Отже, конкурс пам’яті Володимира Горовиця закінчився, вручено нагороди переможцям, але залишилися приємні спогади: відчуття розкоші чудової музики, блискучого піанізму, різноманітності фортепіанних шкіл, вишуканого спілкування; колективного душевного підйому, викликаного любов’ю до музики…
Цей конкурс можна вважати новим інтерактивним музичним жанром з елементами драми, fashion, лицедійства — щось середнє між містерією та хепенінгом... Чого лише варта послідовність виступаючих, режисером якої є доля і яка змінюється, концентрується і розпалює пристрасті в міру «відсівання» учасників (у третьому турі піаністи молодшої та середньої груп чергувалися з піаністами старшої). Конкурс глобальний не лише завдяки кількості задіяних у його проведенні людей, а й різновидам змагань. Слухачі порівнювали не лише учасників, а й виступи двох найбільших оркестрів, які супроводжували змагання конкурсантів на третьому турі (Національний симфонічний оркестр України та Симфонічний оркестр Національної філармонії), та їхніх керівників (Володимира Сіренка та Миколу Дядюру); можна було оцінювати темпи, гучність і якість звуку, чуйність і технічну майстерність тощо. Місце проведення конкурсу — найкращий зал країни — філармонія.
У молодшій групі звання лауреата I премії та золоту медаль здобув Такагі Ріома (Японія) — зрілий і масштабний, попри свій юний вік, піаніст, II премію та срібну медаль — загальний улюбленець Павло Нетук (Білорусь); III премію та бронзову медаль — Віктор Красовський (Україна), IV премію — Сіцянь Лі (Китай). Лідер середньої групи — Ван Цзюе (I премія), українці Валерія Кучеренко та Антоній Баришевський розділили II премію, III премією нагородили Володимира Гур’янова (Росія). У старшій групі, де змагання завжди драматичні, переможцем стали Лоренцо Ді Белла (Італія, I премія), Олексій Курбатов (Росія, II премія), III премію отримала Марія Пухлянко (Україна), IV — Павло Кащева (Білорусь), V премію розділили Катря Куликова, Андрій Васін (Україна), Мяо Хуан (Німеччина). Спеціальні призи журі отримали Сіцянь Лі, Антоній Баришевський, Лоренцо Ді Белла, росіянин Сергій Каспров, грузинський піаніст Георгій Мікадзе, Вон Чи Янь (Китай), Павло Нетук. Крім того, О. Курбатова, тонкого музиканта й чудового піаніста, чиє виконання вирізнялось якоюсь особливою чистотою та відсутністю зайвих ефектів, нагородили Призом Романа Кофмана — контрактом на виступ із Боннським симфонічним оркестром (приз заснували на попередньому конкурсі, коли головою журі був Р. Кофман).
Конкурсний відбір, по суті, починається ще до першого туру: заздалегідь учасників «відсівають» за відеозаписами. Через різні причини, не всі, допущені до участі в першому турі піаністи, можуть приїхати: наприклад, цього року із заявлених 98 учасників прибули 73 (із 20 країн). Кидалися в очі контрасти конкурсу: вже учасники першого туру показали такий високий рівень професійної підготовки, що робота журі здавалася неймовірно складною. Біля списків тих, хто пройшов до другого туру (ці списки, як і вся свіжа конкурсна інформація, були вивішені на стенді у вестибулі філармонії), лунали сумні вигуки — глядачі, визначившись із своїми уподобаннями, переживали за своїх улюбленців. «Небожителі», які дісталися третього туру, здавалися слухачам мало не родичами. Однак інші «фаворити», яких полюбила публіка і пропустили до третього туру — піаністи, про яких говорили винятково позитивно, раптово продемонстрували дуже слабку готовність до зустрічі з оркестром. На жаль, у деяких виконавців не витримали нерви, і зриви у грі були дуже помітні. Безумовно, жоден артист не застрахований від прикрої випадковості, їх можна простити (хоча, можливо, не на конкурсі), але навіть збої у виконанні музичного тексту бувають випадковими, а бувають і закономірними — у випадку, якщо виконавець, не довіряючи власній можливості потрапити до «елітарного» третього туру, просто недовчив програму. Багато глядачів жалкували, що не запаслися валідолом: піаністи, які сиділи в залі, сприймали всі невдачі конкурсантів дуже близько до серця. Відчуття не з приємних… Втім, на загальну втіху, цих молодих піаністів заохотили спеціальними призами.
Крім того, саме на VI конкурсі, як ніколи, висловлювалися абсолютно протилежні думки про одних і тих самих учасників: піаніст, який викликає захоплене поклоніння половини аудиторії, так само сильно дратував іншу половину. Іноді найпалкіші оплески залу викликали подив і навіть роздратування своєю необгрунтованістю.
Кияни ознайомилися з найрізноманітнішими виконавськими манерами. Висока точність гри сусідила з бурхливою й некерованою пристрасністю. Інший конкурсант, втішаючи слух контрольованою й цікавою грою, багатогранністю, на совість вивченою програмою, поєднував благородну тонкість гри і культуру звуку з перебільшеним гримасуванням та іншими проявами надмірного артистизму.. Дуже помітним був розподіл конкурсантів на тих, хто грати вміє, і тих, хто ще й любить це робити.
Втім, у наші часи технічна досконалість уже не так вражає та захоплює сама по собі, як, наприклад, за часів Ліста. Навіть у межах конкурсу ім. В. Горовиця помітне неухильне зростання не лише піаністичної майстерності, а й володіння стилем. Якщо років шість тому виконання китайськими та японськими піаністами концертів Чайковського, Рахманінова викликало поблажливу посмішку: мовляв, від природи бракує темпераменту й масштабу, то останнім часом китайці «пред’явили» абсолютно чудових піаністів. Першою серед них хочеться назвати Чун Вай Чин Речел — лауреата I премії молодшої групи минулого конкурсу; її гра просто вразила киян своєю дорослою тонкістю й бездоганною майстерністю. Дуже сподобалися в Києві Ван Евей (лауреат III конкурсу), У Цунь (цього року він вийшов до II туру) — всупереч усталеній думці про китайських музикантів як чудово навчених і технічно «оснащених», але безпристрасних, вони виявили емоційний темперамент, який навіть позначався на точності гри, масштаб, ліричну тонкість. Виконавський вигляд лауреата I премії у старшій групі (хоча невідомо, чи можна вважати «молодим піаністом» переможця восьми міжнародних конкурсів, якому в травні виповнюється 33 роки) Лоренцо Ді Белла поєднує одностайно визнану майстерність, точність гри, флегматичну манеру триматися на сцені, однак у багатьох збереглося особисте враження цілковитої емоційної стерильності його гри. Та й трактування «Бурлески» Скорика, за яке італієць отримав спеціальний приз, прозвучало хоча й оригінально, але дещо сумовито.
Один із вагомих плюсів конкурсу — його програма, яка містить найкращі зразки фортепіанної музики. Вже традиційно на кожному конкурсі з’являються особливо популярні в цьому сезоні твори — своєрідні «окраси програми». Цього разу можна назвати Ре-мінорний концерт Моцарта, Соль- мінорний концерт Сен-Санса, «Рапсодію на тему Паганіні» Рахманінова, Сонату Ліста сі-мінор, «Бурлеску» Скорика. Але в цьому немає нічого поганого. Приміром, Моцарта можна слухати нескінченно. У крайньому разі, якщо не подобалося виконання, можна було помріяти під хорошу музику. Від конкурсу до конкурсу — дедалі легше стає витримувати велику кількість музики, іноді хотілося б навіть обійтися без регулярних перерв.
Одним із супутніх конкурсу заходів став концерт Національного симфонічного оркестру України під управлінням Кері-Лінн Вілсон (США). Прозвучав Перший концерт Чайковського для фортепіано з оркестром (соліст — лауреат одного з попередніх конкурсів Горовиця В’ячеслав Зубков) і Симфонія Брукнера №4. На тих, хто відвідав філармонію 23 квітня, чекали кілька сюрпризів. По-перше, диригент — молода красива жінка, яку ще 13 років тому запросили асистенткою славнозвісного Клаудіо Аббадо на фестиваль симфонічної й оперної музики в Зальцбурзі. По- друге, двома масштабними і складними творами світової симфонічної музики Кері-Лінн диригувала напам’ять, проявляючи, таким чином, зразково відповідальне ставлення до своєї професії.
Під час конкурсу члени журі трималися невимушено, попри напружений темп роботи. Один із членів журі, Дж..Роуз (США), зауважив, що втому перемогти неможливо, і конкурсанти, які грають увечері, здаються гірше тих, хто грає вранці, але якщо зі сцени звучить щось екстраординарне, то одразу привертає увагу.
У кулуарах розмовляли про упередженість суддів, робили прогнози результатів конкурсу (принаймні, щодо призових місць у старшій групі) і вони виправдалися. Так, з 15 основних призерів (7 учасників були нагороджені спеціальними призами) троє — учні членів журі. Втім, така ситуація передбачена умовами конкурсу: при голосуванні педагог конкурсанта не бере участі у виставленні балів.
На заключній прес-конференції члени журі поділилися враженнями. Вони доброзичливо охарактеризували перспективи конкурсу, з вдячністю відгукувалися про роботу оргкомітету, відзначаючи організаторський талант генерального директора конкурсу Юрія Зільбермана. Справді, масштаб конкурсу і розмах супутніх йому заходів вражає. Конкурсна програма складає солідні концерти з широким обхватом епох — від бароко до сучасної музики, стилів, жанрів.
Фанні Уотерман зауважила, що безперечний плюс конкурсу — те, що він дає молодим піаністам «поштовх на їхньому шляху до зірок», хоча їхні подальші перспективи важко спрогнозувати. Що стосується програми конкурсу — Е. Красовськи (Ізраїль) висловив побажання висунути на перший план твори Шумана та Скрябіна як важливих для Горовиця композиторів. Б. Гетцке запропонував «посилити дух сучасності», збільшивши відсоток музики ХХ століття в конкурсній програмі. С. Пертикароллі, «хрещений батько» лауреата I премії у старшій групі Лоренцо Ді Белла, запропонував запровадити «приз публіки». В. Бойков відзначив найвищий рівень вітчизняної фортепіанної школи та роль конкурсу Горовиця як візитної картки України за кордоном. О. Яблонська визначила конкурс як «солідний» і «престижний». Не варто забувати при цьому, що до журі запросили дуже помітних у сучасному світі фортепіанного мистецтва людей — лауреатів престижних конкурсів, знаменитих педагогів і громадських діячів. Крім того, всі судді — активно граючі (або такі, що грали) піаністи; варто було поспостерігати, як енергійно вони співпереживали деяким виступам, і одразу ставало зрозуміло, який із фортепіанних творів є або був у репертуарі того або іншого члена журі.
Під час церемонії нагородження публіка могла натішитися одночасно гарним видовищем і забавною плутаниною на сцені, однак концерт, що відбувся після нагородження, судячи за щедрими оплесками, гідно завершив двотижневу конкурсну епопею.
Втім, на всіх конкурсних змаганнях крізь різноманітні трактування, крізь неполадки, темперамент учасників іноді проглядало істинне обличчя великого композитора — автора музики. Та й Горовиць був скрізь: музикант усміхався з портрета, проглядав у виконавській манері деяких учасників, визначав конкурсну програму і — своїм неповторним прикладом — критерії відбору…
