Популярний актор Львівського театру ім. М. Заньковецької, відомий педагог, професор, нині виконуючий обов'язки декана факультету «Культури і мистецтв» Львівського університету розповідає про особливості розвитку театральної освіти в Україні та «кровообіг» між Києвом і Львовом.
«МИ НІБИ СИДИМО НА ДВОХ СТІЛЬЦЯХ»
— Богдане Миколайовичу, давайте поговоримо про розвиток театральної освіти в Україні. У Львові, Запоріжжі акторів нині навчають в Університетах класичного типу. Ви добре обізнані з постановкою театральної освіти в Польщі, взагалі на Заході, де така практика розповсюджена. Але чи не втрачаємо ми чогось, віддаючи примхливе мистецтво в строгі університетські академічні пенати, чи не загрожує таким чином натхненній творчості сухий академізм?
— Я думаю, що ні. Перш за все тому, що ми у Львівському університеті не відриваємось від театру. Навпаки, тісно з ним пов’язані. Театральна освіта чи навчання актора можливі лише при театрі. Ще за радянських часів були театральні студії при Київському театрі ім. І. Франка, Львівському театрі імені Заньковецької. Врешті-решт, це робив Лесь Курбас: навіть професійні актори його театру «Березіль» удосконалювали свій професіоналізм через студійне навчання. Тому і театральні інститути, як у Києві та Харкові, мають учбовий театр. Але їхні студенти, за винятком одиниць, не знають професійного театру зсередини. А студенти, які навчаються безпосередньо в стінах театру і щоденно бачать вистави, зустрічають в коридорах акторів, сидять з ними в одних гримерних, чують їхні розмови, бачать репетиційний процес від початку до кінця — це є інші люди. По-перше, вони психологічно підготовлені до роботи в професійному театрі. По-друге, маючи можливість спостерігати за різними акторами, вони ніби вчаться того професіоналізму, який можна передати тільки від людини до людини; жодною лекцією цього не передати. Це уміння гримуватися, готуватися до вистави, — різні актори готуються по-різному. А потім зустріч з такими акторами в процесі репетицій масових сцен, — вони бачать, хто як працює: хто скоріше вчить текст, хто приходить на репетиції готовим, а хто — неготовим, хто записує зауваження режисера в роль, а хто покладається тільки на свою пам’ять і, в кінцевому результаті, забуває, і йому повторюють. Вони бачать всі ці нюанси і різниці, і кожен мусить підбирати те, що йому близьке. Немає якогось одного правила.
— Студійна підготовка щодо фахових навичок — це прекрасно. Але ж університетська — це зовсім далеко від театру.
— Я розкажу про нашу, львівську школу. Загальноосвітні предмети студенти отримують в університеті, а майстерність актора, сценічну мову вони проходять в стінах того театру, чий художній керівник чи провідний актор набирає курс. Тільки на цих засадах і з цією умовою при Львівському національному університеті була створена кафедра театрознавства і акторської майстерності. Тому ми маємо студентські курси, які працюють на базі Театру імені Заньковецької, при Театрі Леся Курбаса, при Театрі «Воскресіння». Цього року хоче набрати курс перший український Театр для дітей та юнацтва. І що найважливіше — ці майстри й театри мають свій художній почерк, вони всі різні, і ті студенти теж є різні. І в більшій частині тих дітей готують для свого театру, ніби це люди одної крові. Це теж дуже важливо. Курсові й дипломні роботи граються на сцені цих професійних театрів. Театр забезпечує декорації, костюми, всі необхідні елементи повноцінної вистави. Художня рада переглядає цю виставу, і якщо вона вважається достойною, то вводиться в репертуар. І такі вистави йдуть не рік чи півроку, як у театральному інституті, а мають можливість гратися з III курсу, тобто два роки. І обов’язково одна вистава робиться на великій сцені, одна — на камерній. Вистави різножанрові: одна обов’язково водевіль чи музична комедія, а друга — психологічна драма. І ще один позитивний момент: театри, використовуючи студентів у народних сценах, епізодах, ролях, платять їм, окрім стипендії, гроші за участь у своїх виставах. Це невеликі кошти, але вони все одно важливі. Студент має стимул: тебе беруть на роботу, дають участь у виставі. Таким чином, зразу привчають до цієї системи, яка, в принципі, дуже жорстока і існує на Заході. Там всі прекрасно знають: як ти не працюєш, тобі й не платять.
— Що театр дає — зрозуміло, а що університет?
— Університет забезпечує вищу навчальну гуманітарну програму, дає значно глибші знання з рідної мови, літератури, історії, філософії, психології творчості, образотворчого мистецтва, історії музики. Ще цікавим є те, що контакти, які має класичний університет з іншими університетами Європи, дають змогу нашим студентам відвідувати різні університети. Наприклад, дякуючи тому, що підписана угода між Вроцлавським університетом у Польщі та Львівським національним університетом, наші студенти щороку виїжджають до Вроцлава, де їх утримують, платять їм добові, вони мають змогу на базі осередку Центру Єжі Гротовського та Інституту театру, що є при Вроцлавському університеті, слухати лекції, бачити тренінги, дивитися відеозаписи кращих спектаклів світу. Безперечно, це дає їм значно ширшу можливість орієнтації. Це змусило нас ввести з I курсу обов’язкове вивчення другої іноземної мови, а саме — польської. Така сама угода підписана між Львівським та Варшавським університетами, де існує школа античних досліджень. На базі цієї школи для нас розробили спеціальний курс театрознавчих наук, і студенти щороку їдуть туди на сесію, отримують там після прослуховування сесії диплом і повертаються сюди. Ми ж, у свою чергу, приймаємо студентів Вроцлавського університету, читаємо їм лекції, зокрема з історії українського театру. Наприклад, про Курбаса та його систему, — це їм цікаво. Вони також мають змогу дивитися всі вистави, які йдуть у львівських театрах.
Львівський університет дає змогу студентам виїздити за кордон і багато бачити. Я не знаю, чи має таку змогу Університет культури та мистецтв у Києві. Очевидно, ні. А чому? Тут є ще одна притика в нашій системі освіти: були так звані відомчі навчальні заклади. Наприклад, Міністерство охорони здоров’я курирувало медінститути, Міністерство культури — театральні інститути, консерваторії тощо. В Європі немає такого, там є загальна освіта з фаховими розгалуженнями. Що ми зараз і перебудовуємо. Міністерство культури неспроможне дати такі кошти, які ми можемо отримати у класичному університеті. Звідси і виходить, що ми ніби сидимо на двох стільцях: з одного боку, мусимо узгодити програму навчання театрального напрямку в Міністерстві культури, а з другого — обов’язково її узгодити у Міністерстві освіти і науки України. Я вважаю, що з цим треба покінчити. У Міністерстві освіти і науки мав би бути відділ культури, який би грамотно і обізнано курирував цей напрямок. І жодних відомчих навчань. Але це було б в одному Міністерстві, виділялися б одні державні кошти, вони б не розпорошувалися. І університет через свою систему дає нам хороші можливості. Кафедра театрознавства і акторської майстерності має своє видавництво. Випускає журнал «Просценіум», вісник Львівського університету серії «Мистецтвознавство» — це все ВАКівські видання. Ми забезпечені комп’ютерами, ксероксами, сканерами, необхідною апаратурою, диктофонами, телеапаратурою, відеомагнітофонами. При університеті є свій навчальний телецентр. Не потрібно нікого просити, студенти там показують свої читацькі програми, уривки, записують їх і бачать: є можливість самоконтролю. Вони самі ставлять на телебаченні та радіо. Тобто, це інші матеріальні, технічні, навчальні можливості для покращання освіти. І поєднання таких можливостей і практичної щоденної участі в роботі театру створює інший тип актора. Він є мобільнішим, психофізично стабільнішим, міцнішим, він має кращу орієнтацію, кращу підготовку. В кінцевому результаті всі випускники — ми поки що мали тільки один випуск, це був мій курс — залишені в стінах Театру ім. Заньковецької. Режисери радо беруть їх у свої вистави, і, починаючи з III курсу їм вже давали ролі у професійних виставах, — як робив колись учень Курбаса, режисер Борис Хомич Тягно, керуючи студією при Театрі імені Заньковецької, яку я скінчив. Тоді після закінчення тільки I курсу Богдан Ступка грав у виставі Механтропа, я — «З коханням не жартують» Кальдерона. А поруч стояв Доміан Іванович Козачковський, народний артист України, Любов Яківна Каганова, Катерина Петрівна Хом'як, заслужені артистки... А я, першокурсник, грав головну роль у цій виставі. Це створює інше відношення до професії, інше розуміння ситуації.
КОЖЕН ДРУГИЙ ЗАНЬКІВЧАНИН, КРІМ ТЕАТРАЛЬНОЇ, МАЄ ЩЕ ОДНУ ОСВІТУ
— Після цієї студії ви одержали вищу освіту в університеті, і мабуть, саме тоді ви оцінили переваги саме університетської освіти?
— Я би так не сказав. При Театрі ім. М. Заньковецької є цікава традиція: всі, хто закінчував студію при театрі, обов'язково закінчував заочно якийсь виший учбовий заклад. Чому? Тому що, коли ми прийшли в цей театр, тут працювали видатні артисти, які закінчили університет (Олександр Дмитрович Гай), театральний інститут, театрознавче відділення (Олександр Боніфатійович Гринько). Богдан Михайлович Антків закінчив Львівську консерваторію, а Богдан Анатолійович Кох — Київську; Володимир Георгійович Максименко — історичний факультет Львівського університету. Окрім того, питання було поставлене так, що у студію приймали студентів, які закінчили Львівський університет. Це були Володимир Глухий, Наталя Лотоцька (нині працює у франківців), Алла Григорівна Бабенко (нині режисер), — люди з університетською освітою (класична філологія) йшли в студію. Щось подібне було в театрі Мільтініса у Литві: він теж набирав студентів через університет. Борис Хомич зробив так само: оскільки він десь у 52-му році керував театральним гуртком у Львівському університеті, він запросив студентів, яких він там знав, до студії Театру ім. М. Заньковецької, і тоді відкрилася студія. Такий приклад спонукав і нас. Лариса Кадирова закінчила Київський театральний інститут (театрознавство), я — Львівський університет. Правда, Богдан Ступка учився трошки довше у Київському театральному інституті (театрознавство), але таки закінчив його. І покоління, яке приходило за нами, робило те саме. Галина Давидова, Вадим Яковенко, Любов Боровська — Київський театральний інститут, Леся Гуменецька ГІТІС закінчила, Олександра Боньковська — українську філологію, Степан Глотва — журналістику, Дара Залізна — поліграфічний, редакторське відділення... Я б сказав, що кожен другий актор Театру ім. М. Заньковецької має ще одну освіту окрім театральної.
— І це позначається на якості вистав, тому що розумні культурні люди на сцені.
— Робота з такими артистами полегшує режисеру розбір п'єси, знаходження надзавдання спектаклю, наскрізної дії, мотивацій вчинків. Я вже не кажу про культуру мови. Ці актори мобільніші, легші. Тобто, ми переконалися, що поєднання хорошої, практичної сторони в театрі і загальної освіти є дуже важливим. Колись Курбас дав таку тезу: український актор думає, що він виріс із штанців, — ні, йому треба ще дуже багато вчитися. І тому тут є велика істина: українським акторам і зараз бракує рівня знань і культури, вони мусять все життя вчитися. Питання студіювання своєї професії і знань, які сьогодні дають інтернет, телебачення, преса, особисті контакти, можливості їздити за кордон, зокрема бачити, як працюють там і як працюють у нас — все це змушує вас постійно бути в русі. В Європі ніхто не може зупинитися. Там людина мусить працювати щоденно. Вас сьогодні взяли у виставу? Ви добре працюєте? Ви маєте шанс знову потрапити в чергову постановку до іншого режисера по іншому контракту. Поки що у нас контрактної системи немає, але до того йдемо.
«ЯКЩО МИ НАБЛИЖАЄМОСЯ ДО ЄВРОПИ, ТО МУСИМО ЩОСЬ ПЕРЕБУДУВАТИ»
— Західна школа має систему бакалаврів, магістрів. У нас такого не було, зараз ми до цього приходимо. Як ви в галузі мистецтва бачите цю проблему? Магістратура і наша аспірантура — це різні речі?
— Звичайно. Між ними не можна поставити знак рівності. Наша аспірантура — це їхня докторантура. Питання в тому, що там система дійсно так побудована, що нема поняття спеціаліста. І ми зараз йдемо до перебудови цієї системи; поки в нас існує і бакалавр, і спеціаліст, але в теоретичних дисциплінах, театрознавстві уже існує і магістр. При наших контактах, можливості їздити ми мусимо опанувати європейську систему для того, щоб наші дипломи були там чинні. У зв'язку з цим вводиться таке поняття, як магістратура. Воно передбачає дуже добру, розумну систему спецкурсів, які студенти мають право обирати. Потім — написання роботи, близької до нашої дипломної роботи. Магістратура є найвищий ступінь освіти, і туди мусять йти тільки студенти, які справді виявляли неабиякі знання впродовж чотирьох років навчання, практичної роботи, теоретичних дисциплін тощо. Таких студентів, які вчаться без трійок, педагогічна чи вчена рада кафедри або факультету рекомендує до магістерки. Але це не стосується таких практичних професій, як акторська. Щодо, наприклад, режисерської професії, то вже два токи тому в Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого випускники отримали дипломи магістра одночасно з дипломом спеціаліста. Це можливо тому, що вони пишуть добру, розроблену експлікацію своєї дипломної вистави, вони її обгрунтовують теоретично, і це дійсно праця, добре проілюстрована фотографічним матеріалом чи відеозаписами, і таку роботу можна обговорювати і захищати. Це так званий теоретичний захист, практичний — це їхня постановка вистави. Що дало змогу підняти їхню освіту до рівня магістра. Очевидно, можуть бути ще якісь покращення цієї системи, але, хочемо ми чи ні, — якщо ми наближаємось до Європи, то мусимо щось перебудувати. Хоч я не згоден з тим, щоб сказати: те, що ми мали, — це погано. Ми мали дуже добру систему, але якщо ми хочемо жити в одних параметрах з іншими країнами... Щоб підключити їх електричний чайник чи праску в нашу розетку, потрібен спеціальний перехідник. Ми мусимо зробити цей перехідник, адаптувати щось в себе для того, щоб ми могли підключитися до загальної європейської системи і там функціонувати. Цього боятись не треба, але я думаю, що ця робота — не за півроку. Ми в університеті робимо її вже третій рік. Тільки нещодавно ми ліцензували театральний напрямок на магістерку. Тільки ліцензували! Очевидно, студенти цього року набору вже підписуватимуть угоду на бакалавра і магістра.
— А що таке актор-магістр?
— В спеціальності «акторське мистецтво» я не бачу магістерської можливості. Тому що то є винятково практична професія, тут зовсім різні речі.
«ВСЕСВІТ НЕ МАЄ ПОЧАТКУ І КІНЦЯ, МИСТЕЦТВО ТЕЖ ЙОГО НЕ МАЄ»
— Теорія і практика — це різні типи мислення.
— Так. Якби студент акторської спеціалізації хотів би написати теоретичну роботу і захистити її окрім дипломної вистави на сцені, — очевидно, його можна рекомендувати до захисту магістерської роботи. Але тоді він мусив би таку ж роботу написати на IV курсі і здати бакалаврат, бо інакше магістратура неможлива. А вчити студента акторського відділення п'ять років, зокрема при нашій системі, коли вони при театрі, — це невірно. Чотири роки — абсолютно достатньо для того, щоб мати спеціаліста-актора, готового до розуміння професійних завдань, тих вимог, які ставить театр, до тої етики, яка у ньому існує, привити йому засади працелюбності, працездатності, підготувати його теоретично і практично з усіх елементів акторської техніки із системи Станіславського, Пітера Брука, Єжи Гротовського, Євгеніуша Барби, дати добрі знання системи перетворення Леся Курбаса, — особливо Курбаса, бо це образне мислення. Багато сил і часу забирає танець, вокал, фехтування, сценічний рух, хоровий спів, читання з нот... Ці практичні дисципліни необхідно тренувати і засвоювати.
— На Заході є актори-магістри?
— Немає. Вони можуть здобувати магістратуру після закінчення акторської освіти. Ще один важливий елемент класичної науки — там немає вікових обмежень для вступу. Наприклад, якщо в театральному інституті є віковий ценз, то в університеті його немає. Є обмеження на стаціонар, але є також система заочного, вечірнього навчання. А на Заході взагалі на лекцію записуються люди, які вже на пенсії: приходять, платять гроші і вчаться. Я викладав історію українського театру у Відні і був здивований, що поряд з молодими абітурієнтами стаціонару сидять люди старшого віку. Їх цікавило: починаючи від витоків, фольклору, через XIX століття до нашого часу — який це театр, його напрямки. І в кінці після паузи всі б'ють долонями по партах. Попервах я був шокований, а мені пояснили: це дуже добре, погано як не б'ють. На Заході актори мають право вчитися потім, якщо хочуть. Якщо актор прийшов у театр і через п'ять чи шість років побачив, що він не може бути актором... Як колись нам казав Борис Хомич Тягно: щоб переконатися, чи можеш ти бути актором, треба попрацювати в театрі п'ять-сім років, і я переконався, що він має абсолютну рацію. У мене був психічний зрив, коли я хотів після чотирьох років праці в театрі полишати його. Я не бачив перспективи росту; йшли такі вистави, де ні моя фактура, ні моя психіка не були потрібні. Тоді йшли вистави класичного репертуару, де є типажі, герої, героїні, якісь характерні ролі. І такі актори, як я, Богдан Ступка, Володя Глухий, Віктор Коваленко, які закінчили студію, — ми не вписувалися в той репертуар. На щастя, прийшов до театру режисером Гіляровський і ввів напрямок літературного театру, потім прийшов Сергій Володимирович Данченко, який докорінно змінив взагалі всю репертуарну систему, перевівши музично-драматичний театр у літературно-драматичний. І тоді, в кінці 60-х років, виявилося, що наші індивідуальності конче потрібні для такої драматургії. Якби це не сталося — я, мабуть, покинув би театр; можливо, як і багато інших акторів, які це робили в свій час. Я просто не знаходив застосування своїй особистості в таких параметрах.
— І тоді актор, незадоволений таким своїм шляхом, міг би йти в магістратуру і здобувати якусь теоретичну базу?
— Так.
— А ставши магістром...
— Має право вступати в аспірантуру, або, як на Заході, докторантуру. Він вступає в аспірантуру і стає кандидатом або доктором. А на Заході наша докторська дисертація, тобто габілітація — це і є їхня вища ступінь.
— Тобто, по західних параметрах я, будучи кандидатом мистецтвознавства, вважаюся у них доктором?
— Так. А якщо ви пишете докторську дисертацію, ви є габілітований доктор. Отут вся різниця в цій системі. У нас і спеціаліст, і магістр мають право поступати в аспірантуру, але бакалаври — ні. Це є ніби нижча ланка, тільки чотири роки освіти, а не п'ять. І по-друге, очевидно рівень орієнтації в фахових дисциплінах інший, раз вас не допускають вчитися далі. Є Болонська конвенція, до якої ми прагнемо приєднатися. Вона вимагає акредитації: студент мусить набрати так звані акредитаційні бали для того, щоб перейти з курсу на курс. Тобто знову-таки, там є стимул, мотивація: існують предмети, які ви маєте знати обов'язково і на належному рівні, але можете вибирати ще й додаткові, які дають вам більшу кількість балів. Словом, я думаю, це добре, що є якійсь рух, що нічого не стоїть на місці.
— І тепер ви вже дозріли до того, щоб з кафедри при факультеті української філології перетворитись на окремий факультет?
— Не ми дозріли, а університет вважав за можливе, створивши кафедру режисури, маючи кафедру театрознавства і акторської майстерності, маючи кафедру бібліотекознавства, відділити ці кафедри від філологічного факультету і створити факультет культури і мистецтв, додавши сюди ще спеціалізації культурології і етномузикології, які очевидно переростуть трошки пізніше в окрему кафедру. І такі напрямки, такі факультети при класичних інститутах існують. У нас воно виглядає дивно, а на Заході це є нормою. І там студент, наприклад, філософського відділу може вибрати предмет, який є на факультеті культури і мистецтв. Його йому зараховують по тих кредитах, які він здає. Це розширяє його поле зору. Тому там студент може записатись на майстерність актора і відвідувати. У нас це було би дико. Але є такі студенти. Та й у мене були випадки, що студенти Львівського політехнічного університету приходили на лекції з історії українського театру, слухали їх. Іспити вони не складали, але слухали курс, їх це цікавило. Студент має право піти в інший вуз і послухати те, що його цікавить.
— За гроші чи з вашого дозволу?
— З мого доброго дозволу. Але на Заході є система оплати за такі речі, якщо він відвідує якийсь інший вуз. У нас підписана угода ї Київським університетом театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, що дає можливість нашим студентам приїхати днів на дванадцять до Києва, послухати курс лекцій, відвідати вистави у Києві. Відповідно і кияни можуть приїхати до Львова, послухати наш курс лекцій, подивитися львівські вистави. І цей кровообіг дуже важливий — не замикання в своє містечко чи місто, навіть якщо воно столиця, бо в мистецтві нема центру, нема і маргінесу. Всесвіт не має початку і кінця, мистецтво теж його не має.
«АКТОРИ ПОВИННІ «ТОВКТИСЯ» В ТЕАТРІ»
— Вас поставлено на чолі новоствореного факультету...
— Я виконуючий обов'язки декана, і це призначення було здійснене ректором у день Благовіщення. Сподіваюсь, що покров Божої Матері над нашим факультетом посприяє його роботі. Ми маємо прекрасних спеціалістів у музпедучилищі, яке приєднане до університету і знаходиться під його егідою. Там наші студенти навчаються музики, співу, володіння інструментом. Власне, в приміщенні училища і створений наш факультет. Цього року набираємо на акторське відділення (актори театру і кіно), театрознавство. Складають іспити актори, два творчих конкурси: перший — вірш, байка, проза, монолог і другий творчий конкурс — спів, танець і етюд на психофізичну дію. А третій тур — це тестування з української мови і літератури. Театрознавці складають творчий конкурс — це їхня бесіда з запрошеним на конкурс актором чи режисером. Вони мають право розпитувати його і потім написати у вільній формі свої враження від такої зустрічі. Чи це буде інтерв'ю, чи есе, чи оповідання — яку форму вони виберуть самі. І це є підставою для оцінки творчого конкурсу. Другий іспит для театрознавців — тестування з української мови та літератури. Набирають цього року ще на культурологію, спеціалізація «історик культури і теоретик». Там складають тестування з іноземної мови та української мови та літератури. Спеціалізація «етномузикологія» передбачає також тестування з української мови та літератури і іноземної мови.
— На який рівень підготовки абітурієнтів ви сподіваєтесь? Чи він задовольняє вас сьогодні, чи вам бажано було б мати якихось трошки більш підготовлених абітурієнтів? Яким чином можна здобути таку додаткову підготовку?
— При Національному університеті ім. І. Франка діє факультет доуніверситетської підготовки. Це платне навчання. Власне, на цьому навчанні ви можете підготуватись з проблем театрознавства, етномузикології, культурології, — я кажу по своєму факультету.
— Це львів'янам... А карпатські села? Вони можуть постачати акторські таланти, але підготовка, думаю, там не зовсім така, яка вас задовольняє?
— Так, без сумніву. Але якщо говорити про талант — знаєте, йому й не треба такої підготовки, бо Господь Бог вже дав йому гарну фактуру (я маю на увазі зовнішні дані), голос, темперамент. Є конкурси в самодіяльних, народних колективах... Все ж таки у нас не забиті села України, це не середні віки, діти мають змогу приїхати до міста, потрапити на консультацію, і ми в себе на кафедрі, де є акторські спеціалізації, надаємо її. Ми не чекаємо, поки консультації офіційно будуть оголошені, бо до цих дітей треба ставитись особливо. Ми просимо прочитати, заспівати, розмовляємо з тими дітьми, бачимо, як вони виглядають, мислять... Тоді призначаємо, коли офіційно ще раз можна приїхати. Якщо бачимо в дитині талант або хоча б задатки такого таланту, які можна розкрити, — то ви залюбки тратите час. Бо ми зацікавлені, щоб виходили кращі актори зі стін нашої кафедри і йшли в театр. А місто не обов'язково забезпечує розвиток таланту.
— Що відбувається зараз на вашій кафедрі з підготовкою режисерів?
— Проблема режисури стоїть дуже гостро. Подивіться: кожен рік театральний інститут випускає три-чотири, можливо п'ять режисерів. А по театрах України брак режисури. Я вже не кажу про художніх керівників чи головних режисерів. Їх просто немає. Іноді директор стає художнім керівником театру, як- от в Тернополі чи Херсоні. І він добирає, запрошує режисерів, які ставлять там вистави. Тобто, з кадрами режисури дуже важко. Правда, Курбас казав, що режисури навчитися не можна. Але все ж таки недаремно на режисуру беруть, як правило, студентів вже з однією вищою освітою. І це правильно. Сергій Володимирович Данченко закінчив геологічний факультет Львівського університету і, попрацювавши рік-два, пішов на режисуру. Михайло Резникович закінчив Львівський університет, фізико-математичний факультет. Він з астрономічною освітою, і теж, попрацювавши, пішов у театральний інститут. І ми ж бачимо, що це за режисери! І це вірна ситуація. Бо сам Лесь Курбас мав університетську освіту, незакінчену — але ж мав, і віденську, і львівську. І став геніальним режисером. Режисер все ж таки мусить мати знання і добрий життєвий досвід. Тобто, це концептуальна професія. Тому, коли виникла потреба і надійшла ідея від Федора Миколайовича Стригуна, голови Львівського міжобласного відділення Спілки театральних діячів, про можливість такого набору, ректор університету Іван Олександрович Вакарчук охоче пішов на такий експеримент і створив кафедру режисури, яку Федір Стригун і очолив. І він здійснив перший набір на базі студентів, які вже мали вищу освіту, зокрема, театральну. Туди вступили четверо акторів, які вже працювали у театрі. Вони розуміють, що таке театр, і тепер набувають іншого фаху. На відміну від програми, яка існує в Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого, наша програма дещо інша. У нас режисери вчаться рисунку і композиції. Ми вважаємо, що режисер мусить вміти замалювати те, що хоче, і знати, що таке просторова композиція при побудові мізансцен. Ми ввели семінари з філософії, бо вони вже прослухали філософію як обов'язковий предмет. Тобто, дали можливість інтерпретації певних філософських ідей через твори літератури й драматургії. Ми ширше викладаємо іноземну мову, ввели навіть латинську мову. Крім того, передбачили величезну практику в стінах театру. Я думаю, що треба було б ввести такий предмет, як сценарне мистецтво — самостійне написання сценарію тематичного вечора або п'єси впродовж року і їх постановку на студентській сцені Львівського університету. Бо ми маємо свій учбовий театр, маємо свою сцену: 250 місць глядний зал — там можна ставити будь-які експерименти. Тобто, цими елементами ми доповнили те, що є в програмі театрального інституту. Окрім того, очевидно, що практика цих студентів буде проходити в західному регіоні Львівського міжобласного відділення. Вони зможуть ставити там вистави і експериментувати. Побачимо, що з цього вийде. Але набір не відбувається щороку. Федір Стригун набрав минулого року, цього року набору немає, на наступний рік на базі свого акторського курсу, який випускає Молодіжний театр ім. Леся Курбаса, Володимир Кучинський хоче набрати курс режисури, теж чоловіки чотири- п'ять. Якщо в нього буде таке бажання і він не змінить думку, Львівський університет піде йому на зустріч. У Києві, наприклад, навчають Михайло Резникович чи Едуард Митницький при своїх театрах майбутніх режисерів — це правильна ситуація. Режисер повинен безпосередньо, так як і актори, «товктися» в театрі. Я думаю, це вірна річ.
В зв'язку з тим, що є брак таких кадрів, є надія спробувати це ще у Львові. Ми ж знаємо: не кожен випускник Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого хоче покидати столицю. Не кожен хоче їхати в Дрогобич, Луцьк, Тернопіль, Мукачове чи Ужгород. Але ж там існують театри. І нам дуже приємно: коли до нас приїздять абітурієнти, наприклад, з Івано-Франківська, Дрогобича, Рівного чи Луцька, то вони мають змогу повернутися в театр свого міста і там працювати. По-перше, вони мають там житло, і це розв'язує театру руки, бо театр зараз не в змозі забезпечити житлом своїх молодих акторів, які приходять. І це ще одна дуже важлива проблема. Я охоче прийняв до себе на курс минулого року студента з Дніпропетровська, приїхала дівчина з Хмельницька. Мені навіть цікаво, коли зі Східної України приїжджають до Львова, і я думаю, вони не шкодують, їм це дуже подобається. Я звертаюся до обдарованих, талановитих молодих людей Дніпропетровська, Полтави, Харкова, Запоріжжя, Сум, Чернігова, Черкас: приїздіть у Львів! Вам будуть надані пільги. Ми творимо одну велику сім'ю — Театр. Це потрібно і вам, і нам. Приїздіть!
