легендарної картини «Льон»...
— Усе відбувається з ініціативи самих людей, а не за вказівкою згори. Для мене це особливо цінно. У мене таке відчуття, що своїм живописом Яблонська зараз немов «проростає крізь асфальт». Крізь безкультур’я, цинізм, жорсткість і жорстокість, — прокоментувала «Дню» ситуацію дочка і головний популяризатор творчості Тетяни Яблонської, художниця Гаяне АТАЯН.
Ювілейний рік, до якого Тетяна Нилівна не дожила не так вже й багато (вона померла в 2005 році у віці 88 років), — це хороший привід по-новому подивитися на життя і творчість великої майстрині. Вже зараз у нас і справді з’являється така можливість. Не тільки завдяки роботі мистецтвознавців і музейників. Хоча ювілейна масштабна виставка «І спогади, і мрії» (куратор — Оксана Баршинова) в Національному художньому музеї України, швидше за все, стане «етапною». Вже у найближчому майбутньому друком мають вийти мемуари і щоденники Яблонської (укладач — Гаяне Атаян, видавництво «Родовід»). А це означає, що міфу про «радянської Попелюшку», який досі тяжіє над біографами й істориками, незабаром прийде кінець. З дозволу пані Гаяне Атаян, сьогодні, згадуючи Тетяну Нилівну, ми вперше публічно процитуємо кілька фрагментів із цих записів.
ТЕТЯНА ЯБЛОНСЬКА
Явно переймаючись «сусальністю» вибудуваного пропагандистського міфу, ось що написала (1994 р.) сама Тетяна Нилівна: «Якщо дивитися збоку на моє життя, на мою «славу», на мої звання, то видається, нібито моє життя завжди складалося лишень із радощів і нескінченних успіхів, часто і незаслужених. Щастить тітці! Багато хто вважав мене кар’єристкою, яка спритно пристосовується до вимог начальства. Все це не так».
А що ж було насправді? Сконцентруємося на декількох випадках та фактах. Про зовсім не «пролетарське» походження художниці сьогодні відомо. Її мати, дворянка Віра Георгіївна Варгасова, закінчила Смольний інститут і до революції викладала у гімназії м. Смоленськ французьку. Батько, Нил Олександрович, походив із сім’ї священиків, і сам навчався у семінарії й духовній академії. «Якій саме — не знаю», — констатувала Тетяна Нилівна. Відрахований з академії у 1905 «за революцію», Нил Яблонський закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету і викладав у смоленській гімназії словесність. До початку 1920-х у «викладацькій» родині вже було троє дітей. Найстарша, Таня, народилася 1917 р., через рік з’явилася Льоля, потім Дмитрик. На початку 1920-х Нил Олександрович протягом року провчився у ВХУТЕМАСі — мріяв стати художником. Але у «революційному» Смоленську бідувала родина (замість викладати нікому вже не потрібну «буржуазну» французьку мову, Вірі Георгіївні довелося вчитися шити спідниці для селянок). Повернувшись додому, Нил Олександрович якийсь час викладав у гуртку при місцевому Пролеткульті малюнок, замальовував «передовиків праці» для місцевої газети «Робочий шлях». А ще у спорожнілому будинку церкви створив Смоленську картинну галерею, для якої по зруйнованих маєтках збирав твори мистецтва... До речі, вчили Яблонські своїх дітей вдома (у радянській школі Таня провчилася в цілому рік, уже в останньому класі): «Батько не віддавав нас до радянської школи, боявся комуністичного впливу. Ми жили, по суті, відірвані від середовища. У нас було дуже обмежене коло знайомих дітей, коло перевірене. Багатьох у це коло не допускали. Батько і мати самі вчили нас. Батько — математики, німецької мови, російської літератури, історії і навіть закону Божому, себто, етики. Мати — французької мови і грамоти (диктанти і граматика). Керували нашими іграми і заняттями».
«БЛИЗНЮКИ» (1958 Р.) — ЦЯ КАРТИНА ЗБЕРІГАЄТЬСЯ У ФОНДІ ЛЬВІВСЬКОГО МУЗЕЮ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА
У Яблонської був напрочуд гарний стиль — могла би навіть стати письменницею. (Зі спогадів ми дізнаємося, що в юності їй пророкували ще й кар’єру математика.) Саме відмінна розсудливість (і явний розум оповідачки) не залишають сумнівів у її справжньому ставленні до того, що відбувалося у країні «всіх трудящих». (Уїдливі характеристики «раю» вона, до речі, повторює декілька разів.) Розказана художницею історія двох поспіль невдалих втеч її сім’ї з СРСР лише посилює враження.
«І почався страх. Кожен стукіт у двері — страх. Чим далі, тим більше», — пише Тетяна Нилівна про роки після невдалої втечі зі сталінського «раю». Вже у 1936 — 1937 рр., боячись, що хтось «настукає» про їхню спробу перейти кордон, Яблонські збігли із Кам’янця. Батько з матір’ю переїхали до Луганська. Тетяна з сестрою Льолею ще раніше вступили до Київського художнього училища. А коли його під час реформи освіти закрили — до худінституту. Там, щоправда, саме тривала «боротьба» з «бойчукістами»...
Як же так сталося, що дочка «попутника», кантіанця-семінариста і дворянки стала в очах співвітчизників кількох поколінь мало не ідеалом комсомолки і радянської жінки? Відповідь на це запитання дає сама Яблонська:
«...ми і зростали, розриваючись на дві частини. Як були налаштовані політично мої товариші по навчанню — не знаю. На політичні теми тоді було «немодно» розмовляти. Не казали ми і про голод. Якісь сліпі і глухі були. Але, напевно, швидше, що обережні. Вже з дитинства розуміли, де ми живемо, що можна, а чого не можна».
Про справжній характер Тетяни Яблонської, її ставлення до дійсності й моральні настанови свідчать не тільки слова. А справи. Наприклад, оці дві історії з багатьма невідомими, що трапилися, вже коли художниці виповнилося 30.
У «голодному» 1947 р. в Ірпені помер опальний (його звинуватили у співпраці з фашистами, але доказів навіть «органи» не знайшли) вчитель живопису Тетяни — легендарний Федір Кричевський. Швидше за все, його просто обмовили заздрісники, дуже вже великий вплив він мав у худінституті до війни. Заслання в ті часи — це, практично, громадянська смерть... Але Таня Яблонська була однією з небагатьох, хто не боявся регулярно відвідувати Кричевського, допомагала йому. З 1944-го, коли повернулася з евакуації, вона викладала в рідному художньому інституті живопис.
У 1949-му за картину «Перед стартом» (1947) Тетяні пророкували Сталінську премію. Але натомість у газеті «Культура і життя» 31 жовтня 1949 року з явилася стаття «За соціалістичний реалізм в живописі» критика А.Кісельова, де він звинуватив Яблонську у формалізмі («у картинах реалізм принесений у жертву так званій «мальовничості»). Після публікації почалося всесоюзне цькування художниці. Проте вже 31 січня 1950 р. критик Кисельов у своїй наступній статті мимохідь похвалив Яблонську... Потім 11 лютого 1950 р. у газеті «Культура і життя» було надруковано «покаянний» лист художниці. Вона шкодувала про нього до кінця свого життя! І написала в мемуарах, що після цього випадку «начисто забула всі живописні завдання». Але ж — вижила...
Відомо, що до «мальовничості», «експресіонізму» Тетяна Яблонська повернеться лише через багато років. Її великою творчою удачею після «Перед стартом» став знаменитий «Хліб» (1949). А наступної «історією», через яку художниця знову ледь не втратила все, стане... звинувачення в українському націоналізмі у 1960-х.
1969 року «на локшину» порізали вже віддрукований тираж їхньої спільної з Іваном Драчем книжки. Дивом зберігся авторський екземпляр цього видання (він зберігається в архіві Т.Н. Яблонської).
«Не виключено, що те, що весь час доводилося боротися і чинити опір тиску, гартувало волю. Можливо, якби не було цього постійного гніту, не було би й опору. Адже «кожна дія породжує рівну, але протилежно спрямовану протидію», — писала майстриня. Життя і доля великої художниці, яку сьогодні знає весь світ, — це не перелік удач щасливиці. А — насамперед, воля, віра у своє призначення і боротьба. І величезний талант...
Автор висловлює подяку Гаяне Атаян за консультацію і надані для публікації матеріали з сімейного архіву Т. Яблонської.
