20 жовтня 1407 року польський король Ягайло (Владислав II) видав грамоту. Про те, що він «...надає у вічне дарування за вірність та службу самому Якушу з Маньківців і його пасербу Клементу та їхнім спадкоємцям с. Маньківці на р. Ров та с. Миньківці на р. Ушиця у Подільській землі та в Кам’янецькому повіті з усіма податками, полями, ловами, пасіками, озерами, рибними ставками, млинами і з усім, що до цього відноситься...».
То вона, перша письмова згадка про село. Одначе літописці того часу не розповіли для нащадків про обставини і місце оприлюднення документу. Тому 600 років опісля на майдані у Миньківцях відбулася довільна історична реконструкція події: сільська громада стала свідком урочистого проголошення і вручення «Якушу» цього документу самим «Ягайлом».
І не тільки цю подію відтворили аматори. З нагоди ювілейної дати до столиці «Миньковецької держави» і великий оригінал Ігнацiй Сцібор-Мархоцький «повернувся». Прибув із далекого минулого каретою разом із своєю дочкою. Відтак проголосив акт дарування своїм селянам волі: «Ми, жителі спадкоємних володінь: Мисліборж, Городище, Катеринівка, Антонівка, Кружківці, Отроків, Хананівка, Притулія, Старик, Тимків, Побуйна, Побуянка, Сивороги, які складають Миньковецьку державу, що знаходиться в Ушицькому повіті Подільської губернії, зібравшись усі разом для вироблення і встановлення відомих законів, після всебічного обговорення справи в присутності громадянина Мархоцького, вище пойменованих земель, а також Сеферівки та інших володiнь, прийшли до висновку, що, з одного боку, найвище благо, дароване Творцем Усемогутнім природи людського роду, це — воля; що людина народилася вільною, а тому необхідно, щоб вона і помирала вільною; що воля повинна вважатися спільним благом роду людського, яке надає сенсу, примножує інші блага і дає можливість мати з нього користь; що узи, які з’єднують воєдино людське суспільство, вимагають, аби основами користування свободою були розум і справедливість...».
Цей особливий акт після обговорення був підписаний обома сторонами і від 1 січня 1795 року скасовував панщину, натомість встановлював «обов’язок селян платити чинш у розмірі 1 крб. 4 коп. за 100 саженів землі». Граф у виконанні методиста Будинку культури Миколи Ткачука був у римській тозі і з жезлом у руках, з яким той ніколи не розлучався.
Мархоцький знав римське право і сповідував ідеї Платона про мудрого верховного правителя. Одначе, відтворюючи події давно минулих літ, організатори не встановили на кордонах стовпи з написом «Границя Миньковецької держави від Російського царства», як це було за «сепаратиста» Ігнацiя Сцібора-Мархоцького. Бо, відповідно до законів жанру, передбачено відтворення тільки окремих епізодів. А нащадки підданих отієї держави, занурившись на сільському майдані в минуле, звісно ж, думали про свою роль в історії. Як, із чим і головне — з ким до неї, історії, впишуться?..
Публіка жваво розкуповувала надруковані до круглої дати «миньки» — грошові знаки різного номіналу. На незабутню пам’ять про сільський ювілей. Для оживлення вражень. За Мархоцького випускали свою валюту для внутрішнього використання, свій папір, випалювали вапно. Йшло вгору виробництво. Працювали цегельний, лакофарбний заводи, шовковичний розсадник, фабрики — анісової олії, суконна, каретна. До речі, і акт про дарування волі селянам був розтиражований у місцевій друкарні й відправлений у сусідні маєтки. На жаль, приклад реформатора не тільки не надихнув близьких і далеких сусідів, а навпаки, обурив і змусив їх вдатися до непевних кроків...
На заробітки за «Границю Миньковецької держави від Російського царства» ніхто не відправлявся. Якраз усе навпаки відбувалося. А тепер? Виступаючі з трибуни свята озвучували одержані електронною поштою листи від вихідців із села. Чи не з усіх континентів привітали селян і себе. Авторів доймає туга за малою батьківщиною, за цим «райським куточком на землі»...
Разом із краєзнавцем Володимиром Захар’євим вдаємося до пошуків відчуттів тодішньої атмосфери на місцевості. То він, Володимир Захар’єв, виступив організатором і натхненником оцього свята 600-лiтньої «столиці». «Село ще чекає на своїх дослідників», — мовить. На жаль, ніхто достеменно не знає, що саме із будівель залишилося від «держави». Поки що — тільки версії. А на майдані граф Мархоцький у виконанні Миколи Ткачука вказав жезлом на пагорб, що мав назву Бельмонт: «Суддів обиратимемо щороку!». На Бельмонті височіли одна з найкращих резиденцій графа і «урядова» споруда, де засідали судді, працювали архітектор, землевпорядник, адвокат, відбувалися спільні зібрання адміністративної ради і магістрату. Іноді у засіданнях магістрату брав участь сам Ігнацiй Мархоцький, для якого встановили оббитий червоний сукном трон. «Там-таки, на Бельмонті, були встановлені найточніші ваги. Де за межами «Миньковецької держави» виникав конфлікт, то їхали сюди і ставили крапку», — продовжив краєзнавець.
Судді у «Миньковецькій державі» обиралися представниками всіх прошарків населення на один рік і були незалежні від адміністрації. Застосовувалося римське право. У Миньківцях була друга судова інстанція, а першу мало кожне із 12 сіл. Найвищою мірою покарання вважалося заслання у Понтійські володіння, тобто до Херсонської губернії, де Мархоцький купив 30 тисяч десятин землі.
Одначе ухвалювалося і шмагання різками... Відтак на майдан вийшли молоді селяни. З косами, серпами, граблями. Всі гукають: «Слава Церері!». Попереду у кареті — граф Мархоцький із дочкою. У цій сцені аматорам довелося дещо відступити від історичної правди. На свято Церери Мархоцький вирушав тріумфальною колісницею в упряжці з чотирьох волів iз визолоченими рогами. Давно вже перевелася ця худоба, воли. Отож у результаті реконструкції довелося застосувати карету в упряжці з пари коней.
Граф шанував язичницькі звичаї й обряди. Свято богині родючості Церери — з цих обрядів. Влаштовувалося після збирання врожаю. З історичних джерел відомо, що за «сепаратиста» ніколи не було недороду, стихії природні ніби обминали села. Тому нагадування про щедрі ниви і великі снопи було наче докором у бік учасників свята. Поки що багато сільгоспугідь пустує, дичавіють сади. Одначе повернемося на майдан, де розгортається дійство реконструкції.
Оригіналу, виявляється, не всі новації, як кажуть у народі, сходили з рук. Сусіди строчили доноси на «одурілого язичника», який набудував храмів римським богам і сам виголошує проповіді. У кульмінаційний момент свята богині родючості з’являються барабанщики — аби заглушити співи. Графа беруть під варту і везуть до Кам’янця. Отак бувало не раз. Після кожного арешту селяни відправляли до Кам’янця делегацію і та брала свого правителя на поруки. І він повертався... Коли ж за встановленим ним обрядом відправився в останню путь, спадкоємці не змогли втримати у руках «Миньковецьку державу». Загребущі сусіди розтягли її, державу, на шматки. Неподалік — руїни басейну: піддані одержували цілющі водні процедури. Давній цвинтар у часи Мархоцького був обгороджений високою стіною, прикрашеною міфологічними емблемами. Існувало особливе похоронне братство і винайдено оригінальний церемоніал поховання. Коли наближалася печальна процесія, цвинтарна брама була зачиненою... Гіпотезу, що саме тут знайшов собі вічний спокій «сепаратист», вже начебто спростовано.
Що ж стосується резиденцій, то в Ігнацiя Сцібора-Мархоцького їх було чотири. Відповідно до пори року. «Дванадцять сіл об’єднувала його «держава». У Притулівці ще остаточно не зруйновано штучну печеру. Унікальний об’єкт! Ця печера — найдовша в Європі. В Отрокові залишилися арка Мархоцького, вежа, руїни палацу, ростуть буки, які він посадив. Там-таки, в Отрокові, — Форум: площа, загороджена тесовим каменем, ворота, маленькі башти... Все це треба зберегти», — розповідає натхненний краєзнавець.
У Миньківцях Володимир Захар’єв за свої кошти викупив давню хату. Стояла пусткою через дорогу від ознак нового часу — крамниць, точок громадського харчування. У ці заклади поки що спрямували всю свою енергію найпідприємливіші нащадки підданих «Миньковецької держави». А краєзнавець планує створити тут музей графа Мархоцького: «Аби молоде покоління і гості села могли одержати вичерпну інформацію про непересічну особистість того часу. Ну, й одержати уроки заснованої ним Миньковецької держави». До речі, у Миньківцях ще багато порожніх хат. «Невдовзі розкуплять усі», — краєзнавець вгадує світлі перспективи села. Перші експонати для цього закладу подарували учасники святкування 600 рiччя «столиці» «Миньковецькоїдержави».
До цієї ж події приурочили газифікацію села. Як одну із перших ознак ренесансу...
