Мало не найцікавішим і найулюбленішим киянами заходом «Французької весни» став Фестиваль допрем’єрних показів. Шість нових фільмів, які незабаром повинні з’явитися в широкому прокаті, окрім нашої столиці було показано в Дніпропетровську, Донецьку та Львові. Як мінімум, половина привезених в Україну картин була присвячена темі родини, батьків і дітей.
Криза родини, яка є, як відомо, основним, скріплюючим усякий державний організм елементом суспільного життя, давно турбує європейських режисерів. На нинішньому Фестивалі допрем’єрних показів можна було простежити, як на цю кризу реагують французькі кінематографісти.
Відкрився фестиваль картиною Філіпа Ліоре «Не хвилюйся — все гаразд». З перших кадрів режисер умістив типову, як можна зрозуміти, французьку родину до салону автомобіля — зустрівши двадцятирічну дочку, яка повернулася з поїздки до Барселони, дбайливі батьки їдуть разом з нею додому. Проте родинний портрет виявився не повним. На автовокзал не приїхав брат-близнюк дівчини, який, як буде пояснено їй і нам — глядачам, посварився з батьком, грюкнувши дверима, покинув отчий дім. Власне, пошук хлопця і стане сюжетним стрижнем картини. Героїня, не задовольняючись поясненням батьків — яка б сварка з домашніми не сталася, брат не буде ігнорувати її дзвінки, — спочатку марно намагається зв’язатися з ним по мобільному телефону. Потім починає його шукати в містах, із яких отримує листи і листівки. Але до того, як вона отримала першу звісточку від брата, була страшна депресія — розлука з близнюком, як відомо, переживається особливо гостро. Дівчина відмовилася приймати їжу і, природно, потрапила до рук психіатрів. За ходом дії глядач мав можливість довідатися, що схильність до репресивних методів «лікування» пацієнтів притаманна не лише колишнім радянським психіатрам, які калічили не одне життя, але і їх французьким колегам.
Як би не стояла справа з сучасною французькою психіатрією, зрозуміло одне — бездушні лікарі знадобилися режисерові для того, щоб на їхньому тлі посилити душевність, турботливість батьків про виснажену розлукою з братом дівчину. Батько, коли його не пускали до дочки навіть із призначеним для неї листом від зниклого сина, пригрозив лікарям, які мають патологічну пристрасть до таємниць чужої підсвідомості, що просто рознесе клініку. Цією своєю рішучістю він врятував дочку.
У рятівні листи, в яких парубок розповідав не так про себе, як лаяв батька, не вірилося з самого початку. Ближче до фіналу дівчина побачить в одному з міст, як батько опускає до поштової скриньки чергову, призначену для неї листівку. Коли ж вона виявить у гаражі гітару, з якою брат нібито поїхав з дому, то остаточно зрозуміє, що її просто обдурювали. У цей же час її наречений, відвідуючи свою бабусю на цвинтарі, виявив могилу брата нареченої. Причина його загибелі виявилася рядовою — альпінізм, зірвався при черговому сходженні... Правда, яку протягом усієї картини батьки так ретельно маскували від дочки й від глядача, лише при першому наближенні виявилася жахливішою за їхню брехню заради порятунку. Якщо ж вникнути, то вона виявилася дуже навіть оптимістичною. Бо смерть однієї людини, нехай навіть молодої й талановитої, ніщо в порівнянні зі смертю такого важливого суспільного інституту, як родина. Жертвуючи сином, режисер рятує, реабілітує родину. Батько, який складав на себе ж страшні пасквілі, які зачитуються дочкою вголос, виявився благородною, жертовною людиною. Смерть сина змусила його розкаятися і по-новому подивитися на своє життя — нудне, механічне життя урядовця, в якому родинна вечеря перед екраном телевізора є мало не єдиним способом відволіктися від сірої одноманітності буднів. Ліоре намагається переконати своїх співвітчизників у тому, що доброчесна буржуазна родина — єдиний притулок, де ми можемо знайти справжні турботу і кохання. Ми дивилися фільм про дуже поганого батька і хороших дітей, але в самому фіналі виявилося, що батько виявився чудовою людиною, здатною пожертвувати своєю репутацією, своїм еґо заради порятунку дочки.
Спрямувавши весь пафос своєї картини на захист колись священного, а тепер зневаженого хибно витлумаченою свободою інституту шлюбу, режисер, схоже, сам не усвідомив, що зняв фільм про неусвідомлений страх смерті. Про те, що надія, нехай навіть необґрунтована, повинна підтримуватися в людині навіть усупереч правді і здоровому глуздові. Ліоре, скоріше за все навіть не ставлячи перед собою такої мети, зняв кіно про те, що гламурна Європа позбавлена мужності прийняти правду про життя. Правда ж ця полягає в тому, що наше сите, але таке хитке, ілюзорне щастя в будь-який момент може бути зруйноване якщо не нашою смертю, то кончиною близької нам людини.
Є в «Не хвилюйся — все гаразд» ще одна цікава тема — етнічної чистоти французької родини. Подругою дівчини, яка важко переживає розлуку з братом, виявилася красива, освічена негритянка. Режисер уже до середини картини розлучив її з білим французом, закохав його в головну героїню та визначив місце чорної красуні поруч із її земляками «зулусами». Звичайно ж, у такій невинній сюжетній перипетії марно шукати відверті расистські мотиви. Проте даний сюжетний хід, особливо в контексті теми фільму, не є випадковим.
Проблемі ксенофобії, яка стає дуже актуальною для світу в міру посилення міграційних процесів, присвятив свою стрічку Рошді Зем. У «Неправильній вірі» він уклав у одне ліжко араба і єврейку. Проте про своє національне коріння молоді французи пригадали лише тоді, коли дівчина завагітніла, і постало питання про одруження, а значить і про знайомство майбутніх чоловіка/дружини зі своїми батьками. Доки вони просто жили разом чотири роки, навіть не знайомлячи «предків» зі своїм партнером, жодних проблем, схоже, не виникало. Пройшовши через випробування та спокуси національними традиціями, про які героям нагадали батьки, закохані, зрештою, миряться і, як потрібно розуміти, беруть законний шлюб. Які мелодії звучали і які танці виконували на їхньому весіллі, нам не показують. Режисер у фіналі радує нас наступним хепі-ендом — у той час, коли молоді батько й мати вже двох дітей вранці збираються на роботу, в помешканні з’являються аж дві щасливі бабусі, одна з яких переплутала день свого служіння онукам і всій інтернаціональній родині. Щоправда, абсолютно незрозуміло, на чому тримається цей щасливий шлюб — ніяких спільних інтересів, крім ліжка, такі різні герої жодного разу не виявили. Але це, схоже, мало турбувало режисера, який гірку правду життя приніс у жертву нудотно-солодкавій брехні ідеології. На тлі гарячих репортажів із Близького Сходу, що з’являються протягом фільму, любов єврейської і арабської літніх жінок до, відповідно, зятя араба, невістки єврейки і їх спільних дітей виглядає як єдина альтернатива бездарній політиці державних мужів.
Обидві ці оптимістичні стрічки попахують держзамовленням і якби, наприклад, не картина «Чоловік мого життя» (режисер — Забу Брейтман), то можна було б подумати, що французи розучилися давати тверезу оцінку соціальним реаліям своєї країни. Проте тверезому поглядові на стан сучасної середньоєвропейської родини, як і на суспільство загалом, у випадкові з «Чоловіком мого життя» перешкодила не лише схильність французів до вина, що стала національною особливістю (найбільш сокровенні розмови герої ведуть із келихом у руках), але й режисерська ідеалізація гей-культури. Схильності до філософії і вишуканих манер дизайнера-гомосексуаліста, як і винахідливому, зі смаком оформленому ним будинку, режисер протиставляє невибагливість побуту і простоту звичаїв родини, яка мешкає по сусідству. Запросивши «педика» (як сам себе жартома рекомендує герой) на вечірку, батько родини був приголомшений нічною бесідою з таким екстравагантним сусідом. Незважаючи на те, що ця, розкидана по всій картині розмова двох чоловіків рясніє інтелектуальними банальностями, що набили оскомину, які неминучі, коли герої намагаються знайти себе і сенс життя на дні келиха, природно орієнтований у питаннях сексу герой втрачає здатність задовольняти фізіологічні потреби своєї дружини. Справа до статевого акту чоловіка, який раніше успішно задовольнявся в ліжку з дружиною, з блакитним сусідом, слава Богу, не дійшла. Але висловлена, окрім інших, Бердяєвим неприязнь до родини і жіночої фізіології, пов’язаної з дітородінням, а значить, з чимось дуже земним, що пахне пелюшками, режисер своїм красивим з погляду зображення фільмом розвинути спробував.
Так що, якщо судити з цих трьох картин, у французів у питаннях родинного життя, якщо воно дало тріщину, вибір невеликий: довіритися якщо не традиційній державній агітації за родину, позбавленій реальних підстав, то агітації приватній гомосексуальній, такій же ефемерній, а значить, і марній. Ні в тому, ні в іншому разі чесної відповіді на запитання, чи можна знайти щастя в родинному житті, і якщо так, то як, ніхто глядачеві так і не дає.
