На Міжнародному фестивалі мистецтв «Слов’янський базар у Вітебську» Римма Федорівна була членом журі конкурсу молодих виконавців естрадної пісні. Її робота у цій суддівській команді невипадкова. Адже вона автор текстів таких шлягерів як «Ненаглядный мой», «Музыка венчальная», «Мадонна», «Ты меня любишь», «Ариадна». Казакова — енергійна і діяльна людина, поет, публіцист. Написала кілька десятків поетичних збірок. Нещодавно на книжковому ринку з’явилися її новинки — «Безответная любовь» та «Ломка». Останню свою збірку поетеса вистраждала у буквальному розумінні. У ній — біль і трагедія найближчої їй людини — сина Єгора, котрий зумів подолати страшну недугу — наркоманію. Може тому красиві мигдалевидні очі Римми Федорівни залишаються сумними, навіть коли вона усміхається.
Дізнавшись, що я з України, вона дуже зраділа. Просила передати величезне вітання своїм колегам з письменницького цеху Іванові Драчу та Дмитрові Павличку. А нашу розмову ми почали з далеких чорнобильських днів 1986 року, коли вона разом із групою письменників брала участь в агіттурі по Дніпру із зупинкою у вахтовому селищі ліквідаторів аварії на ЧАЕС.
— До поїздки по Дніпру нас вирушило чоловік 30. Здебільшого це були російські, українські та білоруські письменники. На той час ми не розуміли всього масштабу радіаційного лиха. Стояли сонячні дні, і життя здавалося чудовим. Ми були такими безтурботними. Вірили агітаційним казкам наших правителів. Мета нашого туру — показати іноземцям, що і після аварії не все так погано з екологією у країні, а Дніпро — річка судноплавна. Щоправда, нас попередили, щоб не тинялися вулицями. Розверзнутого вибухом реактора також не показували. Та на душі ставало дедалі важче. На зустрічі я читала вірші й уважно вдивлялася в обличчя своїх слухачів. Намагалася зрозуміти, де вони беруть наснагу. Адже їх байками не проведеш. Вони знають дійсний розмах лиха. Я вважаю величезною провиною тогочасного уряду, що не заборонили першотравневої демонстрації у Києві, не попередили людей. А тепер розплутуємо те, що сталося. Хоча ця поїздка для мене, як для поета, була досить продуктивною. Я по- новому подивилася на багато речей. Немовби відкрилися очі на очевидні речі.
— Поети у своїх творах часто виступають пророками, і тому їм задають запитання: «Що робити, як бути?»
— Я вважаю, що якоюсь мірою, мої вірші розумніші за мене саму. Іноді перечитую і намагаюся зрозуміти, що ж керувало мною, коли їх писала? Куди йшла і куди прийшла? Передбачувати, що з нами всіма буде, людям не дано. Проте я вірю в ренесанс своєї країни. Добре, що у нас з’явилися політики нової генерації. Я вірю у Володимира Путіна. Ходить з виправкою військової людини і спортсмена. Не п’є, має хорошу освіту, знає мови, тактовний. І, разом з тим, жорсткий у своїй позиції. Саме такий керівник потрібен нашій державі. Однак новий президент працює всього кілька місяців, а вже викликає негативну критику з боку співгромадян. Він же ще до ладу нічого не встиг зробити. Однак намагається наше життя змінити на краще.
— Риммо Федорівно, путінській перемозі на президентських виборах багато в чому сприяла його рішучість у чеченському питанні. Та тепер Росія пожинає жорстокі плоди і затягнута у затяжну війну.
— Під час першої чеченської війни я була на боці чеченців. Вони відстоювали свою незалежність. Я була категорично проти введення російських військ на їхню землю. Відкидала ту війну так само, як до того афганську. Можливо, наші правителі здійснили величезну помилку, що тоді не дали чеченцям стати суверенною державою. Можна було сісти за стіл переговорів, знайти компроміс, і тоді ми не прийшли б до нинішніх подій. Однак на цей раз загони Басаєва та Хоттаба напали на Дагестан — суверенну частину Російської Федерації. Почалися страхітливі вибухи в Москві. Це я вважаю агресією. Тому дії наших військ цілком виправдані. Вже ні для кого не секрет, що Чечня сьогодні — джерело міжнародного тероризму. Та я не маю ненависті до чеченців і відділяю простий народ від бандитів.
Ви знаєте, я перекладала вайнахський епос, вивчала історію Сходу і трохи знаю їхню психологію. Клани, роздробленість і навіть феодальні стосунки у Чечні зберігаються досі. Джерелом збагачення декого були й лишаються розбійницькі напади та захоплення заручників. Все це — сумний бік їхнього життя. І невипадково багато чеченців через це емігрували. Я дивуюся заявам іноземців, які починають говорити, що ми порушуємо права людини, але, крім критики, ніяких конкретних дій не пропонують. Вважаю, що вузол, дійсно, зав’язався дуже туго, можливо, на багато років. Будь-який народ прагне миру і спокою, але сьогодні я не думаю, що російські війська, втративши так багато своїх солдатів, просто встануть і підуть з цієї випаленої землі.
— Однак Володимира Путіна сьогодні критикують ще й за те, що він здійснює політику закручування «гайок», а події навколо олігарха Гусинського розцінюють як спробу згорнути свободу слова в Росії?
— Скажіть, а хіба це нормально, що у передачі «Куклы» Гамлет у виглядi Путіна лускає по лобі ляльку Лужкова і говорить: «Череп бідного Йорика»? За таке хуліганство можна подавати до суду. Або пасажі Євгена Кисельова: «Не діло президента пикою лізти у кисляк». Та хто він такий, щоб так зневажливо й по-хамськи говорити про лідера нашої держави? Всі істерики про наступ на свободу слова, по-моєму, просто стрясання повітря. Журналісти верзуть все, що завгодно, і нікого ще не взяли за «шкірку». Сьогодні олігархи стараються захистити свої капітали, які виникли в період перебудови, коли вмить мільйони людей стали вбогими, а одиниці — мільярдерами. У справі Володимира Гусинського маса підводних каменів, про які ми, пересічні глядачі, можемо лише здогадуватися. Хоча, маю визнати, що канал НТВ помітно вирізняється з- поміж інших. Мені він подобається передусім своїми інформаційними програмами. Вони дають масу інформації, але за їхнім екраном визирають довгі зелені грошенята.
— Багато людей вашого покоління з ностальгією дивляться в минуле. Ви, схоже, не з їхнього числа і пишете: «я за тою чертой, где отныне, куда не пойдешь, все разбито на правду и ложь».
— В житті я завжди дивлюся у майбутнє, але у віршах іноді повертаюся до минулого:
Правда, жили мы потрясно.
Нас любил родной Союз.
И бесплатно лоботрясов
Вся страна тянула в вуз.
Ах, какое время было!
А теперь совсем не то.
Хорошо, что я купила
С чернобуркою пальто...
Раньше стоило копейки,
А теперь — наоборот.
А теперь все до копейки
На питание идет...
То-то, зря не дорожили,
Уповали на потом.
Ну, да ладно, все ж пожили
В социализме развитом.
— Після розвалу Радянського Союзу багато творчих організацій також почали ділитися та брунькуватися. Не стала винятком і Спілка письменників. Чому стався розкол?
— Просто одні підтримали гекачепістів, інші — демократів. Саме з політичних мотивів стався розкол у наших лавах. Я була членом партії. Заяву про вихід із КПРС написала 22 серпня 1991 року, коли зрозуміла, що до влади рветься хунта. Саме біля телевізора, коли проходила прес-конференція Янаєва і К о , мене ніби осінило — ці «партайгеносе» тягнуть країну до безодні. Я ніколи не служила режимові і писала те, про що думала. Мені не соромно за свою творчість, і під кожним своїм твором я можу підписатися. А нині прикро, що досі не ухвалено закону про творчі спілки. І виходить, що ми поза конституційним полем. Двірник — трудящий. А ми хто? Адже членство у Спілці письменників не дає трудового стажу. На жаль, наша влада про інтелігенцію згадує тільки перед виборами, коли їй потрібні голоси виборців. Мабуть тому творчі люди стають дедалі аполітичнішими. Вони розуміють, що їх використовують. Мені доводиться, як першому секретареві Спілки письменників Москви, ходити по кабінетах. Я себе стала називати заслуженим жебраком. Втішаюся тим, що не для себе дбаю, добуваючи кошти для щорічної премії «Вінець». У лауреати вийдуть п’ятеро-шестеро людей, і їм виплачується по 2000 доларів. Сподіваюся, що скоро у нас з’являться Третьякови, Морозови, Мамонтови, яким буде не байдуже, що залишиться після них нащадкам.
— Чи спілкуєтеся сьогодні зі своїми українськими колегами?
— Я завжди любила і люблю українську мову за її мелодійність. Переклала книгу віршів Ірини Жиленко. По-моєму, я знайшла адекватні слова для її соковитої і красивої поезії. Хотіла перекласти книгу Ліни Костенко і навіть замовила внукові Максима Рильського Андрію підрядковий переклад. Та, на жаль, при особистому знайомстві з Костенко, у нас ця робота не склалася, оскільки Ліна віддала перевагу Андрію Вознесенському. Шкода, марно вона відкинула мої благі наміри. Її «Марусю Чурай» я прочитала за одну ніч, і була зачарована цим твором.
Нині ми не так часто зустрічаємося зі старими колегами. Навіть більше, після відомих львівських подій, немов війнув холодний вітер. Мені здається, треба не ставати в позу, а шукати шляхи зближення у цій непростій ситуації. Я переконана, що нинішнє охолодження між нашими народами тимчасове. Адже ми походимо з одного кореня. Моя мама родом із Кременчука. Я сама народилася у Севастополі, до школи ходила в Білорусі, історичний факультет університету закінчила в Ленінграді. Сім років працювала на Далекому Сході. Об’їздила практично весь Радянський Союз, тому себе вважаю інтернаціоналісткою.
— Поет — це завжди загадка. Розкрийте, будь ласка, хоч трохи свою творчу кухню. Як народжуються вірші?
— Я пишу на коліні, яке завжди при мені. Вірші нагромаджуються, а потім раптом мене немов осіняє. Цей стан трохи схожий на медитацію, у якій перебувають буддійські ченці. Коли приходять до мене вірші, я мовби в ейфорії. Іноді натхнення можна змоделювати. Та це, якщо багато про щось чи про когось думаєш. Наприклад, вірш «Мираж» — плід моєї платонічної пристрасті. Минулого літа я відпочивала на кораблі і там закохалася з першого погляду в рудого боцмана. Розуміла, що він молодший, закінчиться круїз, і моя напасть мине, але нічого не могла з собою вдіяти. Про своє почуття я зізнавалася лише у віршах, а об’єкт навіть не здогадувався про вулкан, що клекотав у моєму серці: «В тебе так много жизни и тепла...» Червоніла, мов школярка, під час зустрічей. Його великого й веснянкуватого, називала «волохатим сонечком». Мої любовні тортури вилилися в цілий ліричний цикл. Хоча, звісно, горе приголомшує більше, ніж радість. Я помітила, що можу заплакати від чужої доброти. Стала такою сентиментальною. Соромно признатися, але відвернутися від проблем мені допомагають серіали: «Дикий ангел» і «Ніжна отрута». Для Пушкіна осінь була улюбленою порою, а я люблю зиму. Коли минає міжсезоння, закінчується сльота, випадає білий сніг, і у січні, до мене, як Водолія, приходить поетичне натхнення.
— Риммо Федорівно, у вас є такі рядки: «Быть женщиной — что это значит? Какою тайною владеть?»
— Мені часто докоряли, що моя поезія мужня. Сперечатися з критиками я не звикла. Та у глибині душі дивувалася — як це так, я ж така слабка, вразлива. Я не знаю жіночих секретів. Кожен вік має свою чарівність: «Эскиз мечты, надежд набросок... Но — не свершится, не бывать. Уметь зачеркивать не просто. Зачеркивать — как убивать». Завжди себе вважала природженою дружиною. Звикла служити чоловікові, але щасливого родинного життя, попри дві спроби, у мене так і не вийшло. Частку любові і ніжності, якої мені бракувало, отримую від внуків. Їм 9 і 19 років.
— Багато ваших віршів дуже музичні. З ким із композиторів ви сьогодні співпрацюєте?
— Я завжди мріяла писати пісні. Перша (музика Олександри Пахмутової) називалася «Ненаглядный мой». Її виконала Майя Кристалінська. Великий блок було написано спеціально для Олександра Сєрова. Ми з Ігорем Крутим для себе назвали цю роботу «створення радянського Челентано». Це пісні «Мадонна», «Ты меня любишь», «Музыка венчальная». До свого репертуару мої твори включили Філіп Кіркоров, Олексій Глизін, Ірина Аллегрова. З Ігорем Крутим ми вже давно не співпрацюємо. Я вважаю, що партнерів треба міняти. Хоч ми, мабуть, рано розійшлися, бо у нас був хороший союз. Нині я працюю з композитором Лук’яновим. Ви знаєте, уже працюючи не для Сєрова, багато з творів підсвідомо продовжувала писати на його голос. Наприклад, «Молитва», яку чудово виконав Глизін, також призначалася Саші. Однак таке життя. Навіть чоловіки з дружинами розлучаються, а ми були лише співавторами.
— Багато хто б’є тривогу, що ми черствіємо душею. Чи так це, по-вашому?
— У мене були вірші про бабусю, яка лежить на вулиці, а всі її минають. Ми стали розрізненішими, меркантильнішими, розсипався колективізм, який ми так цінували у минулому. Попри всі труднощі радянського часу, багато хто жертовно і чесно, з повною віддачею працював, щоб створити міцну державу:
И в этом есть судьба,
Что мы такими были.
Что больше, чем себя
отечество любили.
Я не закреслюю минулого, не вихваляю його, а дивлюся на речі реально.
— Існує приказка, що діти — наші вороги, а внуки — вороги наших ворогів. Як ви до неї ставитеся?
— Я цілком із нею згодна. Нині намагаюся переконати своїх внуків, що у холодному світі вони завжди знайдуть мою турботу і гаряче серце. Коли народився син, мені допомагала його виховувати надзвичайна жінка — няня Уляна Андріївна. Між іншим, перші літературні проби Єгора називалися «Улины рассказы». Ми з його батьком не хотіли, щоб він ставав письменником, і нічим йому не допомагали. Він сам відносив свої твори до редакцій. У 16 років його вже надрукували в журналі «Юність». І до літературного інституту вступив без жодних проблем. (Єгор Радов автор таких романів як «Змеесос», «Я», «Борьба з Членсом», «Якутия», «Безкрайняя плоть» — такий собі метафізичний панк, дуже популярний серед просунутої столичної молоді. Римма Федорівна свій інфаркт отримала після виснажливої боротьби за життя сина. Пройшла сім болісних років пекла, намагаючись його врятувати. Коли Єгор спочатку запив, а потім став наркоманом, вона думала, що не витримає. — Т.П. )
— Риммо Федорівно, те, що ви наважилися відверто розповісти про горе з сином, свідчить про те, що ви дуже сильна жінка. Може, ваш досвід допоможе іншим матерям не зневірюватися?
— Ви знаєте, коли у травні минулого року ми дали спільне з Єгором інтерв’ю, то після його оприлюднення я кілька днів боялася вийти на вулицю. Думала, крізь землю провалюся від сорому. Адже про моє горе знали тільки дуже близькі до нашої сім’ї люди. Зважитися на такий крок мене підштовхнув лікар Михайло Зобін, який своєю методикою за два прийоми блокував центри наркотичної залежності. Синові він зробив нейрооперацію. Я не можу нарадуватися. Єгор повернувся до нормального життя. Вже півтора року у нього навіть не виникає бажання прийняти наркотики. Після нас Злобін допоміг ще 50 хворим. Сподіваюся, що в швидкому майбутньому у цього вченого з’явиться не тільки лабораторія, а цілий інститут. Адже наркотики стають пошестю століття.
— Попри всі знегоди, які випали на вашу долю, ви чудово виглядаєте. Напевно, виснажуєте себе спортом, новомодними дієтами?
— Навпаки, поїдом себе їм, що я тітонька у віці і молодість минає. Завжди незадоволена своїм зовнішнім виглядом і мрію ще більше схуднути. Коли я повна, то стаю схожою на торговку овочами. Вся моя гімнастика — контрастний душ. Я вважаю, що погуляти у сквері півтори години, не сідаючи на лавку, набагато ефективніше, ніж крутити педалі у тренажерному залі. Найкращий рецепт — багато спати, мало їсти і якомога більше гуляти. І ще — трішечки любові. Сама вигадала нічний крем. У його основі вітчизняний крем «Люкс», а до нього додаю рідкі вітаміни «А» та «Е». Він легко всмоктується і кращий за будь-які закордонні.
Коли була дівчам, то мріяла багато їздити, якомога більше побачити і самій себе утримувати. І мрія загалом здійснилася. Це і добре, й погано. Відчуваю себе жінкою, якщо поряд зі мною нормальний, повноцінний чоловік. А сильною доводиться бути, якщо немає іншого виходу і треба брати на себе відповідальність.
