КIНОПРЕМ’ЄРА
«Живі», нова стрічка одного з найкращих українських документалістів Сергія Буковського, присвячена Голоду-1933, але це той надзвичайно рідкісний випадок, коли слід говорити в першу чергу не про публіцистику, не про репортаж чи історичну розвідку (хоча все це тут є), а про кінематограф як такий.
«Живі» — це, по суті, продовження роботи, початої Сергієм Буковським 2006 року фільмом «Назви своє ім’я», присвяченим Голокосту в Україні під час Другої світової війни. Обидві картини побудовано на матеріалі свідчень людей, котрі дивом вижили під час винищення. Фонд Стівена Спілберга «Шоа», в архіві якого є сотні подібних інтерв’ю, надав два роки тому ці матеріали режисерові, результатом чого став фільм «Назви своє ім’я»; нині ж у такий самий спосіб було зібрано свідчення 56 старих людей, отих незламних дідусів і бабусь, що бачили катастрофу 75-річної давнини на власні очі. Спільність є навіть у тому, що співпродюсером «Живих» виступив Марк Едвардс — він також продюсував «Назви своє ім’я» від фонду «Шоа».
Одним із головних героїв нового фільму є британський журналіст Гарет Джонс — абсолютно несправедливо забутий і в своїй, і в нашій країні (аж до того часу, поки про нього написав Джеймс Мейс саме у «Дні»). Мати Джонса працювала колись гувернанткою в онуків легендарного Джона Юза, засновника Донецька, сам він добре знав російську. Гаретові вдалося потрапити в радянську Україну взимку, на самому початку 1933 року і побачити все те пекло на власні очі, поспілкуватися з тими, хто тоді був уже приречений. Однак виступи цієї мужньої людини не було почуто, а незабаром самого його вбили у Маньчжурії — у переддень тридцятиріччя, за загадкових обставин. Буковський запросив одного з Джонсових нащадків прочитати щоденникові записи і листи журналіста, таким чином зробивши останнього важливим, хай і позакадровим свідком. Та все ж цей фільм не про Гарета Джонса. Це фільм не про померлих, а про живих і про життя.
Звичайно, тут цитуються необхідні документи, зокрема листування польських та італійських дипломатів, завдяки вставкам хроніки тих років із різних країн оповідається про історичне тло, на якому розгортався Голодомор, є й фрагменти брехливої, кричущо цинічної офіційної кінопропаганди. Однак унікальність стилю Буковського — у вмінні створювати зі, здавалося б, випадкового, звичайного матеріалу візуально насичені, повнокровні образи й органічно поєднувати їх із традиційними прийомами неігрового кіно. Два подібні фрагменти одразу запам’ятовуються на початку і наприкінці фільму (оператор — Володимир Кукоренчук, постійний учасник проектів Буковського) — лан із важкою, стиглою, майже мідного кольору пшеницею, яка хіба що не випадає з екрану, і опасиста, розкішна плямиста корова на тлі білої стіни сільської хати, поруч з двома бабцями на стільцях. Пшениця — яку забирали в людей, прирікаючи їх на смерть; корови ж тоді врятували не одну родину. Ось саме на таких опуклих і дуже часто контрастних образах-символах побудовано фільм. Фотографія сільської хати в негативі на освітленому планшеті — наче привид зниклого життя. Чорно-білі зимові поля, оповиті сніжною курявою, прошиті залізничними коліями — тою залізницею вивозили зерно. Довгим крупним планом, у всіх деталях — ваги, на яких важили хліб, безнадійно порожні, непотрібні. Барвисте наївне малярство на стінах сільських хат. І головні, найяскравіші образи — оті самі баби й діди. Кожне з цих облич — дорогоцінність. Кожна з доль — трагедія. І всі — без страху. Неймовірно колоритні. Кумедні. Сварливі. Заплакані. Мовчазні. Веселі. Вісімдесятирічні. Живі. А значить, живі й ті, хто лишився лежати в тій промерзлій землі.
ЗАКРИТТЯ
«Центр сучасного мистецтва має честь запросити вас на вечірку з нагоди завершення своєї 15-річної діяльності. ЦСМ, який ми знали в особі Центру Сороса, а потім — ЦСМ при НаУКМА, закриває двері, але сучасне мистецтво продовжить своє існування в історичних стінах Староакадемічного корпусу НаУКМА. Тепер уже не в формі ЦСМ, а за посередництва кількох нових організацій, що діятимуть на території старого доброго Центру. Будемо раді розповісти вам про те, що і як планується, на що варто сподіватися і чого треба очікувати, на вечірці 20 грудня о 17.00, як завше, в ЦСМ за адресою вул. Сковороди, 2». Чимало журналістів, критиків, просто поціновувачів сучасного мистецтва отримали таке запрошення в середині грудня. ЦСМ на Контрактовій площі явив собою, по суті, цілу епоху у виставковому житті Києва, і саме в цих залах ми вперше побачили зразки того арт-експерименту, що давно опанував світ. На жаль, епохи змінюються, відходять. У будь-якому разі, не в останню чергу завдяки ЦСМ сучасний мистецький краєвид Києва є таким, яким він є.
МУЗИЧНИЙ І IМПОРТЕР
Згадувати олігархів у позитивному контексті є поганим смаком, але від фактів не втечеш: Віктор Пінчук цього року розважав українців ефектними мистецькими імпрезами, найпомітнішими серед яких, безумовно, є шоу легендарних виконавців — британців «Куїн» у Харкові та німців «Крафтверк» у Києві; там же, на столичному Майдані, виступив Пол МакКартні. Перші приїхали в рамках благодійно-освітницької кампанії фонду Олени Франчук «АнтиСНІД», другі грали на відкритті однієї з виставок у PinchukArtCentre, а екс-«бітл» також виступав у рамках благодійної акції «Час бути разом». І хай склади відрізняються від оригінальних, а музиканти постаріли — у всіх трьох випадках враження інакше, як не незабутніми, не назвеш.
ВИСТАВКОВИЙ ПРОЕКТ
Фінальна виставка проекту «Українські зірки — дітям із синдромом Дауна», організованого Всеукраїнською благодійною організацією «Даун Синдром» і Школою фотографії Віктора Марущенка є важливою, в першу чергу, з огляду на соціальне значення проекту.
Із синдромом Дауна народжується одне з 700—1000 немовлят. Це — генетична випадковість. Імовірність появи такої дитини не залежить від способу життя батьків, їхнього здоров’я, шкідливих звичок, харчування, статку, освіти, кольору шкіри або національності. Як довелося пересвідчитися на власні очі авторові цих рядків, у Західній Європі ці діти є повноцінними членами суспільства, для них створено багато спеціальних програм розвитку, вони мають усі можливості для навчання, роботи, розваг.
З другого боку, в нашій країні щороку народжується 300—400 дітей з синдромом Дауна, з них до 30 немовлят — у Києві. Згідно із загальнонаціональною статистикою, лише третина із них залишається в сім’ях. Від більшості дітей батьки відмовляються ще в пологових будинках (по Києву за п’ять місяців 2008 року зафіксовано 11 відмов). Утім, ситуація починається змінюватися на краще, в першу чергу завдяки громадській ініціативі: в останні роки оформився рух батьків дітей з Даун-синдромом, який, зрештою, і привів до появи Всеукраїнської благодійної організації.
«Українські зірки — дітям із синдромом Дауна» має вже раніше успішно втілені закордонні аналоги, зокрема, в Росії та Голландії. Однак це не є щось штучно привнесене: мету проекту — привернути широку суспільну увагу до дітей, народжених із синдромом Дауна, — підтримали провідні українські митці, спортсмени та культурні діячі.
КНИГА
Отже, сталося те, що мало статися вже давно. В київському видавництві «Критика» вийшла книжка «Українська мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників», або, простіше кажучи, словник українського мату та грубої лайки. Автор словника Леся Ставицька, доктор філологічних наук, професор, завідувачка відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАНУ. Вона є автором низки мовознавчих монографій, таких, як «Естетика слова в українській поезії 1910—1930 рр. ХХ ст.» (2000), «Жанри і стилі в історії української літературної мови» (1989, у співавторстві), а також сенсаційного «Короткого словника жаргонної лексики української мови» (2003). Її нова книжка викликала набагато гостріші дискусії, ніж будь-яка попередня робота. «День» тоді ж таки опублікував інтерв’ю з пані Лесею (2 лютого 2008 р.).
Можна скільки завгодно вправлятися у складанні од про солов’їну та цнотливу українську мову, слати прокльони на адресу «манкуртів» та «агентів п’ятої колони», що оту солов’їність паплюжать. Але мова — то живий організм, усі частини якого необхідні для нормального функціонування єдиного цілого. І намагання відтяти одну з тих частин аж ніяк не сприяє відродженню та розвитку мови, чим так опікуються професійні українці.
«Українська мова без табу» — видання в багатьох аспектах унікальне. Фактично це перше дослідження української нецензурної лексики, виконане на академічному рівні. А втім, то не дивина, адже «Критика» відома не тільки грунтовною підготовкою та високою видавничою культурою своїх проектів, а й постійними інтелектуальними інноваціями та відкриттям нових, досі нерозвіданих тем.
Новий словник — це подорож тією українською, про яку ви хотіли знати, але боялися спитати. «Тих самих» слів там відносно небагато, та й вони здебільшого є складовими надзвичайно дотепних, соковитих, влучних висловів. Багато чого можна процитувати і на газетній шпальті — але краще за все зазирнути в сам словник. Будь-якому неупередженому шанувальнику це дасть справжню насолоду: близько 5000 слів і стійких словосполучень, довідки про походження та історико-культурні коментарі, випадки нестандартного вживання... Це воістину жива мова — суперечлива, гостра, енергійна, неймовірна смішна — і прекрасна.
ТЕНДЕНЦIЯ
Останній рік у західному кіно (принаймні, таке враження) почалася українська експансія: вийшли фільми, так чи інакше дотичні до нашої країни, але зняті у США, Великій Британії, Австрії. Причини? То окреме питання; наразі цікавіше, як зображено там українців.
Мова йде про п’ять стрічок (якщо не брати зовсім вже фантасмагоричне «Королівство кришталевого черепа» Стівена Спілберга з суперагенткою КДБ зі Східної України): «Це вільний світ» патріарха британського соціального кіно Кена Лоуча, свіжий французький бойовик «Перевізник-3» з Джейсоном Стетхемом у головній ролі, «Імпорт/Експорт» австрійця Ульріха Зайдля, «Бруд і мудрість» поп-діви Мадонни, новий фільм про Бонда «Квант милосердя». Поділити їх можна на фільми, де Україна і українці є частиною сюжету, і фільми, де все обмежується лише участю наших виконавців. До останніх належать «Квант милосердя» та «Бруд і мудрість». Уродженка Бердянська Ольга Куриленко — таке собі альтер-его агента 007, так само зі своєю помстою і зі своїми шрамами від минулого. Вочевидь, режисер взяв її як типаж, котрий спрацював вже у розв’язці: найпереконливіше Ользі вдалася ота лють, з якою тільки й можна мститися. Щодо колишнього киянина — лідера хвацького рок-гурту «Гоголь Борделло» Євгена Гудзя, то він у фільмі Мадонни виконує роль емігранта з України на ім’я Андрій, музиканта і стихійногo філософа, по суті, грає самого себе, тож дивитись на Євгена, натуру артистичну й дотепну, в будь-якому разі цікаво.
У «Перевізнику» похмурий мачо (Джейсон Стетхем) супроводить дочку українського міністра Валентину (Наталія Рудакова) з Марселя до Одеси. Перевезення контролює мафія; Валентина ж — особа досить безтурботна, любить розваги з істинно слов’янською широтою, але, коли її називають росіянкою, обурено відказує: ні, українка. Звісно, Стетхемів герой має через неї силу-силенну небезпечного клопоту.
«Імпорт/Експорт» частково знятий на Донеччині та в Ужгороді. У ролі медсестри Ольги, яка шукає кращої долі за кордоном, — Катерина Рак (Миколаївський драмтеатр). Решта акторів — переважно непрофесіонали: у сценах у лікарні знімали насправді немічних пацієнтів. І тут відповідь тим, хто може закинути режисерові навмисно чорнушне зображення України. Для Зайдля нема принципової різниці між Сходом і Заходом. В Австрії він обирає для зйомок цей жахливий хоспіс, у Словаччині — циганське гетто, в Україні — занедбану промзону, а головним героєм із західної сторони робить справжнього безробітного Пауля Гофмана. Зайдлеві важливо показати світ, незатишний у будь-якій точці.
Стрічка Лоуча оповідає про співробітниць рекрутингової компанії Енджі та Роуз, чий бізнес хутко перетворюється на безпринципну гонитву за грошима. Назва «Вільний світ» — гірка авторська іронія, адже рівність можливостей стає справжнім пеклом не тільки для тих, на кому наживається Енджі, а й для неї самої: вона перетворюється на жорстоку фурію, яка свідомо обманює гастарбайтерів з України та Польщі, торгує їхнім життям. У фіналі дивитися в очі чергової жертви Енджі, немолодої українки Людмили, просто нестерпно.
Отже, Україна чітко прописалася у західній свідомості, наші актори стають все більш затребуваними в усе серйозніших проектах. Зрештою, українець у західному фільмі — це виконавець яскравого епізоду, це жертва тяжких обставин і борець із ними, це людина, яка знає ціну і брудові, й мудрості, не чужий, а просто інакший: новий мешканець нового світу, якому є що сказати після столітньої мовчанки.
